Вівторок, 22 лютого 2011 15:30

Історія держави і права зарубіжних країн

Інститут:  ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Лекції: Історія держави і права зарубіжних країн

ЗМІСТ

ЛЕКЦІЯ №1: Вступ до історії держави і права


Вступ
1.Історія держави і права як наука та навчальна дисципліна.
2.Методи дослідження тавивчення історії держави і права.
3.Походження держави і права.
4.Основні етапи становлення державності та права. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн.
Висновки

Мета лекції:
навчальна: зорієнтувати студентів на практичне, комплексне вивчення навчальної дисципліни; ознайомити з предметом та методами історії держави і права зарубіжних країн; охарактеризувати процес виникнення та становлення стародавньої держави.
виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Історія вчень про державу та право».

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:
     Тема носить вступний характер і тісно пов’язана з першими темами навчальних дисциплін «Теорія держави і права», «Історія держави і права України».
Зв'язок з практикою
     Формування у майбутнього юриста-правознавця стійкого уявлення про процеси зародження державності, що дозволить зрозуміти сучасні процеси державотворення.

ЛІТЕРАТУРА:
1.    Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн:  Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2004.
2.    Васильєв Л.С. История Востока. В 2 т. Т.І. - М.: Высш.шк., 1998. - С. 13-93.
3.    Всеобщая история государства и права: Учебник для вузов / Под ред. К.И. Батыра - М., 2000.
4.    Глиняний В.П. История государства й права зарубежных стран: Учеб. пособие. Ч.1. - Одесса, 2001.
5.    Графский В.Г. Всеобщая история права й государства, - М., 2000.
6.    История государства и права зарубежных стран: В 2 ч. Учебник для вузов /  Под ред. Н.А. Крашенинниковой , О.А. Жидкова. - М., 1998.
7.    Крестовская Н.Н. История государства й права зарубежных стран:    Практикум. — X., 2002.
8.    Омельченко О.А. Всеобщая история государства й права: Учебник: В 2т. - М., 1998.
9.    Рубаник В.Є. Лекції з історії держави і права зарубіжних країн. - X., 2003.
10.    Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник для  студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти. - Харків, 2002.
11.    Хрестоматия по всеобщей истории государства й права / Сост. В.Н. Садиков; Под ред. З.М. Черниловского. - М., 1996.
12.    Хрестоматия по всеобщей истории государства и права /Под. ред. К.И. Батыра, Е.В. Поликарповой: В 2 т, - М.5 2002.
13.    Хрестоматия по истории государства й права зарубежных стран (Древность и Средние века). - М., 1999.
14.    Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. — М., 2000.

Вступ
З філософської точки зору історія як один з видів знання та пізнавальної діяльності є сферою роздумів людства про себе та про результати своєї діяльності (визначення російського історика ХІХ ст. П.Г.Виноградова). З цієї позиції історія держави і права є сферою роздумів про конфлікти людей на ґрунті права, про їх участь в забезпеченні загального добра, справедливості, про їх турботи про підтримання миру, суспільної злагоди та порядку.
1. Історія держави і права за своїм змістом (предметом) та засобами дослідження (методами) є наукою та навчальною дисципліною, що лежить на межі правознавства та історії. Предмет історії держави і права носить юридичний характер, оскільки вона вивчає державні та правові явища, які реально мали місце в історичному минулому людства, а методи в основному запозичені з історичної науки.
Держава з позицій історико-правової науки – це країна з самостійною політичною владою, яка існує у певних просторових межах і в межах певного історичного періоду.
Право з позицій історико-правової науки – це історично сформована система нормативного регулювання, яка підтримується публічним примусом. На своєму довгому історичному шляху право тісно змикається з неюридичними нормами. Слід погодитись з Роско Паундом – американським філософом права ХХ ст. – що право як сучасне явище, тобто система нормативного регулювання, створена та підтримувана державою, існує тільки з XVI  ст.
В світлі вищесказаного можна дати наступне визначення історії держави і права. Історія держави і права є наукою та навчальною дисципліною, яка вивчає виникнення, оформлення, розвиток та функціонування державних інститутів та правових систем з найдавніших часів до сьогодення.
У розумінні історії держави і права як науки та навчальної дисципліни є спільне та особливе. Історія держави і права як наука та навчальна дисципліна мають один і той же предмет. Але історико-правова наука вивчає всі без винятку державно-правові явища, які історично відбулись або відбуваються. Історія держави і права як навчальна дисципліна на базі наукових даних пропонує студентам окремі, найбільш виразні зразки виникнення та еволюції державно-правових явищ. Тобто, предмет історико-правової науки набагато об’ємніший, ніж предмет відповідної навчальної дисципліни.
Перед історико-правовою наукою та історією держави і права як навчальною дисципліною стоять дещо різні завдання.
Історико-правова наука, як і будь яка інша галузь наукового знання, шукає об’єктивну істину, тобто виявляє, систематизує та аналізує факти історичної державності та правового життя людства. Історико-правова наука, і це єднає її історичною наукою взагалі, має прогностичну функцію, яку коротко можна сформулювати наступним чином:
-    з’ясувати витоки сучасної держави і права;
-    проаналізувати зміст сучасних державних та правових інститутів в їх історичному розвитку;
-    побачити перспективи розвитку держави і права.
Інакше кажучи, історико-правова наука розвивається під гаслом, яке висунув французький філософ та соціолог ХІХ ст. Огюст Конт: „Знати минуле для того, щоб розуміти сучасне та передбачити майбутнє”.
Історія держави і права як навчальна дисципліна своїми головними завданнями має:
- прилучення студентів та курсантів до історичного досвіду державності та правового життя різних народів;
- формування професійної правової культури;
- вироблення умінь аналізу та порівняння правових явищ та державних інститутів різних народів.
Особлива увага у курсі історії держави і права приділятиметься проблемам становлення сучасної правової демократичної держави, формуванню та закріпленню у законодавстві прав людини та громадянина.
І ще одна відмінність науки та навчальної дисципліни історії держави і права. Історико-правова наука є єдиною, тобто вона вивчає всі державно-правові інститути с найдавніших часів до сьогодення. Що ж стосується навчальної дисципліни, то вона з методичних міркувань поділяється на два навчальних курси:
- історія держави і права зарубіжних країн;
- історія держави і права України.
    Історико-правова наука та історико-правові навчальні дисципліни тісно пов’язані з історичними науками. Історія держави і права, як і історична наука загалом, належать до суспільних наук, тобто вивчають події та явища, що мали місце в людському суспільстві. Але на відміну від загальної історії, історія держави і права вивчає одну грань історичного минулого, а саме – державно-правове буття людства. Історія повсякденного життя, соціальних та політичних рухів, війн, мистецтва, за правилом, залишаться за межами історико-правової науки.
Історико-правова наука та історико-правові навчальні дисципліни тісно пов’язані з іншими фундаментальними юридичними науками та дисциплінами, а саме – теорією держави і права та історією вчень про державу і право.
    Теорія держави і права за допомогою логічного та формально-юридичного методу вивчає державно-правові явища в абстрактній формі, вивільненій від історичних випадковостей. Вона виробляє систему загально правових понять та категорій, які широко використовуються як в історико-правовій науці, так і в навчальній дисципліні.
    Історія вчень про державу і право вивчає історію юридичної думки, історію формування теоретичних уявлень про державу і право. Її надбання необхідні історико-правовій науці для виявлення ідейних витоків державно-правових явищ, адже кожна зміна у законодавстві або державному ладі будь-якого народу спочатку була сформульована в ідеальному вигляді у працях мислителів, філософів держави і права, провідних юристів минулого та сучасності.

2. Певна відмінність предмету історико-правової науки та навчальної дисципліни, а головне – відмінність їх завдань продукують формування різних наборів методів, тобто прийомів опрацювання історико-правового матеріалу.
Говорячи про історико-правову науку, ми маємо на увазі методи дослідження, тобто прийоми та засоби виявлення об’єктивної істини щодо державно-правових реалій минулого та сучасності.
Історико-правова наука накопичила значний арсенал різних методологічних прийомів та засобів, які можна з досить великою часткою умовності поділити на чотири групи: загальні; загальнонаукові; міждисциплінарні; спеціальні.
Загальні методи властиві людини як розумній істоті і проявляться не тільки в науковому пізнанні, а і в повсякденному житті. До них ми можемо віднести методи: 1) спостереження; 2) порівняння; 3) рахунок; 4) узагальнення; 5) дескрипції.
Спостереження - це спосіб пізнання об'єктивного світу, заснований на безпосереднім сприйнятті предметів і явищ за допомогою органів чуття без втручання у процес з боку дослідника.
Порівняння - це встановлення розбіжності між об'єктами матеріального світу чи відшукування у них загального, здійснюване як за допомогою органів чуття, так і за допомогою спеціальних пристроїв.
Рахунок - це пошук чисел, що визначають кількісне співвідношення однотипних об'єктів чи їхніх параметрів, які характеризують ті чи інші властивості.
Узагальнення - визначення загального поняття, в якому знаходить висвітлення головне, основне, що характеризує об'єкти даного класу. Це засіб для створення нових наукових понять, формулювання законів і теорій.
Дескрипція – це опис явища. Для того, щоб з’ясувати сутність та форму державного або правового інституту, його слід об’єктивувати у якомусь знаковому, загальнозрозумілому вигляді. 
Загальнонаукові методи застосовуються в усіх науках. Зокрема, це методи: 1) діалектики; 2) формальної логіки; 3) системного аналізу.
Діалектичний метод означає розгляд державно-правових явищ об’єктивно, всебічно і конкретно, виявлення притаманних їм зв’язків, наявність в них суперечностей, оцінку державно-правових явищ з якісного та кількісного боку, виявлення залежності форми явища від його сутності.
Діалектика включає такі прийоми пізнання, як синтез та аналіз:
- аналіз - метод пізнання за допомогою розчленування чи розкладання предметів дослідження (об'єктів, властивостей і т.п.) на складові частини. У зв'язку з цим аналіз складає основу аналітичного методу досліджень;
- синтез - поєднання окремих сторін предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємозалежні, вони являють собою єдність протилежностей. Розрізняють наступні види аналізу і синтезу: а) прямий, чи емпіричний, метод, який використовують для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірів і т.п.; б) поворотний, чи елементарно-теоретичний, метод, що базується на уявленнях про причинно-наслідкові зв'язки різних явищ; в) структурно-генетичний метод, що включає вичленовування у складному явищі таких елементів, які здійснюють вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта.
Однією із складових діалектики є сходження від абстрактного до конкретного. Абстракція - це свідоме уявне відволікання від несуттєвих властивостей, зв'язків, відносин предметів і виділення декількох сторін, які цікавлять дослідника. Воно, як правило, здійснюється у два етапи. На першому етапі визначаються несуттєві властивості, зв'язки і т.д. На другому - досліджуваний об'єкт замінюють іншим, більш простим, що представляє собою спрощену модель, яка зберігає головне у складному. Розрізняють наступні види абстракції: а) ототожнення, тобто утворення понять шляхом об'єднання предметів, зв'язаних за своїми властивостями в особливий клас; б) ізолювання, тобто виділення властивостей, нерозривно зв'язаних із предметами; в) ідеалізація - уявне конструювання об'єктів, які практично нездійсненні. В результаті ідеалізації реальні об'єкти позбавляються деяких належних їм властивостей і наділяються гіпотетичними властивостями.
Логіка – це сукупність законів та прийомів правильного мислення.
Основні закони логіки:
- закон тотожності. Тотожність – це такі відносини між об’єктами, коли вони є  „тими ж самими”;
- закон суперечності. Суперечність – це такі відносини між об’єктами, коли вони взаємно виключають один іншого;
- закон виключеного третього каже, що кожне висловлювання є або правильним або неправильним;
-    закон достатньої підстави.
Основні прийоми логіки:
індукція є умовивід, що йде від фактів до деякої гіпотези (загального твердження);
дедукція - умовивід, в якому висновок про деякий елемент безлічі робиться на підставі знання загальних властивостей усієї безлічі;
аналогія - метод, за допомогою якого досягається знання предметів і явищ на підставі того, що вони мають подібність з іншими;
гіпотеза – обґрунтоване припущення. При гіпотетичному методі пізнання дослідник нерідко вдається до аксіоматичного метод - це способу побудови наукової теорії, при якому деякі твердження приймаються без доказів і потім використовуються для одержання інших знань за визначеними логічними правилами.
Системний метод (системний аналіз) використовується при вивченні складних проблем, що знаходяться у взаємозв'язку одна з одною. В основі системного аналізу лежить поняття системи, під якою розуміється безліч об'єктів (компонентів), які володіють заздалегідь визначеними властивостями з фіксованими між ними відносинами. На базі цього поняття провадиться облік зв'язків, використовуються кількісні порівняння всіх альтернатив для того, щоб свідомо вибрати найкраще рішення, оцінюване яким-небудь критерієм. Оскільки системний аналіз носить загальний характер, тобто стосується утворення, розвитку, функціонування, синтезу будь-яких систем, то деякі вчені висували ідею того, що системний аналіз є новою загальною методологією науки. Таке сприйняття системного аналізу буде неправильним, оскільки воно зводить функцію філософського знання лише до методології наукового дослідження, тому що чим далі розвивається системний аналіз, тим більше він віддаляється від своєї первісної філософської основи.
Системний аналіз складається з основних чотирьох етапів. Перший полягає у постановці задачі - визначають об'єкт, мету і задачі дослідження, а також категорії для вивчення об'єкта. Неправильна чи неповна постановка цілей може звести нанівець результати всього наступного аналізу. Під час другого етапу окреслюються межі досліджуваної системи і визначається її структура: об'єкти і процеси, що мають відношення до поставленої мети, розбиваються на власне досліджувану систему і зовнішнє середовище. При цьому розрізняють замкнуті і відкриті системи. При дослідженні замкнутих систем впливом зовнішнього середовища на їхнє поводження зневажають. Потім виділяють окремі складові частини системи - її елементи, встановлюють взаємодію між ними і зовнішнім середовищем. Третій етап системного аналізу полягає у складанні математичної моделі досліджуваної системи. Спочатку роблять параметризацію системи, описують виділені елементи і їхні взаємодії. В залежності від особливостей досліджуваних процесів використовують той чи інший математичний апарат для аналізу системи в цілому. Якщо досліджуються складні системи, іменовані як узагальнені динамічні системи, характеризовані великою кількістю параметрів різної природи, то з метою спрощення математичного опису їх розчленовують на підсистеми, роблять стандартизацію зв'язків для різних рівнів ієрархії однотипних систем, тобто ранжирування. Прикладами такого підходу до вивчення складних систем, наприклад, державного управління, є типові ланки системи з визначеними статистичними і динамічними властивостями. Четвертий етап системного аналізу являє собою аналіз отриманої математичної моделі, визначення її екстремальних умов з метою оптимізації (яка укладається в перебуванні оптимуму розглянутої функції й оптимальних умов поводження даної системи чи протікання даного процесу) і формулювання висновків.
Міждисциплінарні методи застосовуються в декількох близьких за предметом дослідження науках. Зокрема, таким для історико-правової науки є культурологічний метод. Такий підхід припускає вивчення права як невід'ємної частини соціального спілкування разом з мораллю, етикою, релігією. Особливо він виправданий стосовно традиційних суспільств Сходу. Тут право зливається з мораллю і релігійною доктриною. В традиційних суспільствах авторитет державної влади заснований на божественному авторитеті, а право встановлює соціальний ідеал, укладений в незмінному слідуванні релігійній традиції. Це характерно для конфуціанської, буддистської, мусульманської, християнської цивілізацій.
Цей метод дозволяє вивчати правові і державні інститутів в їх взаємодії з іншими соціальними інститутами (релігія, цивільне суспільство, політичні партії і т.д.). Це дає можливість використовувати у вивченні права міждисциплінарний підхід, досягнення філософії, соціології, психології, етнографії, мовознавства і інших наук. Іншими словами, йдеться про аналіз правових інститутів в процесі їх функціонування. В результаті стає реальним вивчення «живого права», яке може істотно відрізнятися від писаного права.
Спеціальні методи властиві історичній та/або юридичній науці:
Формально-юридичний метод. Він заснований на використанні юридичного догматизму (юридичних дефініцій, принципів і конструкцій) і юридичної логіки. Він передбачає дослідження юридичних фактів і юридичних текстів, їх тлумачення в логічній послідовності з використанням спеціальних юридичних термінів і конструкцій. Цей метод дозволяє відрізняти юридичні факти від решти подій, націлює дослідника на тлумачення законодавства за допомогою юридичних термінів (наприклад, юридичні особи, спадкоємство згідно із законом або по заповіту). З його допомогою класифікуються юридичні факти, встановлюються логічні зв'язки між ними, загальні юридичні принципи.
Конкретно-історичний метод. Даний метод націлює на розгляд державно-правових явищ в неповторних умовах конкретного соціального середовища. Він звертає увагу на унікальність державної організації і правової системи у певних народів. Наприклад, виділяються специфічні риси англосаксонської, романо-німецької або мусульманської правових систем.
Порівняльно-історичний метод. Він сприяє виявленню загального, найхарактернішого в процесі виникнення, функціонування, розвитку державно-правових явищ. Передбачає комплексне вивчення правової культури в співставленні досвіду різних країн і народів, з'ясування традицій та новацій в розвитку державних і правових інститутів. Наприклад, за допомогою порівняльно-історичного методу можливе співставлення якого-небудь правового інституту або галузі права у різних народів в різні історичні періоди (діахронний аналіз) правових інститутів, існуючих одночасно в різних країнах (синхронний аналіз).
    Таким чином, методологія історико-правової науки включає широке коло прийомів та засобів дослідження
Коли ми говоримо про методи вивчення історії держави і права, ми маємо на увазі, якими прийомами та способами можуть скористатись учасники процесу навчання. До таких методів ми відносимо:
- лекції. Лекції є систематичним викладенням матеріалу, який робить викладач;
- семінарські заняття. Семінарське заняття передбачає зворотний зв’язок між викладачем та студентом. Протягом семінару студенти відповідають на запитання (сократичний або майєвтичний метод), вирішують казуси, презентують реферати;
- самостійну роботу.
У процесі опанування основними положеннями історії держави і права зарубіжних країн студент має ознайомитись з правовими пам’ятками, тексти яких він може знайти у декількох хрестоматіях, а також уважно опрацювати хоча б один з рекомендованих підручників (З.М.Черніловський, В.Г.Графський, К.І.Батир, В.С.Макарчук, В.Є. Рубаник, М.М.Страхов). Для написання рефератів рекомендується звернутись до двохтомного підручника під редакцією Н.І.Крашеніннікової та О.А.Жидкова, а також до монографічних видань та ресурсів мультимедійних енциклопедій та Інтернету.

3. Проблема походження держави і права є дискусійною по сей день. Множинність теорій про походження держави говорить про те, що дана проблема не знайшла, та, очевидно, ніколи і не знайде однозначного рішення. Формування держави прийшлося на час самого раннього культурного життя людства. Тому усе, що відомо сьогодні про становлення держави з даних загальної історії, писемних пам'яток щонайнайближчих до тих часів, з даних етнографії – не більш ніж історична реконструкція.
Існує дві основні точки зору щодо співвідношення походження держави і права. Переважна кількість вітчизняних дослідників стоїть на позиціях одночасного становлення цих соціальних явищ. У зарубіжній науці є загальновизнаною істиною те, що право старше держави (до цієї точки зору зараз схиляються В.Г.Графський та С.С.Алєксєєв). Правовий звичай виник набагато раніш, ніж закон, установлений державною владою. Звичайне право спочатку –  це знаряддя підтримки порядку без участі державної влади. До основних мір і санкцій у первісному суспільстві можна віднести осуд з боку суспільної думки роду-племені в особі одноплемінників. У випадку вигнання людина перетворювалася в ізгоя, і тому його можна було убити, як дикого звіра, по власній волі і безкарно. Існували також помста і примирні процедури і, нарешті, штрафи. Тобто, право виникло на власному ґрунті – на підставі забезпечення нормального функціонування людських колективів. Саме тому додержавне (природне) право властиве всім без винятку людським спільнотам.
Що ж до держави, то вона виникла там, де були певні сприятливі умови у вигляді поєднання декількох факторів:
1) географічний фактор. Державні форми організації суспільства виникли тільки там, де клімат був помірковано жарким чи помірним, де існували значні джерела прісної води, а також види флори і фауни, здатні до одомашнювання і селекції. Тільки в такому випадку можливе ведення виробляючого господарства  при тім убогому інвентарі, яким володіла древня людина;
2) технологічний фактор. Пунктом відліку тут служить освоєння металу. Без металевих знарядь праці і, що не менш важливо, без металевої зброї суспільство не в змозі виробити надлишковий продукт, захищати себе і завойовувати інших. Історії невідомі держави, мешканці яких були б абсолютно незнайомі з металом;
3) соціальний фактор. Технологічний прогрес веде до появи надлишкового продукту і, що ще більш важливо, збільшує можливості вилучення не тільки надлишкового, але і необхідного продукту в частини суспільства. Суспільство розшаровується по різних напрямках (по віруваннях, майну, рівню знань). Держава виникає тільки в соціально неоднорідному суспільстві;
4) демографічний фактор. Мала щільність населення означає відсутність контактів між колективами людей, у силу чого держава – надлишкова реальність, вона, попросту говорячи, не потрібна. Збільшення щільності населення, а стародавності відомі навіть демографічні вибухи, різко підсилювало контакти, а значить – і конфлікти. З'явилася потреба в посереднику, яким виступила держава. З демографічним фактором зв'язаний
5) фактор зовнішнього насильства і зовнішньої небезпеки. Необхідність оборони подекуди стала вирішальним фактором державотворення (Литовське князівство, наприклад);
6) психологічний фактор. Людині властиві, з одного боку, агресивність і прагнення до лідерства, до слави, з іншого боку – бажання удатися під захист, бути охоронюваним і улюбленим, відчувати себе часткою колективу. Виділення лідера, здатного очолити великі соціальні зміни теж зіграло визначну роль у процесі утворення держави.
Таким чином, виникнення держави з'явилося результатом сприятливого сполучення різноманітних факторів, на одному полюсі яких – природне середовище, а на іншому – людська особистість.
В процесі становлення державності підсилилася потреба в правовому регулюванні. Зі зростанням виробництва продуктів споживання і продуктообміну належне регулювання одержує також майновий статус і інші особисті права членів родини (у тому числі дружин і дітей), майнове і священне-начальницьке положення носіїв суспільних функцій – організаційних, розподільних, військових, судових, священницьких і ін. Право набуло позитивного (волевстановленого) характеру. Воно стало знаряддям в руках правлячої еліти, в руках держави.

4. Сучасна наука нараховує не менш шести умовних стадій соціальних і культурних змін, що супроводжуються кроками по шляху становлення державної організації і права. У різних народів ці стадії приходяться на різний хронологічний час історії, але зміст стадій і їхня послідовність можна вважати закономірністю становлення держави і державного права:                                 
1) оформлення соціально-біологічної ієрархії. У родовій громаді  складається і відтворюється статево-віковий поділ соціальних функцій. На цій стадії всі члени роду безумовно рівні один одному в правах і обов'язках по виконанню загальних справ роду. Але в цій спільності вже існують стійкі лідери. Лідером ставав той, хто вмів робити щось особливе і був щедрим у роздачі членам роду колективно добутого продукту;
2) формування соціально-культурної ієрархії. Біологічні підстави поділу на старших і молодшим забуті: вони маються на увазі, але замінені поділом на вищих і нижчих. Вищі користаються привілеями у відправленні загальних справ роду, їхні розподільні, релігійні чи військові повноваження безсумнівні. Лідерство перетворюється в суспільну функцію. Непорушність ієрархії охороняється головним чином релігією та суспільною думкою. Це вже цілком суспільна влада, здатна примусити окремих своїх членів діяти в інтересах спільності всупереч особистим бажанням.
І перша, і друга стадії цілком проходять в умовах неоліту;
3) формування економічно-соціальної ієрархії. Нерівність, що стала стійкою, приводить до стійко нерівного розподілу продуктів споживання усередині спільності. На цій стадії особливо стає очевидною головна функція влади в колективі – перерозподіл продуктів, вироблених чи інакше придбаних усім колективом. На цій стадії крім рзподільчо-організаційної виникає і друга найдавніша функція влади: охорона встановленого порядку. У цій стадії етнічна спільність виступає як плем'я. На цій стадії вже досить виразні і грані права: правила вигнання і прийому чужинців, дотримання вимог громади, шлюбно-сімейне право;
4) становлення надгромадських владних структур. При стійкому прогресуючому виробництві продуктів, що перерозподіляється владою, при нормальному рівні демографічного розвитку, при відповідних екологічних умовах можливе об'єднання у велику племінну спільність. Лідери-старійшини наділені стійкими і конкретними функціями. Їх визначають або виборним шляхом, або змаганням, але вже стає можливою й узурпація (тобто захоплення влади). На результаті стадії оформляються виразні племінні структури на чолі з ієрархією вождів, з релігійними символами, з єдиними культурними правилами й обрядами;
5) протодержава (прототип держави, ще не держава за формою, але уже виконує функції політичної влади). По своїй головній ознаці - наявності влади одного вождя – протодержава одержала в сучасній науці назву чифдом; у загальному виді чифдом представляв об'єднання громад (колишніх родів чи племен) на визначеній території під владою одного правителя.
Протодержава поєднує кілька поселень навколо одного великого центра - як правило, це культовий храмовий центр, що має релігійне значення для всієї нової спільності. Глава центрального поселення очолює округ, що склався по периферії; він носить особливий ранг-титул. Головне його право - мобілізація членів громад на загальні роботи, господарську користь від яких визначає він і які є основою для появи надлишкового продукту, що перерозподіляється потім між членами громад. Наступний рівень політичної ієрархії складали глави підлеглих громад (вони також уже можуть бути складними). При них постійно існують військові загони. Особливий шар еліти представляють особи, зв'язані з релігійно-культовими церемоніями й обрядами, хоча глави культів, як правило, - ті ж вожді і правителі.
Зрозуміло, адміністративно-економічні задачі влади, діяльність правителів можливі тільки в тому випадку, якщо спираються на усвідомлену чи мовчазну згоду більшості.
Процес управління з цієї стадії вже безумовно відтворює і зміцнює соціальну нерівність, ця нерівність стає історичним фактором, що по-своєму впливає на еволюцію влади. Економічну основу управління складає загальний контроль над ресурсами, що стають як би незмінним володінням державної організації. Перерозподіл цих ресурсів правителем перетворюється в регулярні роздачі вроздріб і зворотне одержання у виді данини як державної повинності. Матеріальні вигоди витягаються вже не всім родом, а тими шарами, хто більш причетний до політичної структури, хто починає розглядати колективний продукт, частина якого дістається йому, як свою власність; розвивається стійке престижне споживання верхів (прикраси, одяг, можливість мати наложниць і т.п.). Це вже класи, що розрізняються в міру присвоєння суспільного продукту і в міру дієприкметник до керування. Власність додає політико-правовій спільності територіальну стабільність, наявність класів, що відтворюються з покоління в покоління - стабільність історичну. Розрив у соціальному статусі стає політичним: чифдом неминуче еволюціонує в ранню державу, що складає заключну, 6-ю стадію становлення державності.
    Існує декілька підходів до періодизації історії держави та права.
Прибічники утопічного соціалізму виробили формаційну схему  періодизації держави і права, базуючись на соціально-економічному факторі буття. Але у чистому вигляді неможливо виділити ні рабовласницький, ні феодальний, ні капіталістичний лад: економіка будь-якого суспільства завжди була, є і буде багатоукладною, хоча в ній, яка правило, переважає якийсь один уклад. Те ж саме можна, мабуть, сказати й стосовно якої-небудь державно-правової системи, тому що, хоча держава і право нерідко поєднують у собі риси декількох різних типів, однак превалюють характерні риси якогось одного з них (крім, природно, перехідних періодів).
Сьогодні існують певні спроби взяти до уваги періодизацію історії світових цивілізацій Арнольда Тойнбі й інших істориків, але на цьому шляху зустрічається чимало труднощів, оскільки одних цивілізацій необхідно врахувати біля трьох десятків. Однак на відміну від марксистської традиції цивілізаційна версія історичного процесу більшою мірою сприяє виявленню специфічних і характерних рис у цьому досвіді.
Проте й тут належним чином не враховується, що право, подібно до багатьох зразків художньої, архітектурної чи словесної творчості, може поширюватися у територіальному просторі - в процесі культурних, торгових й інших контактів, у виді часткового чи повного запозичення; у випадку ж військових зіткнень ці запозичення можуть стати не тільки добровільними, але й примусовими. Ось чому однакові юридичні інститути й конструкції зустрічаються й у древніх вавілонян, і в євреїв, і у римлян - народів дуже несхожих, які мають різний релігійний досвід і рівень господарського розвитку.
Карл Ясперс на відміну від Тойнбі волів сприймати історію як історію культури, яка прослідковується протягом близько 5 тис. років. Від історії землі й історії життя на землі (в останньому випадку біля півмільйона років) історія духовна відрізняється тим, що це завжди ясне для людини минуле: коли є усвідомлення історії, коли є традиція, є документи, є усвідомлення своїх коренів і традицій.
Тойнбі, Хантингтон, а також почасти і Ясперс вірно фіксують головну характерну рису цивілізацій минулих і сучасних - тип релігійного світосприймання. Єдина історія людства, таким чином, розпадається на безліч окремих і замкнутих цивілізацій. У такім сприйнятті історії очевидне відмовлення від лінійного (прогресуючого) тлумачення історичного розвитку як руху односпрямованого і детермінованого прогресом розуму чи виробниц-тва технічних засобів.
Цей же підхід у ряді істотних рис виступає як протилежний і стосовно іншої версії історії - про так звані основні стадії розвитку суспільства: аграрну (традиційну), індустріальну (сучасну) і постіндустріальну (інформаційну, технотронну, і якоюсь мірою постсучасну).
Однак ці характеристики не включають у достатньо повній мірі досвід політичних новацій XX ст. з його двома світовими війнами, з розподілом світу на два протистоячі табори - соціалістичний і капіталістичний, з виникненням руху за викорінення усіх форм колоніальної і неоколоніальної залежності слаборозвинених країн.
За цією версією тільки Захід є творцем індустріальної цивілізації (тобто сучасного суспільства і сучасної секуляризованої цивілізації), тоді як Схід (насамперед, Азія й Африка) зміг створити тільки відносно розвинуте аграрне суспільство і відповідні релігійні й політичні інститути.
За такою логікою Захід виступає визначальним чинником сучасного розвитку не в силу своєї релігійності, а в силу індустріальної цивілізації з її формально-юридичною і політичною (адміністративною) раціональністю, більш ефективною організацією виробництва й товарного обміну.
Останнім словом цього західного тлумачення історії стало твердження американського футуролога Ф. Фукуями про те, що західна (ліберальна) демократія є останньою й остаточною формою правління, на якій покликане заспокоїтися людство у своїх пошуках і експериментах. Таке узагальнення було зроблено після розвалу світової соціалістичної системи й закінчення «холодної війни» між США і СРСР на початку 90-х років.
Найкращою у цій ситуації була й залишається періодизація, прийнята в науці загальної історії і вироблена ще в часи Відродження та Просвітництва: Стародавність, Середні століття і сучасність (період Нової і Новітньої історії). Саме цієї періодизації ми і будемо дотримуватися при подальшому викладі навчального матеріалу.
При цьому слід лише зазначити, що періодизація не є застиглою й абсолютно незмінною: з часом у міру того, як наукою накопичуються все нові й нові знання про предмет і процес, періодизація може видозмінюватися, а часом — і досить значним чином. Однак саме ці явища й означають собою прогрес науки, тому й ставлення до них повинно бути відповідним.

З філософської точки зору історія як один з видів знання та пізнавальної діяльності є сферою роздумів людства про себе та про результати своєї діяльності (визначення російського історика ХІХ ст. П.Г.Виноградова). З цієї позиції історія держави і права є сферою роздумів про конфлікти людей на ґрунті права, про їх участь в забезпеченні загального добра, справедливості, про їх турботи про підтримання миру, суспільної злагоди та порядку.
1. Історія держави і права за своїм змістом (предметом) та засобами дослідження (методами) є наукою та навчальною дисципліною, що лежить на межі правознавства та історії. Предмет історії держави і права носить юридичний характер, оскільки вона вивчає державні та правові явища, які реально мали місце в історичному минулому людства, а методи в основному запозичені з історичної науки.
Держава з позицій історико-правової науки – це країна з самостійною політичною владою, яка існує у певних просторових межах і в межах певного історичного періоду.
Право з позицій історико-правової науки – це історично сформована система нормативного регулювання, яка підтримується публічним примусом. На своєму довгому історичному шляху право тісно змикається з неюридичними нормами. Слід погодитись з Роско Паундом – американським філософом права ХХ ст. – що право як сучасне явище, тобто система нормативного регулювання, створена та підтримувана державою, існує тільки з XVI  ст.
В світлі вищесказаного можна дати наступне визначення історії держави і права. Історія держави і права є наукою та навчальною дисципліною, яка вивчає виникнення, оформлення, розвиток та функціонування державних інститутів та правових систем з найдавніших часів до сьогодення.
У розумінні історії держави і права як науки та навчальної дисципліни є спільне та особливе. Історія держави і права як наука та навчальна дисципліна мають один і той же предмет. Але історико-правова наука вивчає всі без винятку державно-правові явища, які історично відбулись або відбуваються. Історія держави і права як навчальна дисципліна на базі наукових даних пропонує студентам окремі, найбільш виразні зразки виникнення та еволюції державно-правових явищ. Тобто, предмет історико-правової науки набагато об’ємніший, ніж предмет відповідної навчальної дисципліни.
Перед історико-правовою наукою та історією держави і права як навчальною дисципліною стоять дещо різні завдання.
Історико-правова наука, як і будь яка інша галузь наукового знання, шукає об’єктивну істину, тобто виявляє, систематизує та аналізує факти історичної державності та правового життя людства. Історико-правова наука, і це єднає її історичною наукою взагалі, має прогностичну функцію, яку коротко можна сформулювати наступним чином:
-    з’ясувати витоки сучасної держави і права;
-    проаналізувати зміст сучасних державних та правових інститутів в їх історичному розвитку;
-    побачити перспективи розвитку держави і права.
Інакше кажучи, історико-правова наука розвивається під гаслом, яке висунув французький філософ та соціолог ХІХ ст. Огюст Конт: „Знати минуле для того, щоб розуміти сучасне та передбачити майбутнє”.
Історія держави і права як навчальна дисципліна своїми головними завданнями має:
- прилучення студентів та курсантів до історичного досвіду державності та правового життя різних народів;
- формування професійної правової культури;
- вироблення умінь аналізу та порівняння правових явищ та державних інститутів різних народів.
Особлива увага у курсі історії держави і права приділятиметься проблемам становлення сучасної правової демократичної держави, формуванню та закріпленню у законодавстві прав людини та громадянина.
І ще одна відмінність науки та навчальної дисципліни історії держави і права. Історико-правова наука є єдиною, тобто вона вивчає всі державно-правові інститути с найдавніших часів до сьогодення. Що ж стосується навчальної дисципліни, то вона з методичних міркувань поділяється на два навчальних курси:
- історія держави і права зарубіжних країн;
- історія держави і права України.
    Історико-правова наука та історико-правові навчальні дисципліни тісно пов’язані з історичними науками. Історія держави і права, як і історична наука загалом, належать до суспільних наук, тобто вивчають події та явища, що мали місце в людському суспільстві. Але на відміну від загальної історії, історія держави і права вивчає одну грань історичного минулого, а саме – державно-правове буття людства. Історія повсякденного життя, соціальних та політичних рухів, війн, мистецтва, за правилом, залишаться за межами історико-правової науки.
Історико-правова наука та історико-правові навчальні дисципліни тісно пов’язані з іншими фундаментальними юридичними науками та дисциплінами, а саме – теорією держави і права та історією вчень про державу і право.
    Теорія держави і права за допомогою логічного та формально-юридичного методу вивчає державно-правові явища в абстрактній формі, вивільненій від історичних випадковостей. Вона виробляє систему загально правових понять та категорій, які широко використовуються як в історико-правовій науці, так і в навчальній дисципліні.
    Історія вчень про державу і право вивчає історію юридичної думки, історію формування теоретичних уявлень про державу і право. Її надбання необхідні історико-правовій науці для виявлення ідейних витоків державно-правових явищ, адже кожна зміна у законодавстві або державному ладі будь-якого народу спочатку була сформульована в ідеальному вигляді у працях мислителів, філософів держави і права, провідних юристів минулого та сучасності.

2. Певна відмінність предмету історико-правової науки та навчальної дисципліни, а головне – відмінність їх завдань продукують формування різних наборів методів, тобто прийомів опрацювання історико-правового матеріалу.
Говорячи про історико-правову науку, ми маємо на увазі методи дослідження, тобто прийоми та засоби виявлення об’єктивної істини щодо державно-правових реалій минулого та сучасності.
Історико-правова наука накопичила значний арсенал різних методологічних прийомів та засобів, які можна з досить великою часткою умовності поділити на чотири групи: загальні; загальнонаукові; міждисциплінарні; спеціальні.
Загальні методи властиві людини як розумній істоті і проявляться не тільки в науковому пізнанні, а і в повсякденному житті. До них ми можемо віднести методи: 1) спостереження; 2) порівняння; 3) рахунок; 4) узагальнення; 5) дескрипції.
Спостереження - це спосіб пізнання об'єктивного світу, заснований на безпосереднім сприйнятті предметів і явищ за допомогою органів чуття без втручання у процес з боку дослідника.
Порівняння - це встановлення розбіжності між об'єктами матеріального світу чи відшукування у них загального, здійснюване як за допомогою органів чуття, так і за допомогою спеціальних пристроїв.
Рахунок - це пошук чисел, що визначають кількісне співвідношення однотипних об'єктів чи їхніх параметрів, які характеризують ті чи інші властивості.
Узагальнення - визначення загального поняття, в якому знаходить висвітлення головне, основне, що характеризує об'єкти даного класу. Це засіб для створення нових наукових понять, формулювання законів і теорій.
Дескрипція – це опис явища. Для того, щоб з’ясувати сутність та форму державного або правового інституту, його слід об’єктивувати у якомусь знаковому, загальнозрозумілому вигляді. 
Загальнонаукові методи застосовуються в усіх науках. Зокрема, це методи: 1) діалектики; 2) формальної логіки; 3) системного аналізу.
Діалектичний метод означає розгляд державно-правових явищ об’єктивно, всебічно і конкретно, виявлення притаманних їм зв’язків, наявність в них суперечностей, оцінку державно-правових явищ з якісного та кількісного боку, виявлення залежності форми явища від його сутності.
Діалектика включає такі прийоми пізнання, як синтез та аналіз:
- аналіз - метод пізнання за допомогою розчленування чи розкладання предметів дослідження (об'єктів, властивостей і т.п.) на складові частини. У зв'язку з цим аналіз складає основу аналітичного методу досліджень;
- синтез - поєднання окремих сторін предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємозалежні, вони являють собою єдність протилежностей. Розрізняють наступні види аналізу і синтезу: а) прямий, чи емпіричний, метод, який використовують для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірів і т.п.; б) поворотний, чи елементарно-теоретичний, метод, що базується на уявленнях про причинно-наслідкові зв'язки різних явищ; в) структурно-генетичний метод, що включає вичленовування у складному явищі таких елементів, які здійснюють вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта.
Однією із складових діалектики є сходження від абстрактного до конкретного. Абстракція - це свідоме уявне відволікання від несуттєвих властивостей, зв'язків, відносин предметів і виділення декількох сторін, які цікавлять дослідника. Воно, як правило, здійснюється у два етапи. На першому етапі визначаються несуттєві властивості, зв'язки і т.д. На другому - досліджуваний об'єкт замінюють іншим, більш простим, що представляє собою спрощену модель, яка зберігає головне у складному. Розрізняють наступні види абстракції: а) ототожнення, тобто утворення понять шляхом об'єднання предметів, зв'язаних за своїми властивостями в особливий клас; б) ізолювання, тобто виділення властивостей, нерозривно зв'язаних із предметами; в) ідеалізація - уявне конструювання об'єктів, які практично нездійсненні. В результаті ідеалізації реальні об'єкти позбавляються деяких належних їм властивостей і наділяються гіпотетичними властивостями.
Логіка – це сукупність законів та прийомів правильного мислення.
Основні закони логіки:
- закон тотожності. Тотожність – це такі відносини між об’єктами, коли вони є  „тими ж самими”;
- закон суперечності. Суперечність – це такі відносини між об’єктами, коли вони взаємно виключають один іншого;
- закон виключеного третього каже, що кожне висловлювання є або правильним або неправильним;
-    закон достатньої підстави.
Основні прийоми логіки:
індукція є умовивід, що йде від фактів до деякої гіпотези (загального твердження);
дедукція - умовивід, в якому висновок про деякий елемент безлічі робиться на підставі знання загальних властивостей усієї безлічі;
аналогія - метод, за допомогою якого досягається знання предметів і явищ на підставі того, що вони мають подібність з іншими;
гіпотеза – обґрунтоване припущення. При гіпотетичному методі пізнання дослідник нерідко вдається до аксіоматичного метод - це способу побудови наукової теорії, при якому деякі твердження приймаються без доказів і потім використовуються для одержання інших знань за визначеними логічними правилами.
Системний метод (системний аналіз) використовується при вивченні складних проблем, що знаходяться у взаємозв'язку одна з одною. В основі системного аналізу лежить поняття системи, під якою розуміється безліч об'єктів (компонентів), які володіють заздалегідь визначеними властивостями з фіксованими між ними відносинами. На базі цього поняття провадиться облік зв'язків, використовуються кількісні порівняння всіх альтернатив для того, щоб свідомо вибрати найкраще рішення, оцінюване яким-небудь критерієм. Оскільки системний аналіз носить загальний характер, тобто стосується утворення, розвитку, функціонування, синтезу будь-яких систем, то деякі вчені висували ідею того, що системний аналіз є новою загальною методологією науки. Таке сприйняття системного аналізу буде неправильним, оскільки воно зводить функцію філософського знання лише до методології наукового дослідження, тому що чим далі розвивається системний аналіз, тим більше він віддаляється від своєї первісної філософської основи.
Системний аналіз складається з основних чотирьох етапів. Перший полягає у постановці задачі - визначають об'єкт, мету і задачі дослідження, а також категорії для вивчення об'єкта. Неправильна чи неповна постановка цілей може звести нанівець результати всього наступного аналізу. Під час другого етапу окреслюються межі досліджуваної системи і визначається її структура: об'єкти і процеси, що мають відношення до поставленої мети, розбиваються на власне досліджувану систему і зовнішнє середовище. При цьому розрізняють замкнуті і відкриті системи. При дослідженні замкнутих систем впливом зовнішнього середовища на їхнє поводження зневажають. Потім виділяють окремі складові частини системи - її елементи, встановлюють взаємодію між ними і зовнішнім середовищем. Третій етап системного аналізу полягає у складанні математичної моделі досліджуваної системи. Спочатку роблять параметризацію системи, описують виділені елементи і їхні взаємодії. В залежності від особливостей досліджуваних процесів використовують той чи інший математичний апарат для аналізу системи в цілому. Якщо досліджуються складні системи, іменовані як узагальнені динамічні системи, характеризовані великою кількістю параметрів різної природи, то з метою спрощення математичного опису їх розчленовують на підсистеми, роблять стандартизацію зв'язків для різних рівнів ієрархії однотипних систем, тобто ранжирування. Прикладами такого підходу до вивчення складних систем, наприклад, державного управління, є типові ланки системи з визначеними статистичними і динамічними властивостями. Четвертий етап системного аналізу являє собою аналіз отриманої математичної моделі, визначення її екстремальних умов з метою оптимізації (яка укладається в перебуванні оптимуму розглянутої функції й оптимальних умов поводження даної системи чи протікання даного процесу) і формулювання висновків.
Міждисциплінарні методи застосовуються в декількох близьких за предметом дослідження науках. Зокрема, таким для історико-правової науки є культурологічний метод. Такий підхід припускає вивчення права як невід'ємної частини соціального спілкування разом з мораллю, етикою, релігією. Особливо він виправданий стосовно традиційних суспільств Сходу. Тут право зливається з мораллю і релігійною доктриною. В традиційних суспільствах авторитет державної влади заснований на божественному авторитеті, а право встановлює соціальний ідеал, укладений в незмінному слідуванні релігійній традиції. Це характерно для конфуціанської, буддистської, мусульманської, християнської цивілізацій.
Цей метод дозволяє вивчати правові і державні інститутів в їх взаємодії з іншими соціальними інститутами (релігія, цивільне суспільство, політичні партії і т.д.). Це дає можливість використовувати у вивченні права міждисциплінарний підхід, досягнення філософії, соціології, психології, етнографії, мовознавства і інших наук. Іншими словами, йдеться про аналіз правових інститутів в процесі їх функціонування. В результаті стає реальним вивчення «живого права», яке може істотно відрізнятися від писаного права.
Спеціальні методи властиві історичній та/або юридичній науці:
Формально-юридичний метод. Він заснований на використанні юридичного догматизму (юридичних дефініцій, принципів і конструкцій) і юридичної логіки. Він передбачає дослідження юридичних фактів і юридичних текстів, їх тлумачення в логічній послідовності з використанням спеціальних юридичних термінів і конструкцій. Цей метод дозволяє відрізняти юридичні факти від решти подій, націлює дослідника на тлумачення законодавства за допомогою юридичних термінів (наприклад, юридичні особи, спадкоємство згідно із законом або по заповіту). З його допомогою класифікуються юридичні факти, встановлюються логічні зв'язки між ними, загальні юридичні принципи.
Конкретно-історичний метод. Даний метод націлює на розгляд державно-правових явищ в неповторних умовах конкретного соціального середовища. Він звертає увагу на унікальність державної організації і правової системи у певних народів. Наприклад, виділяються специфічні риси англосаксонської, романо-німецької або мусульманської правових систем.
Порівняльно-історичний метод. Він сприяє виявленню загального, найхарактернішого в процесі виникнення, функціонування, розвитку державно-правових явищ. Передбачає комплексне вивчення правової культури в співставленні досвіду різних країн і народів, з'ясування традицій та новацій в розвитку державних і правових інститутів. Наприклад, за допомогою порівняльно-історичного методу можливе співставлення якого-небудь правового інституту або галузі права у різних народів в різні історичні періоди (діахронний аналіз) правових інститутів, існуючих одночасно в різних країнах (синхронний аналіз).
    Таким чином, методологія історико-правової науки включає широке коло прийомів та засобів дослідження
Коли ми говоримо про методи вивчення історії держави і права, ми маємо на увазі, якими прийомами та способами можуть скористатись учасники процесу навчання. До таких методів ми відносимо:
- лекції. Лекції є систематичним викладенням матеріалу, який робить викладач;
- семінарські заняття. Семінарське заняття передбачає зворотний зв’язок між викладачем та студентом. Протягом семінару студенти відповідають на запитання (сократичний або майєвтичний метод), вирішують казуси, презентують реферати;
- самостійну роботу.
У процесі опанування основними положеннями історії держави і права зарубіжних країн студент має ознайомитись з правовими пам’ятками, тексти яких він може знайти у декількох хрестоматіях, а також уважно опрацювати хоча б один з рекомендованих підручників (З.М.Черніловський, В.Г.Графський, К.І.Батир, В.С.Макарчук, В.Є. Рубаник, М.М.Страхов). Для написання рефератів рекомендується звернутись до двохтомного підручника під редакцією Н.І.Крашеніннікової та О.А.Жидкова, а також до монографічних видань та ресурсів мультимедійних енциклопедій та Інтернету.

3. Проблема походження держави і права є дискусійною по сей день. Множинність теорій про походження держави говорить про те, що дана проблема не знайшла, та, очевидно, ніколи і не знайде однозначного рішення. Формування держави прийшлося на час самого раннього культурного життя людства. Тому усе, що відомо сьогодні про становлення держави з даних загальної історії, писемних пам'яток щонайнайближчих до тих часів, з даних етнографії – не більш ніж історична реконструкція.
Існує дві основні точки зору щодо співвідношення походження держави і права. Переважна кількість вітчизняних дослідників стоїть на позиціях одночасного становлення цих соціальних явищ. У зарубіжній науці є загальновизнаною істиною те, що право старше держави (до цієї точки зору зараз схиляються В.Г.Графський та С.С.Алєксєєв). Правовий звичай виник набагато раніш, ніж закон, установлений державною владою. Звичайне право спочатку –  це знаряддя підтримки порядку без участі державної влади. До основних мір і санкцій у первісному суспільстві можна віднести осуд з боку суспільної думки роду-племені в особі одноплемінників. У випадку вигнання людина перетворювалася в ізгоя, і тому його можна було убити, як дикого звіра, по власній волі і безкарно. Існували також помста і примирні процедури і, нарешті, штрафи. Тобто, право виникло на власному ґрунті – на підставі забезпечення нормального функціонування людських колективів. Саме тому додержавне (природне) право властиве всім без винятку людським спільнотам.
Що ж до держави, то вона виникла там, де були певні сприятливі умови у вигляді поєднання декількох факторів:
1) географічний фактор. Державні форми організації суспільства виникли тільки там, де клімат був помірковано жарким чи помірним, де існували значні джерела прісної води, а також види флори і фауни, здатні до одомашнювання і селекції. Тільки в такому випадку можливе ведення виробляючого господарства  при тім убогому інвентарі, яким володіла древня людина;
2) технологічний фактор. Пунктом відліку тут служить освоєння металу. Без металевих знарядь праці і, що не менш важливо, без металевої зброї суспільство не в змозі виробити надлишковий продукт, захищати себе і завойовувати інших. Історії невідомі держави, мешканці яких були б абсолютно незнайомі з металом;
3) соціальний фактор. Технологічний прогрес веде до появи надлишкового продукту і, що ще більш важливо, збільшує можливості вилучення не тільки надлишкового, але і необхідного продукту в частини суспільства. Суспільство розшаровується по різних напрямках (по віруваннях, майну, рівню знань). Держава виникає тільки в соціально неоднорідному суспільстві;
4) демографічний фактор. Мала щільність населення означає відсутність контактів між колективами людей, у силу чого держава – надлишкова реальність, вона, попросту говорячи, не потрібна. Збільшення щільності населення, а стародавності відомі навіть демографічні вибухи, різко підсилювало контакти, а значить – і конфлікти. З'явилася потреба в посереднику, яким виступила держава. З демографічним фактором зв'язаний
5) фактор зовнішнього насильства і зовнішньої небезпеки. Необхідність оборони подекуди стала вирішальним фактором державотворення (Литовське князівство, наприклад);
6) психологічний фактор. Людині властиві, з одного боку, агресивність і прагнення до лідерства, до слави, з іншого боку – бажання удатися під захист, бути охоронюваним і улюбленим, відчувати себе часткою колективу. Виділення лідера, здатного очолити великі соціальні зміни теж зіграло визначну роль у процесі утворення держави.
Таким чином, виникнення держави з'явилося результатом сприятливого сполучення різноманітних факторів, на одному полюсі яких – природне середовище, а на іншому – людська особистість.
В процесі становлення державності підсилилася потреба в правовому регулюванні. Зі зростанням виробництва продуктів споживання і продуктообміну належне регулювання одержує також майновий статус і інші особисті права членів родини (у тому числі дружин і дітей), майнове і священне-начальницьке положення носіїв суспільних функцій – організаційних, розподільних, військових, судових, священницьких і ін. Право набуло позитивного (волевстановленого) характеру. Воно стало знаряддям в руках правлячої еліти, в руках держави.

4. Сучасна наука нараховує не менш шести умовних стадій соціальних і культурних змін, що супроводжуються кроками по шляху становлення державної організації і права. У різних народів ці стадії приходяться на різний хронологічний час історії, але зміст стадій і їхня послідовність можна вважати закономірністю становлення держави і державного права:                                 
1) оформлення соціально-біологічної ієрархії. У родовій громаді  складається і відтворюється статево-віковий поділ соціальних функцій. На цій стадії всі члени роду безумовно рівні один одному в правах і обов'язках по виконанню загальних справ роду. Але в цій спільності вже існують стійкі лідери. Лідером ставав той, хто вмів робити щось особливе і був щедрим у роздачі членам роду колективно добутого продукту;
2) формування соціально-культурної ієрархії. Біологічні підстави поділу на старших і молодшим забуті: вони маються на увазі, але замінені поділом на вищих і нижчих. Вищі користаються привілеями у відправленні загальних справ роду, їхні розподільні, релігійні чи військові повноваження безсумнівні. Лідерство перетворюється в суспільну функцію. Непорушність ієрархії охороняється головним чином релігією та суспільною думкою. Це вже цілком суспільна влада, здатна примусити окремих своїх членів діяти в інтересах спільності всупереч особистим бажанням.
І перша, і друга стадії цілком проходять в умовах неоліту;
3) формування економічно-соціальної ієрархії. Нерівність, що стала стійкою, приводить до стійко нерівного розподілу продуктів споживання усередині спільності. На цій стадії особливо стає очевидною головна функція влади в колективі – перерозподіл продуктів, вироблених чи інакше придбаних усім колективом. На цій стадії крім рзподільчо-організаційної виникає і друга найдавніша функція влади: охорона встановленого порядку. У цій стадії етнічна спільність виступає як плем'я. На цій стадії вже досить виразні і грані права: правила вигнання і прийому чужинців, дотримання вимог громади, шлюбно-сімейне право;
4) становлення надгромадських владних структур. При стійкому прогресуючому виробництві продуктів, що перерозподіляється владою, при нормальному рівні демографічного розвитку, при відповідних екологічних умовах можливе об'єднання у велику племінну спільність. Лідери-старійшини наділені стійкими і конкретними функціями. Їх визначають або виборним шляхом, або змаганням, але вже стає можливою й узурпація (тобто захоплення влади). На результаті стадії оформляються виразні племінні структури на чолі з ієрархією вождів, з релігійними символами, з єдиними культурними правилами й обрядами;
5) протодержава (прототип держави, ще не держава за формою, але уже виконує функції політичної влади). По своїй головній ознаці - наявності влади одного вождя – протодержава одержала в сучасній науці назву чифдом; у загальному виді чифдом представляв об'єднання громад (колишніх родів чи племен) на визначеній території під владою одного правителя.
Протодержава поєднує кілька поселень навколо одного великого центра - як правило, це культовий храмовий центр, що має релігійне значення для всієї нової спільності. Глава центрального поселення очолює округ, що склався по периферії; він носить особливий ранг-титул. Головне його право - мобілізація членів громад на загальні роботи, господарську користь від яких визначає він і які є основою для появи надлишкового продукту, що перерозподіляється потім між членами громад. Наступний рівень політичної ієрархії складали глави підлеглих громад (вони також уже можуть бути складними). При них постійно існують військові загони. Особливий шар еліти представляють особи, зв'язані з релігійно-культовими церемоніями й обрядами, хоча глави культів, як правило, - ті ж вожді і правителі.
Зрозуміло, адміністративно-економічні задачі влади, діяльність правителів можливі тільки в тому випадку, якщо спираються на усвідомлену чи мовчазну згоду більшості.
Процес управління з цієї стадії вже безумовно відтворює і зміцнює соціальну нерівність, ця нерівність стає історичним фактором, що по-своєму впливає на еволюцію влади. Економічну основу управління складає загальний контроль над ресурсами, що стають як би незмінним володінням державної організації. Перерозподіл цих ресурсів правителем перетворюється в регулярні роздачі вроздріб і зворотне одержання у виді данини як державної повинності. Матеріальні вигоди витягаються вже не всім родом, а тими шарами, хто більш причетний до політичної структури, хто починає розглядати колективний продукт, частина якого дістається йому, як свою власність; розвивається стійке престижне споживання верхів (прикраси, одяг, можливість мати наложниць і т.п.). Це вже класи, що розрізняються в міру присвоєння суспільного продукту і в міру дієприкметник до керування. Власність додає політико-правовій спільності територіальну стабільність, наявність класів, що відтворюються з покоління в покоління - стабільність історичну. Розрив у соціальному статусі стає політичним: чифдом неминуче еволюціонує в ранню державу, що складає заключну, 6-ю стадію становлення державності.
    Існує декілька підходів до періодизації історії держави та права.
Прибічники утопічного соціалізму виробили формаційну схему  періодизації держави і права, базуючись на соціально-економічному факторі буття. Але у чистому вигляді неможливо виділити ні рабовласницький, ні феодальний, ні капіталістичний лад: економіка будь-якого суспільства завжди була, є і буде багатоукладною, хоча в ній, яка правило, переважає якийсь один уклад. Те ж саме можна, мабуть, сказати й стосовно якої-небудь державно-правової системи, тому що, хоча держава і право нерідко поєднують у собі риси декількох різних типів, однак превалюють характерні риси якогось одного з них (крім, природно, перехідних періодів).
Сьогодні існують певні спроби взяти до уваги періодизацію історії світових цивілізацій Арнольда Тойнбі й інших істориків, але на цьому шляху зустрічається чимало труднощів, оскільки одних цивілізацій необхідно врахувати біля трьох десятків. Однак на відміну від марксистської традиції цивілізаційна версія історичного процесу більшою мірою сприяє виявленню специфічних і характерних рис у цьому досвіді.
Проте й тут належним чином не враховується, що право, подібно до багатьох зразків художньої, архітектурної чи словесної творчості, може поширюватися у територіальному просторі - в процесі культурних, торгових й інших контактів, у виді часткового чи повного запозичення; у випадку ж військових зіткнень ці запозичення можуть стати не тільки добровільними, але й примусовими. Ось чому однакові юридичні інститути й конструкції зустрічаються й у древніх вавілонян, і в євреїв, і у римлян - народів дуже несхожих, які мають різний релігійний досвід і рівень господарського розвитку.
Карл Ясперс на відміну від Тойнбі волів сприймати історію як історію культури, яка прослідковується протягом близько 5 тис. років. Від історії землі й історії життя на землі (в останньому випадку біля півмільйона років) історія духовна відрізняється тим, що це завжди ясне для людини минуле: коли є усвідомлення історії, коли є традиція, є документи, є усвідомлення своїх коренів і традицій.
Тойнбі, Хантингтон, а також почасти і Ясперс вірно фіксують головну характерну рису цивілізацій минулих і сучасних - тип релігійного світосприймання. Єдина історія людства, таким чином, розпадається на безліч окремих і замкнутих цивілізацій. У такім сприйнятті історії очевидне відмовлення від лінійного (прогресуючого) тлумачення історичного розвитку як руху односпрямованого і детермінованого прогресом розуму чи виробниц-тва технічних засобів.
Цей же підхід у ряді істотних рис виступає як протилежний і стосовно іншої версії історії - про так звані основні стадії розвитку суспільства: аграрну (традиційну), індустріальну (сучасну) і постіндустріальну (інформаційну, технотронну, і якоюсь мірою постсучасну).
Однак ці характеристики не включають у достатньо повній мірі досвід політичних новацій XX ст. з його двома світовими війнами, з розподілом світу на два протистоячі табори - соціалістичний і капіталістичний, з виникненням руху за викорінення усіх форм колоніальної і неоколоніальної залежності слаборозвинених країн.
За цією версією тільки Захід є творцем індустріальної цивілізації (тобто сучасного суспільства і сучасної секуляризованої цивілізації), тоді як Схід (насамперед, Азія й Африка) зміг створити тільки відносно розвинуте аграрне суспільство і відповідні релігійні й політичні інститути.
За такою логікою Захід виступає визначальним чинником сучасного розвитку не в силу своєї релігійності, а в силу індустріальної цивілізації з її формально-юридичною і політичною (адміністративною) раціональністю, більш ефективною організацією виробництва й товарного обміну.
Останнім словом цього західного тлумачення історії стало твердження американського футуролога Ф. Фукуями про те, що західна (ліберальна) демократія є останньою й остаточною формою правління, на якій покликане заспокоїтися людство у своїх пошуках і експериментах. Таке узагальнення було зроблено після розвалу світової соціалістичної системи й закінчення «холодної війни» між США і СРСР на початку 90-х років.
Найкращою у цій ситуації була й залишається періодизація, прийнята в науці загальної історії і вироблена ще в часи Відродження та Просвітництва: Стародавність, Середні століття і сучасність (період Нової і Новітньої історії). Саме цієї періодизації ми і будемо дотримуватися при подальшому викладі навчального матеріалу.
При цьому слід лише зазначити, що періодизація не є застиглою й абсолютно незмінною: з часом у міру того, як наукою накопичуються все нові й нові знання про предмет і процес, періодизація може видозмінюватися, а часом — і досить значним чином. Однак саме ці явища й означають собою прогрес науки, тому й ставлення до них повинно бути відповідним.

ЛЕКЦІЯ №2: Держави і право Стародавнього Сходу


План
1.    Соціально-правовий лад країн Стародавнього Сходу.
2.    Поняття та ознаки східної деспотії.
3.    Державний механізм країн Стародавнього Сходу.
4.    Риси та особливості права давньосхідних країн.

Мета лекції:
навчальна: ознайомити студентів з особливостями давньосхідної держави та  права, зорієнтувати на роботи з давніми пам’ятками права. 
виховна: формувати у студента повагу до права та вміння роботи з правовим текстом.
Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:
     Тема носить ознайомчий характер і продовжує  попередню тему курсу, спирається на знання з навчальних дисциплін «Філософія», «Релігієзнавство», «Теорія держави і права».

Зв'язок з практикою
      Тема знайомить студента з першими текстами права і дозволить в подальшій діяльності, спираючись на отримані знання, зрозуміти сутність сучасного закону.

Джерела та література
Васильев Л.С. История Востока. В 2 т. Т.1. – М.: Высш.шк., 1998. – С.13-93.
Всеобщая история государства и права/ Под ред. К.И.Батыра. – М.: Былина, 1995. – С.11-48.
Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. Ч.1. – Харьков: Одиссей, 2000. – С.29-157.
Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000. – С. 36-147.
История государства и права зарубежных стран. Ч.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой и проф. О.А.Жидкова. – М.: Изд-во НОРМА, 1996. – С.3-98.
Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов. – М.: НОРМА, 2003. – С.23-58.
Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник. В 2 т. Т.1. – М.: Остожье, 1998. – С.7-86.
Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків: Право, 1999. – 7-22.
Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юрист, 1995. – С.23-58.


Вступ
Історія людської цивілізації починається на Сході. Ця теза, яка нині не підлягає сумніву, підкріплена даними сучасної археології, матеріалами палеографії та іншими джерелами. Перші у світі держави теж з’явилися на Сході.
Поняття Стародавнього Сходу охоплює історичний розвиток найдавніших держав, що існували на території Північно-Східної Африки, Передньої, Південної та Східної Азії. Величні історичні річки – Ніл, Тигр, Євфрат, Інд, Ганг, Хуанхе – та східна державність невіддільні одне від іншого. Тому цей період в історії людства інколи називають періодом річкових цивілізацій (Л.І.Мечников). Річки і давали життя, і забирали його. Боротьба з водною стихією була необхідною умовою землеробства в цих районах, де практично не буває опадів, а якщо це в відбувається, то дощі і викликані ними  повені приносять страшну біду. Не випадково міф про всесвітній потоп з’явився саме тут і уже в наші дні археологічно підтверджений.
Таким чином, землеробство на Сході можливе лише як зрошувальне. Воно вимагало великої іригаційно-меліоративної роботи, що не під силу була одному роду, сім’ї, чи навіть громаді. Організація громадських робіт подібного масштабу була можлива лише за умов наявності політичної організації – публічної влади, що стоїть вище громади, що має апарат управління та примусу. Ось чому саме в долинах великих історичних річок зародилась державність.
1.    Соціально-правовий лад країн Стародавнього Сходу.
Процес становлення державності, як ми вже бачили в попередній лекції, неминуче супроводжується розколом суспільства: по-перше, на вільних та залежних, по-друге,  диференціацією серед вільного населення.
Вільне населення поступово розшаровується на привілейованих, до складу яких входять воєначальники, жерці, чиновники, нащадки колишньої родової знаті (найчастіше всі ці характеристики співпадали в одній особі) та непривілейованих, які продовжували працювати і нести військову повинність.
Основою економічної могутності привілейованої верхівки суспільства були великі земельні володіння, робоча худоба, раби, участь в розділі воєнної здобичі та перерозподіл податків, що збиралися державою.
Вільне населення, що не мало привілеїв, було об’єднане в громади, які спільно володіли землею. В громаді існувала майнова нерівність. Деякі сім’ї могли мати навіть рабів, особливо після вдалих війн, коли раби дешевшали.
Члени громади мали не тільки права, але й обов’язки, зокрема, сплачували податку, несли військову повинність, брали участь у громадських роботах (будували іригаційні, оборонні та храмові споруди). Варто спеціально підкреслити, що громадські роботи розглядались як важливий і почесний ритуал, який має велике суспільне значення.
Поряд з вільними членами громад формувалось особлива вільна, але одночасно експлуатована верства населення. Походження її різне: підкорення більш могутнім народом, колишні полонені і таке інше. Це експлуатоване населення не володіло землею, не входило до громади, не служило у війську і, що особливо важливо – менш енергійно захищалось законом.
Існування різних категорій вільного населення яскраво демонструє основне джерело наших знань про соціально-правовий лад Старод. Вавилона - Закони Хаммурапі (18 в. до н.е.). 
Повноправною особистістю з погляду права (суб'єктом права) вважався самостійний чоловік-хазяїн, глава патріархального сімейства. Він належав до категорії вільних общинників, був власником ділянки общинної землі. Такого хазяїна закони називали авілум (людина). Авілум були в основному підпорядковані дії звичаєвого права, і закони регулювали тільки загальні для всіх або дуже своєрідні ситуації.
Іншу категорію в цілому вільних, але не зовсім повноправних людей складали мушкенум («падаючий навколішки»). Вони були володільцями ділянок землі, переданих їм на певних умовах з царського (державного) фонду. Мушкенум представляли предмет особливої турботи й охорони царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли нижче авілум: закони «дешевше» оцінювали їхнє майно, здоров'я, честь і достоїнство. Однак земельна власність мушкенум охоронялася в та само, як храмова та палацова, вони платили лише третину суми, що покладалася повноправним общинникам у випадку розводу з дружиною. Такі відмінності були одночасно і привілеями.
Повноправним суб'єктом права могли бути не тільки чоловіки, але і жінки. Для цього необхідно було вийти з-під патріархальної влади батька чи сімейства чоловіка. Відбувалося це у випадку вдівства, або в результаті розлучення, якщо жінка не була винною в ньому і не дала для нього законного приводу. Особливу категорію складали жриці-ентум. Вони одержували значні привілеї в спадкуванні батьківського майна, взагалі у відношенні їхньої власності. Однак на них накладалися і визначені заборони: так, вони не могли відвідувати «буйнотравих» місць, займатися торгівлею, корчмарством – ці заняття, видимо, вважалися припустимими для простих жінок. Жриці, на відміну від жерців-чоловіків, що отримували платню у царя, могли мати наділи з палацевих і царських земель.
В підніжжі соціальних сходів стояли раби. Рабство було патріархальним або палацевим. Рабами могли володіти як авілум, так і мушкенум, причому раби останніх мали великі права: могли одружуватися з вільною жінкою, і їхні діти від такого шлюбу вважалися вільними. В основному раби розглядалися законами нарівні з майном, у випадку тілесних ушкоджень раба покладалося грошове чи інше майнове відшкодування, а не покарання. Однак раби особисто відповідали за скоєні ними злочини.                                           
Ще одну категорію населення складали воїни – редум, баірум (букв. «погонич» і «ловець», але зміст розходження невідомий). За свою військову службу цареві вони наділялися землею. Такий режим землекористування звався ілку (ільк). Закон зобов'язував воїнів строго виконувати головну умову – нести службу: якщо воїн відмовлялася йти в похід, його чекала страта. Земельна ділянка могла бути успадкована сином, нехай навіть поки малолітнім, котрий зможе згодом служити. У випадку полону і навіть довгої відсутності право на ділянку зберігалися. Майно і ділянку, дані воїну на праві ілку (ільк), не можна було продавати. Однак якщо воїн сам кинув ділянку за власною волею був відсутній більше трьох років, він не міг претендувати на повернення майна. Закони захищали воїнів від зловживань воєначальників, яких чекала смерть за спроби привласнити ділянку чи подарунок правителя.
Найбільш жорстка ієрархія вільного населення склалась у Стародавній Індії. Тут сформувались чотири закриті групи населення – варни. Варновий поділ був проголошений божим передбаченням. У священних індійських книгах – Ведах – було написано, що найвища варна – брахмани – створені з вуст першої на Землі людини – Пуруші.  Тому основне їхнє заняття – вивчення священних книг, навчання, відправа релігійних обрядів. Їхня дхарма (тобто життєве призначення) – святість та істина. Друга за важливістю варна – кшатрії – створені з рук Пуруші. Тому кшатрії повинні воювати та правити, адже їм належить сила і мужність. Люди третьої варни – вайшья – були створені зі стегон Пуруші. Тому їм приписано займатися сільським господарством, ремеслом, торгівлею, адже їхня дхарма – користь та багатство. Релігійна ідеологія Стародавньої Індії виробила своєрідне обґрунтування привілеїв трьох вищих варн. Люди, що до них належали, вважались двічінародженими. “Друге народження” – це прилучення до знань, які сконцентровані у священних книгах – Ведах.
Представники четвертої, нижчої варни – шудри – були створені зі ступнів Пуруші, тому їм не можна вивчати Вед. Вони навічно залишаються народженими один раз. Єдине призначення шудр – служити представникам вищих варн.
Всі варни буди відділені неподоланними юридичними перегородками. Шлюб між представниками різних варн, як правило, був неприпустимим, інколи навіть злочинним. Так, брахман міг узяти за жінку шудрянку лише у випадку, якщо перша його дружина була брахманкою, друга – кшатрійкою, третя – належала до варни вайшья. Брахманка, що насмілилась вийти заміж за шудру, вважалася злочинницею, її діти від цього нерівного шлюбу потрапляли в найнижчу категорію людей, яка стояла за межами варнової організації, фактично – за межами суспільства. Ці люди – чандали – повинні були жити за межами селища, їсти тільки з розбитого посуду, носити одежу, зняту з мерців, їхнім майном могли бути лише собаки та віслюки.
Таким чином, стан вільних людей у країнах Стародавнього Сходу складався з трьох (умовно) груп: привілейовані, звичайні, неповноправні. Як правило, розподіл матеріальних цінностей цілком співпадав зі станово-правовим розмежуванням.
Особливим безправним експлуатованим станом у стародавньому східному суспільстві були раби, хоча їх кількість була порівняно невеликою і, за рідкісними випадками, вони не грали значної ролі у суспільному виробництві. Рабами традиційно називають людей, які не тільки позбавлені майна, але й самі є власністю. У стародавніх державах Сходу не було технічних можливостей тримати велику кількість рабів під постійною охороною. Тому, наприклад, полонених частіше за все або вбивали, або садили на землю як кріпосних (очевидно, саме таким було походження мушкену та шудр). На рабів обертали  в основному  жінок та дітей, які не могли опиратись і швидше звикали до нової ділянки землі та нової домівки. Раби працювали поряд з хазяїном, хоча їм доручали, як правило, менш кваліфіковану роботу.
Крім полону, джерелом рабства були несплачені борги. У Стародавньому Вавилоні забезпеченням договору позики були члени сім’ї боржника. Правителі не були зацікавлені в оберненні на рабів вільних чоловіків, оскільки вони були платниками податків. Тому за борги віддавали у рабство дітей або рабів боржника на визначений законом термін – наприклад, у Стародавньому Вавилоні він становив три роки.
Правовий статус раба у східному суспільстві настільки відрізнявся від класичних античних еталонів, що деякі вчені схильні взагалі заперечувати існування рабства на Стародавньому Сході. Насправді, раб у Стародавньому Вавилоні міг володіти майном, одружуватись, причому навіть на вільній жінці. З дозволу хазяїна раб міг укладати деякі угоди. Але все ж таки основна ознака рабства – а саме,  перетворення особи зі суб’єкту права на його об’єкт – присутня. Раба можна було купити та продати; вбивство раба розглядалось як збиток, який потерпів хазяїн, рабів таврували або відзначали будь-яким іншим способом.
Таким чином, суспільство Стародавнього Сходу носило соціально-неоднорідний характер. Ця неоднорідність виявлялась різними способами (авілу і мушкену у Вавилоні; варни в Індії). На вершині соціальної піраміди перебувала знать, чиновники, воєначальники, жерці. Найбільш численним був стан вільних людей, але й він був, у свою чергу, неоднорідним: він складався з повноправних членів громади та неповноправних орендарів. Внизу соціальних сходів стояли раби.

2.
Типовою для цивілізацій Стародавнього Сходу була форма правління і форма державного режиму, що називають східною деспотією (термін введений французькими енциклопедистами у XVIII ст.). Деякі вчені дають дещо іншу назву цій державній системі, а саме – східна теократія. Її формування і відмітні ознаки обумовлені, насамперед, характером східного типу землеробства. Величезні іригаційно-меліоративні заходи були під силу тільки державному сектору економіки. Тому поряд з громадською і приватною власністю на Древньому Сході існувала могутня державна власність, перш за все – на основні виробничі ресурси. Правитель держави розглядався як власник землі і води. Він наділяв землею своїх наближених, воєначальників, чиновників.
Влада та власність у країнах Стародавнього Сходу були невіддільні: таку систему відносин має назву „влада-власність”. Це є відмінною рисою східної державності, альтернативою європейській (античній, феодальній, буржуазній) державності. Причому пріоритет в цих відносинах належить саме владі:  правитель міг успадкувати посаду разом зі власністю, але не власність без посади.
Великими землевласниками були також храми, що теж грали неабияку роль в управлінні країною.
Державна власність – це матеріальна база східної деспотії, а її соціальна опора – сільська громада, тобто колектив володільців громадської землі. Сільська громада – це маленький замкнутий світ, який може самостійно вирішувати дрібні справи, але для великих справ (наприклад, будівництво каналу) потребує централізованого, надгромадського, надсуспільного керівництва. Тому сільські громади, законсервовані у своєму примітивному житті, без зайвих нарікань підкоряються верховній владі і навіть обожнюють її.  Роль сільської громади у державі найбільш яскраво можна продемонструвати на прикладі Стародавнього Китаю. Китайська громада користувалася землею за так званою системою “колодязних ланів”. Уся земля, що перебувала у користуванні громади, поділялась на дві частки: “загальний лан” і “приватні лани”. Врожай з загального лану йшов на користь держави., з приватних ланів – общинникам. У IV ст. до н.е. реформатор Шан Ян ліквідував цю систему і ввів індивідуальне оподаткування, але найбільш вигідні для держави елементи громадського устрою були законодавчо утверджені. А саме, введена система кругової поруки – солідарної відповідальності селян за сплату державних податків і виконання повинностей.
    Сільська громада та її члени – основний об’єкт експлуатації у країнах Стародавнього Сходу. Численні податки грали не тільки свою основну роль, але й були формою експлуатації населення. Тому інколи їх називають  податком-рентою; селяни платили не стільки частку свого прибутку державцю, скільки платили за можливість користуватись землею і водою, власником яких був правитель. Широкі, практично нічим не обмежені можливості вилучати у підданих додатковий, а інколи і частину необхідного для прожиття продукту, дозволили правителям країн Стародавнього Сходу зібрати в своїх руках незліченні багатства (наприклад, достатньо згадати фантастичні скарби гробниці Тутанхамона – далеко не найбільш знаменитого фараона).
    Як форма правління і державного режиму східна деспотія має такі основні ознаки:
    1) зосередження в руках правителя всієї повноти законодавчої, виконавчої та судової влади, функцій воєначальника та верховного жерця;
    2) безконтрольність та безвідповідальність монарха, його обожнювання населенням;
    3) величезний бюрократичний апарат;
    4) пригнічення особистості, відсутність поняття індивідуальності та індивідуальної свободи.
    Всі ці ознаки присутні були в будь-якій стародавній східній державі. Але ступінь їх прояву була неоднакова в різних країнах. Так, привласнення правителю неабияких, надприродних якостей найбільш характерне для Стародавнього Єгипту та Китаю. Ідеологія обожнювання фараона досягла особливо виразної форми внаслідок майже безперервної державної традиції в долині Нілу протягом декількох тисячоліть. Фараон, як Ніл, як його водопілля, що відбувалось з точністю до одного дня, як цикл сільськогосподарських робіт, був незмінною ознакою життя, його константою. Саме тому обожнювання фараона була безмежним. Могутність влади фараонів особливо виразно підкреслював його посмертний культ.
На формування китайського деспотизму великий вплив справило політико-правове та етичне вчення Конфуція. Беззаперечне підкорення нижчих вищим, молодших – старшим являє собою суть цього вчення. Воно якнайкраще підійшло китайським правителям. У формуванні найбільш брутальних сторін культу китайських імператорів багато в чому “завинив” і зовнішньополітичний фактор. Китаю тисячоліттями загрожували кочовики. Тільки потужна деспотична централізована влада могла стримати тиск кочовиків, а саме – забезпечити побудову оборонної лінії – Великої стіни. Саме в силу цих чинників населення Китаю було впевнене в тому, що їхній правитель – син Неба (звідси й назва країна – Піднебесна імперія) і йому підкоряються всі земні народи.
Правителі Стародавньої Месопотамії та Індії також були деспотами, але їхня влада все ж таки мала певні межі. Внаслідок політичної нестабільності в Месопотамії, давня історія якої – ланцюг безкінечних змін влади, правителі Шумера, Вавилона, Ассирії були вимушені рахуватись з торгівельною верхівкою міст, воєначальниками, жерцями. Правителі Месопотамії вважались верховними жерцями головного божества, їх шанували і пишно ховали, але з богами не ототожнювали.
У Стародавній Індії існував своєрідний “розподіл влади”. Політична влада, управління державою були в руках царів, якими були кшатрії, а духовна влада була парафією брахманів. Тому ознаки східної деспотії тут проявлялись не так різко, як в Єгипті чи Китаї.
Для виконання наказів та розпоряджень правителя існував величезний апарат, тим більше, що необхідність його існування була обумовлена  економічними потребами. Діяльність бюрократичного апарату мала три основні напрямки (або відомства): воєнне, фінансове, відомство громадських робіт. Назва “відомство” не означає наявності спеціалізованих органів держави, а показує основну функціональну спрямованість діяльності держави.
Апарат управління, як і в інших примітивних державах, був побудований за палацовим принципом. Тут немає розмежування між виконанням державних обов’язків та обслуговуванням потреб правителя. Очолював апарат управління, як правило, родич або улюблений слуга правителя. В умовах палацового управління були відсутні постійно діючі органи з певною компетенцією, а були лише слуги – одночасно чиновники, яким надавались певні доручення. Зрозуміло, що це можливе було лише в умовах примітивної системи управління, коли, наприклад, і командування військом, і стягнення податків не потребують спеціальних знань та кваліфікації.
За методами управління східна державність була типовою (відомою і сучасності) командно-адміністративною системою. Принципова відмінність цієї системи від європейської полягала не в рівні беззаконня та свавілля (досить згадати жорстокість та самодурство римських цезарів), а в тому, що вона складалась на іншій соціально-економічній основі. Європейська державність будувалась на приватній власності та ринкових відносинах, командно-адміністративна – на державній власності та абсолютному підкоренні приватно-власницьких відносин. 
Неможливо не підкреслити, що східна деспотія нівелювала людську особистість. Методи здійснення державної влади носили майже виключно силовий, брутально-примусовий характер. Категорії особистості та індивідуальної свободи Стародавньому Сходу невідомі. На відміну від Європи, приватна власність тут була настільки слабкою, що не давала можливості стати базою індивідуальної свободи. За висловом Дж.Локка права на життя, свободу та власність невіддільні – заберіть одне з них і всі інші неможливі. На Стародавньому Сходу ми бачимо доказ цієї ідеї Локка.
    Таким чином, східна деспотія, це форма держави і державний режим, який принципово відмінний від європейських традицій державності. Причина цього полягає в тому, що східна деспотія виникла на основі державної власності та державно-публічній редистрибуції, а не приватної власності та ринкових відносин, як в Європі.

3. Щоб розкрити сутність східної деспотії (теократії), слід передусім розглянути побудову її механізму, визначивши висхідні елементи цієї форми правління, її складові частини.
Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель – умовно ми називаємо його царем. У Єгипті це був фараон, в Індії - раджа, в Китаї - ван, у Вавилоні - лугаль або патесі-лугаль. У йога руках зосереджена вся влада, йому належали всі вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, він був верховним воєначальником, найвищим суддею, в деяких країнах він мав жрецькі повноваження.
Як уже зазначалось, характерною і найважливішою рисою східної деспотії було обожнювання особи правителя. В Єгипті, наприклад, фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт». У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньц-зи (син Неба). Обожнювався також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств - охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця і т.д.
Складний палацовий церемоніал повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади, В Єгипті не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя. Заборонялося підданим вимовляти або зображати на письмі також ім'я давньокитайського вана – тяньц-зи. 3 метою звеличення правителів споруджувалися піраміди, розкішні палаци, величезні усипальні, численні храми і т.ін.
Маючи всю повноту влади, давньосхідний правитель водночас повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової знаті, інакше його могли скинути з трону, як це неодноразово мало місце в Єгипті та Вавилоні. Не випадково в Індії раджі, побоюючись палацових інтриг, вживали запобіжних заходів. Палац раджі з таємними проходами в стінах розташовувався в середині фортеці. Поблизу правителя постійно знаходились знавці отрути і лікарі. Навіть з царицею раджа бачився тільки у внутрішніх покоях і тільки після того, як її оглянуть довірені літні жінки.
У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу. Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна палацова система управління, центром якої був палац правителя. Тут не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тому характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом. Тож особи, які обслуговували правителя, одночасно були і державними чиновниками, а дворецький, який очолював всю масу слуг і керував життям палацу, ставав вищою посадовою особою в цьому державному апараті.
Дійсно, першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість, різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький – чаті, в Китаї – сян, у Вавилоні – нубанда, в Індії — головний мантрин. Це був, як правило, найближчий родич правителя, вірна йому людина, В руках дворецького зосереджувалися всі важелі управління державою, він займався найрізноманітнішими питаннями, які потрапляли в поле зору правителя.
Безпосереднє управління виконувалося вищими посадовими особами. Так, в Індії чиновники центрального управління підрозділялися на декілька розрядів: радник – мантрин, вищий сановник – махаматра, сановник – аматья, наглядач – адх'якша . Тільки наглядачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників – мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, крім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя; астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець – пурохіта. Особливого значення надавалось шпигунам, таємним інформаторам. Були також посадові особи, які керували будівництвом і ремонтом зрошувальних споруд: каналів, водосховищ, загат, колодязів тощо.
У Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (везир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну» і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі». Везир очолював також Раду десяти – дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл». Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт».
У Стародавньому Вавилоні найвищим сановником був нубанда, управитель царського палацу і маєтків. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом – усіма господарськими роботами, іригаційними спорудами, фінансами. Після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони буди не тільки царськими палацовими урядовцями, але й вищими службовими особами в державі.
У Китаї в період Чжоу першим і найближчим помічником вана, який очолював усю масу чиновників і виконував різноманітні доручення правителя, був сян – дворецький. Згадуються, крім нього, три головних радника вана: тайбао, тайші і тайфу. Безпосереднє управління здійснювалося вищими чиновниками. Утворення централізованої імперії Цінь викликало деякі зміни в центральному апараті, Найближчим помічником ціньського імператора стає перший радник – ченсян, який очолював роботу апарату і виконував усі вказівки імператори. Важливу роль відігравав тайвей, який командував усіма збройними силами імперії. Особливе місце належало шаофу, який «відав збиранням податків з гір, морів, водоймищ і озер». За зберігання зібраного з населення зерна відповідав «начальник великий складів». Питання суду і покарання входили до компетенції тінвея. Джерела повідомляють, що він відав «усіма законами про покарання». Складний апарат державного управління перебував під постійним контролем одного з вищих чиновників – юйші дафу і його помічників. Це був інститут всевідаючих цензорів – юйші.
Таким чином; в умовах палацової системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення. Однак, незважаючи на велику кількість всіляких чиновників та посадових осіб і різнобічний характер їх діяльності, можна знайти в цьому апараті певну систему – наявність трьох головних галузей, трьох головних відомств управління.
Такими трьома провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство, або відомство по пограбуванню свого власного народу; військове відомство, або відомство по пограбуванню інших народів, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.
Це були системи органів державного апарату, які уїдали тією чи іншою сферою державного життя. Фінансове відомство займалося накладенням і стягуванням податків, поборів та мит, стежило за наповненням царської казни і т.ін. Відомство військових справ займалося обороною країни від нападів сусідів, забезпеченням кордонів держава системою оборонних споруд та гарнізонами воїнів, матеріальним забезпеченням військ, їх озброєнням тощо. Відомство публічних робіт становило систему органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільне необхідних громадських робіт, передусім іригаційної системи, каналів, водосховищ, будівництвом палаців, храмів, пірамід, вирубанням лісів, прокладанням доріг і т.д. У Стародавній Індії спеціальні чиновники контролювали роз-поділення води на поля, вели боротьбу з наслідками стихійного лиха: повенями, затопленнями, пожежами, засухою.
Слід мати на увазі, що всі ці відомства діяли в тісному взаємозв’язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні й ті ж державні органи виконували різні функції.
Палацовій системі був властивий дуже високий ступінь централізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів - до палацу. Звідси – переважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником - чаті, нубандою, головним мантрином, сяном – найрізноманітніших питань не тільки центрального, а й місцевого управління.
Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції Як правило, вся територія давньосхідних імперій поділялася на декілька великих намісництв (областей, номів, округів тощо). Чиновникам, що стояли на чолі таких адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження. Це викликало постійну загрозу сепаратистських тенденцій, призводило, як це було, наприклад, в Китаї, до розпаду єдиної держави на окремі царства. Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська громада, яка мала свої органи самоврядування, В Індії, Месопотамії, Єгипті, Китаї представники громадської адміністрації (старости, члени общинної або сільської ради, обліковці тощо) стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей та сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.
Таким чином, сувора централізація в побудові і діяльності царської адміністрації поєднувалась у державах Стародавнього Сходу з общинним самоврядуванням, притаманним низовій ланці управління.
У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішньої функції держави, але і для утримання в покорі насе-лення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. В Індії, наприклад, вважалося, що тільки військо зможе забезпечити належний догляд за підданими.
Основою збройних сил у всіх давньосхідних державах були добірні частини, які охороняли правителя. Так, у Вавилоні царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баірум), які отримували за свою службу в користування майно «ілку». Привілейовані загони воїнів — «супутників правителя» — були в Єгипті. В Китаї в ІІ-І століттях до н.е. було створено дві постійні армії: південну і північну. Південна армія включала до свого складу сторожу, охоронців правителя, північна - охороняла столицю. Воїни цих двох армій звільнялися від воєнних походів і були на утриманні імператорського двору.
У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Військова повинність селян-общинників була дуже тяжкою, їм доводилося давати не тільки людей, але й поставляти коней, вози, фураж, працювати на будівництві фортець і укріплень. Армії давньосхідних держав були грізною силою. У Єгипті кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тисяч чоловік.
Ще більш значними були індійські армії. Військо правителя IV ст. до н.е. Чандрагупти, наприклад, налічувало 600 тис. піших воїнів, 30 тис. вершників і 9 тис. бойових слонів, і це – окрім бойових колісниць, транспортних та допоміжних частин.
Військовій справі приділялася особлива увага. Для управління військами створювався спеціальний апарат. Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових чиновників розрізнялися начальники окремих загонів, молодші воєначальники, командири сотень, десятків і п'ятірок. У Китаї найважливіші питання вирішувала військова рада, засідання якої відбувалися в храмі предків правителя. У Стародавній Індії подібна рада налічувала30 членів і поділялася на шість відділень, які відали підготовкою окремих родів війська.
Величезних успіхів у країнах Стародавнього Сходу досягло військове мистецтво. Зокрема, до наших днів дійшли численні трактати з військових питань.
У давньосхідних державах суд не був відокремленим від адміністрації, хоч і існували суто судові посади. Верховним суддею був цар.  Він і сам міг розглядати будь-яку справу, а також розглядав скарги на рішення всіх інших судів. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький. Поряд з цим у Китаї до складу центрального апарату входив спеціальний чиновник - сикоу, який займався питаннями суду і покарань, надалі його функції перейшли до тінвея і двох його помічників. Крім цього був чиновник, який відповідав за своєчасний розшук злочинців. В Індії вищим суддею був раджа, який вирішував справи разом з брахманами і радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали розглядати справи три судді. У разі судового органу виступала також раджа-сабха (рада при раджі). Певні судові функції належали наглядачам і дхармамахаматрам. Професійні судді, яких призначав правитель, з'являють-ся у Вавилоні в епоху Хаммурапі. Вони здійснювали судочинству колегіально: по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання, були порадниками суддів. Судові права мали в усіх державах Стародавнього Сходу представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи громадського самоврядування. Існував, наприклад, в Індії третейський суд.
Крім державних, існували і жрецькі суди, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.
1. Риси та особливості права давньосхідних країн.
Юридична історія стародавнього світу пропонує дві основні правові моделі: східну й античну. У східну групу правових систем входять Стародавній Єгипет, Вавилонія й інші держави Месопотамії, Стародавні Індія і Китай. В античну групу правових систем входять грецькі міста-держави такі, як, наприклад, Афіни, Спарта, а також Стародавній Рим.
 Серед найважливіших рис права давньосхідних країн слід назвати:
•    основним джерелом права є звичай
Норми права спиралися на сталі зразки поведінки, що склалися в минулому, орієнтувалися на них.
•    закріплення станової нерівності
 Право юридично закріплювало нерівність у суспільстві, що виражалось в першу чергу у приниженому становищі рабів. Особливо яскраво це проявлялося у Стародавній Індії, де усе населення поділялось на чотири верстви (Варни) перехід з однієї до іншої в яких був неможливим.
•     тісний  зв'язок з релігією і релігійною мораллю.
 Правова норма мала релігійне обґрунтування.  Клятви, присяги, ордалії (судові випробування - «божий суд») розглядалися як безперечні докази в суді. Приписи правових та інших соціальних норм нерідко збігалися. 
•     казуїстичність   права.
Поняття „казуїстичність” походить від латинського  слова „казус” (випадок). Отже у казуїстичних джерелах правовові норми регулювали вузькоконкретні життєві ситуації (наприклад – крадіжка коня, вбивство жерця тощо). Загальних понять (договір, суб'єкт правовідносин, злочин) стародавнє право не знало;
•    незавершеність, наявність значної кількості прогалин у праві.
У вузькоконкретні правові приписи неможливо було умістити всі можливі життєві обставини. Тому багато які ситуації, що об'єктивно потребували правового втручання, залишалися за межами законів і правових  звичаїв.   Можна лише припустити, що у непередбачених законом випадках суддя при винесенні рішення користувався загальноприйнятими звичаями або вирішував справу на власний розсуд.
•    низький  рівень  юридичної  техніки.  
Нерозвиненість  абстрактного мислення, зародковий стан юридичної науки приводили до того, що правові приписи були нечіткі, суперечливі, заплутані.
•    перевага кримінально-правових норм  над цивільно-правовими   Покарання носили  жорстокий характер, що пояснюється тим, що  свідомість людей ще не відійшла від общинних стандартів. Відносини власності не встановилися. Людина не розуміла різниці між чужим та спільним. Отже, жорстокість владних приписів мала своєю метою докорінно змінити характер суспільних відносин.
•    покарання за принципом примітивного еквівалента – принципом таліону.   «Око за око і зуб за зуб».
 З часу свого виникнення право тісно пов’язане з історією суспільства, відображає як спільні риси так і певні особливості його соціального, економічного, політичного і духовного розвитку.
Характерною особливістю права  Стародавнього Єгипту (країни «поголовного рабства») стало, те що не було навіть уявлення про правоздатність, правовий статус особи. Закон – це воля фараона, ось обґрунтування права.
Для Стародавнього Вавілону характерна досить рання поява письмового законодавства.
Китайське традиційне право – це передусім карне право, що включало норми шлюбно-сімейного, цивільного права, порушення яких спричиняло покарання.
Правові норми Індії мали яскраво релігійний характер

    Висновки
1. Соціально-правовий лад країн Стародавнього Сходу характеризується розшаруванням, по-перше на вільних та невільних, по-друге, вільні складають декілька різних за правовим статусом груп населення.
2. Східно-деспотична держава характеризується наявністю могутнього сектору державної економіки, обожнюванням правителя та його абсолютною владою, тричленною системою державного апарату. За своїми ознака східна деспотія (теократія) радикально протилежна правовій державі. Знання її особливостей має не тільки академічний, але й практичний інтерес, бо і в сучасному світі ми стикаємось з її проявами. Так, державний режим сталінського Радянського Союзу політологи небезпідставно порівнюють зі Стародавнім Єгиптом.

ЛЕКЦІЯ №3: Античні держави



Лекція 3. Античні держави 
План
Вступ
1.    Формування  державності та  соціально-правовий лад  античного поліса.
2.     Розвиток державного ладу Афін.
3.     Основні етапи розвитку Римської держави.
4.     Суспільний лад Давнього Риму.
Висновки
Мета лекції:
навчальна: пояснити важливість античного періоду для становлення нової форми держави, для зародження демократії.  
виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн».

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:
     Тема орієнтована на матеріал попередніх тем та знання отриманні під час вивчення навчальних дисциплін «Основи римського права», «Теорія держави і права», «Філософія», «Латинська мова».

Література
1.    Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2004.
2.    Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2-х т. Т.1/ За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін юре, 1998. - С.64-143.
3.    Всеобщая история государства й права/ Под ред. К.И.Батыра. - М.: Билина, 1995,-С.66-89.
4.    Графский В.Г. Всеобщая история права й государства: Учебник для вузов. -М.: НОРМА, 2000. - С. 153-161.
5.    Дьяконов И.М. Пуги истории: От древнейшего человека до наших дней. -М.: Наука, изд. фирма "Восточная литература", 1994. - С.27-64,
6.    Ильин А.В., Морозова С.А. Из истории права. - СПб.: Спец, литература, 1996.-С.82-105.
7.    История Древней Греции/ Под ред. В.Й. Авдиева, А.Г.Бокщанина й Н.Н.Пикуса. - М: Высш. шк., 1972. - С. 151-207.
8.    История Европы. Т.1. Древняя Европа, - М.: Наука, 1986. - С.259-372, 446-481,534-593,630-647.
9.    История государства й права зарубежных стран. 4.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой й проф. О.А.Жидкова. - М.: Изд-во НОРМА, 1996. - С. 108-117.
10.    Крестовская Н.Н. История государства й права зарубежных стран:   Практикум. — X., 2002. – С. 77-117.
11.    Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.посібник. -К.:Апка,2000. -С.26-43.
12.    Омельченко О,А. Всеобщая история государства й права: Учебник. В 2 т. Т.1.-М.: Остожье, 1998. – С.122.
13.    Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. - М.: Юрист, 1995. - С.79-94.
Вступ
    Важливість вивчення і сучасне значення даної теми полягає в тому,  що  саме в державах античного світу  заклалися основи для формування сучасних понять і категорій науки про державу і право. Так, у Древній Греції вперше було вироблене поняття індивідуальної свободи, що означало повну незалежність індивіда. Саме тут склалося поняття демократії – народ, з погляду греків, виступає джерелом влади, засновником і тлумачем законів. У древніх Афінах, а слідом за ними - у республіканському Римі формується поняття "громадянин", затвердилися принцип рівності громадян перед законом і право кожного громадянина брати участь у керуванні державою. У  Давньому Римі вперше сформувалося  уявлення про державу як про "загальну справу" – республіку. Саме античності людство зобов’язане багатьма шедеврами літератури, мистецтва, досягненнями науки і філософії, унікальними зразками демократичної державності і права.
1. Формування  державності та  соціально-правовий лад  античного поліса.
     Антична цивілізація склалася на берегах Середземного моря, що не тільки роз'єднувало, але і з'єднувало народи, сприяло колонізації нових територій. Центрами античної державності були Греція (південна частина Ватіканського півострова і острова, що прилягають до нього) і Рим (Апеннінский півострів).
    На території Греції державність зароджувалася двічі. У середині II тис. до н.е. сформувалися Мінойське царство (о.Крит) і Мікенське царство (материкова Греція). Політичний лад обох царств носив риси чифдома (прототипа держави, ще не держава за формою, але уже виконує функції політичної влади) і східної деспотії. На чолі держави стояли військові вожді, що поділяли владу з народними зборами і одночасно були верховними жерцями.
     На рубежі ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. на територію Греції прийшли племена дорійців, що знищили крито-мікенську культуру,  відкинувши назад природний хід становлення державності. Дорійські племена, етнічно різнорідні, не складали єдиного політичного організму.
     Основні відомості про вказаний період містяться в творах Гомера „Іліада” та „Одіссея”, які змальовують нам тогочасне суспільство (XII – VIII ст. до н.е.), коли ахейська культура змінювалася дорійською. Держава ще не сформувалась, суспільство поділяється на простий народ  та родову знать. Влада належить вождю-жерцю (басилевсу) та  народним зборам. Це період встановлення „військової демократії”.
Основні риси даного періоду:
-    землеробство основна галузь господарства;
-    виділяється ремісництво;
-    виникає обмін товаром, з‘являються купці;
-    поруч з родовою знаттю існують селяни (фети) з мізерними наділами або повністю позбавлені землі;
-    з’являється сім’я, яка носить патріархальний характер;
-    рабство носить патріархальних характер;
Наявність вказаних властивостей свідчить  про перехід чифдому до держави.  
     Початок формування класичних давньогрецьких міст-держав традиційно відносять до VI в. до н.е. Легендарному царю Тезею афіняни приписували проведення синойкизма - об'єднання навколо Афін відособлених громад. Аналогічну роль римська історична традиція приписувала Ромулу - засновнику Рима (753 р. до н.е.). На місці колишнього чифдома затвердилася нова політична структура - місто-держава (поліс).  
      Характеризуючи античні міста, варто мати на увазі величезну дистанцію (історичну і технологічну), що відокремлює їх від сучасного міста. Поліс охоплював не тільки власне місто, але і прилягаючу до нього територію (хору). Населення поліса було переважно землеробським. Саме місто мислилося як адміністративний, військовий і релігійний центр держави, місце, де концентрувалося цивільне населення громади.
     Поліс можна визначити як цивільну громаду, що спиралася на античну форму власності. Земля і її багатства, раби знаходяться в приватній власності, але як власник може виступати тільки повноправний громадянин поліса. Таким чином, античну форму власності можна визначити як общинно-приватну на відміну від державно-приватної, характерної для Стародавнього Сходу.
     Причина настільки істотного розходження корениться в географо-кліматичних умовах Середземномор'я. Гористий рельєф Балкан і Апеннінского півострова, менш жаркий і більш вологий клімат виключали створення трудомістких іригаційних систем. Відповідно, тут храми і вожді грали незрівнянно меншу роль, і общинно-приватний сектор був набагато важливіший державного.
     У соціальній структурі античного поліса виразно виділяються три великі групи населення:
1) громадяни - породжені від батька і матері - вільних уродженців даного поліса. Античний поліс постійно прагнув обмежити чисельність населення, тому що обмеженими були матеріальні ресурси поліса. У стародавності "зайвих" дітей убивали, потім виселяли (звідси - і Велика грецька колонізація, і загарбницькі війни Древнього Рима).  
2) вільні чужоземці.  
3) раби.
Розглянемо, як еволюціонувало місто-держава, а разом з тим і соціально-правове положення його населення.
2. Розвиток державного ладу Афін.
     У VІІ ст. до н.е. на території Аттіки, яка була заселена іонійськими племенами, зростає місто Афіни – відбувається об‘єднання племен в єдиний  народ.
     Поступово відбувається розшарування суспільства на  групи:  евпатриди (благороднонароджених), їм належали виключні політичні та громадянські права; найбільшу частину населення складали геомори (хлібороби) і деміурги (ремісники).
     Управління Афінами  поступово від базилевса перейшло до ареопагу – рада евпатрідів, що свідчить про політичні та громадянські права даної групи. Ареопаг виконує законодавчу, судову, військову та релігійну  функцію, контролює діяльність посадових осіб. Зі свого середовища ареопаг обирав спочатку одного, а з 683 р. до н.е. – дев’ятьох архонтів для управління поточними справами строком на один рік.
     У VІ ст. до н.е. зі змінами в політичному житті афінського поліса настає кінець минулій єдності суспільства і влади.  Наявність значної маси ремісників, торгового населення, матросів афінського флоту у сукупності з селянами призвели до об’єднання їх у „демос” (народ) та зростання з його боку претензій на владу. У 594 р. до н.е. держава опинилась на порозі громадянської війни і потребувала реформування.
     Вирішити соціальний конфлікт, що наростав, призначено було Солону, що у 594 р. до н.е. був обраний архонтом (правителем). Солон здійснив ряд реформ, метою яких було примирення ворогуючих сторін.
-    першою і найбільш важливою реформою Солона було звільнення боржників, що заклали свої земельні ділянки лихварям;
-     надалі заборонялося боргове рабство. Афінські громадяни, продані за борги в інші країни, були викуплені за державний рахунок;
-    віднині усі раби мали бути або військовополоненими, або придбаними на ринку;
-    було законодавчо заборонене велике землеволодіння і розширене право розпорядження землею;
-    селянам було повернено відібрані за борги ділянки землі;
-    будь-яке майно (включаючи землю) можна було продавати, закладати, ділити між спадкоємцями тощо;
-    всі афінські громадяни незалежно від походження були розділені на 4 розряди відповідно до майнового положення. Був установлений принцип залежності обсягу прав і обов'язків громадянина від одержуваних їм доходів. Громадяни першого розряду (п'ятисотмерники) мали всю повноту політичних прав, зокрема могли заміщати вищі посади, їхнім обов'язком було військове постачання, зокрема будівництво флоту. Громадяни другого розряду (трьохсотмерники) могли заміщати будь-які посади, крім архонтів і зобов'язані були служити в афінській кінноті. Громадяни третього розряду (двохсотмерники, чи зевгити) мали ті ж права, і служили у важкоозброєній піхоті. Громадяни четвертого розряду (фети) мали право тільки брати участь у народних зборах і суді присяжних. Служили вони в легкоозброєній піхоті;
-    вищим органом влади ставали загальні народні збори – еклесія, участь у роботі яких брали представники усіх чотирьох розрядів;
-    було засновано Раду 400 (по 100 чол. від кожного племені-філи), куди могли бути обраними вільні громадяни. Вказана Рада готувала проекти народних зборів, а у певних випадках діяла від їхнього імені. Поступово ця Рада перебрала колишні функції ареопагу;
-    створено геліею, тобто суд присяжних, куди шляхом жеребкування обиралися  громадяни віком від 30 років із представників усіх чотирьох розрядів. Геліея була судовим і законодавчим органом одночасно.
     Аналізуючи реформи Солона слід зазначити, що було завдано сильного удару по родово-аристократичній організації афінського суспільства, політичні права громадян і їхні обов'язки перед державою відтепер не залежали від приналежності до роду, а визначалися розміром їхньої приватної власності.  
     Нажаль проведення реформ не вирішило конфлікт між знаттю та демосом. Залишаються незадоволені новою політикою, що призводить до встановлення тиранії Пісистрата. Після невдалої спроби аристократії захопити владу управління державою переходить верхівці рабовласників на чолі з архонтом Клісфеном (509 р. до н.е.)  Надалі, у ході реформ Клисфена  
-    на зміну кровно родинному прийшов територіальний принцип розподілу населення: Аттика була розділена на 10 філ, кожна з яких включала 3 території – тритії (міська, прибережна, землеробська), які поділялися на деми на чолі дем стояли демархи, обов’язком яких входив запис вільних новонароджених, набір ополчення, вибір по жеребку до Ради та геліеї);
     -    скасовано Раду 400 та створено Раду 500 (по 50 чоловік з 10 філ)  
-    створено найважливіший з органів виконавчої влади – виборна колегія з 10 стратегів.   (по одному представнику з кожної філи), Вона обиралася щорічно голосуванням шляхом підняття рук у народних зборах у функції входили питання військових справ та зовнішніх зносин. Згодом замінили архонтів;
-    введення процедури остракізму, на щорічних народних зборах визначалась серед співгромадян небезпечна для держави людина , яка видалялась за межі Аттики на 10 років.
     Реформи Клісфена завершили тривалий процес становлення держави в Стародавніх Афінах.
     Заключним етапом закріплення демократії стали реформи Перікла 444 – 429 р до н.е.
     - заборонялося придбання афінського громадянства шляхом прийому до громадянства;
-    було розширене виборче право і введено жеребкування на виборах;
-    державні посади уперше стали оплачуватися, що надавало змогу займати їх не лише багатим. Оплату стали отримувати не лише члени Ради, але й солдати, матроси і взагалі усі посадові особи за винятком стратегів;
-    вводиться оплати білетів у театр для біднішого населення;
-    усією сукупністю прав і привілеїв користувалися лише ті особи чоловічої статі, у яких батько і мати були уродженими і повноправними громадянами Афін та ін.
     Такий був в основних рисах державний лади Афін у період розквіту демократії. Для свого часу це була найбільш передова держава. Усі громадяни мали можливість керувати країною, держава піклувалося про матеріальний добробут своїх громадян і створювалася умови для розвитку культури.
     У період розквіту афінської демократії існувало чітке  визначення  правового положення різних категорій населення:
     Громадянин – особа чоловічої статі, батьки якої повноправні громадяни Афін, по досягненні 18 років особа зараховувалася в списки громадян;
- афінський громадянин мав право на свободу, право на земельну
ділянку й економічну допомогу від держави у випадку матеріальних утруднень; право на носіння зброї; право на участь у справах держави; право на шанування вітчизняних богів та участь у святах; право на захист із боку афінських законів;
- обов'язки громадян полягали в тім, що кожний повинний був берегти
своє майно і трудитися на своїй ділянці (усяка праця, крім землеробської, вважалася невартою афінянина), коритися законам і владі, захищати свій поліс і приходити йому на допомогу, брати участь у громадському житті і почитати батьківських     богів. З 18 до 60 років     громадяни вважалися військовозобов'язаним. Багаті громадяни додатково виконували літургії: несли витрати на користь суспільства.
     Метеки - мали обмежену дієздатність., позбавлялися участі у народних зборах та не мали права займати посади. Вони не могли здобувати нерухомість в Афінах, не могли одружуватися з афінськими громадянами. Кожен метек повинний був вибрати собі посередника в справах з державними установами. Метеки платили особливий податок на право проживання в Афінах - метекіон. За несплату податків могли потрапити у рабство.
     Раби - мали статус речі, його можна було продати, купити, віддати у найм. Рабам заборонявся шлюб, діти від рабині ставали власністю її господаря. Убивство раба, хоча формально і заборонялося, не тягнуло за собою жодної відповідальності.
     Жінка в Афінах не мала ні політичних, ні громадянських прав.
     В Афінах уперше склалися зачатки державного ладу, що ми називаємо правовим, а саме: прийняття законів народом, поділ влади, підзвітність посадових осіб: народу, рівність перед законом, конституційний контроль. У цьому і складається значення афінського політичного досвіду, коштовного навіть з урахуванням обмеженості афінської демократії.  Все це підтверджується наявністю системи органів управління.
-     Еклесія (народні збори) втілювала суверенітет народу і не знала яких-небудь обмежень у своїй компетенції. Кожен громадянин 20-літнього віку  міг взяти участь у зборах і поставити на обговорення будь-яке питання чи законопроект. Народні збори вирішували найважливіші справи держави: питання війни і миру, вислухувало посольства та укладало договору про союз, обирало вищих посадових осіб і приймали в них звіти, розглядало найважливіші судові справи. Ефективність діяльності народних зборів забезпечувалася тим, що його засідання проходили досить часто (40 разів у рік).
     -    Буле -  Рада п'ятисот,  обиралась терміном на 1 рік жеребом з числа громадян, що досягли 30-літнього віку. На відміну від народних зборів Рада п'ятисот був постійно діючим органом. По черзі Афінами керувала 1/10 частина Ради (пританія). Рада п'ятисот попередньо розглядала питання, що надходили на обговорення народних зборів, керувала фінансами, державним майном, спостерігала за карбуванням монет, флотом, доками, арсеналом, відала благоустроєм міста, ринками, портом, контролювала діяльність посадових осіб. Рада п'ятисот робила докімасію (перевірку) кандидатів на заняття державних посад. Заміщення посад будувалося на принципах виборності, терміновості, колегіальності і підзвітності. За винятком стратегів усі посади оплачувалися.
     - Одним з найбільш демократичних установ в Афінах був суд присяжних - геліея, що обирався жеребом. Вона складалася з 6000 чоловік, розділених на 10 частин (дикастеріїв по 501 члену в кожній). Інші члени суду залишалися запасними. Справи між дикастеріями розподілялися по жеребі щоб уникнути підкупу суддів. Крім судових функцій геліея мала право затверджувати закони. Участь в охороні неписаної афінської конституції додавала геліеї величезну політичну вагу.
     -  Колегія одинадцяти - обиралася Радою п’ятисот, розглядала справи розбійників, викрадачів рабів, грабіжників і виконувала вироки.
     -  Колегія архонтів. До її складу входило 9 чол., причому перші три члени мали владу більшу ніж решта шість. 1-й – розглядав скарги афінських громадян і скеровував їх на розгляд народних зборів, ареопагу чи колегії одинадцяти, 2-й – наглядав за релігійними справами, моральністю жерців та притягав до відповідальності за святотатство, 3-й – відповідав за справи, суб’єктами яких були іноземці та метеки. Решта 6 архонтів – готували справи до розгляду у суді, проводили жеребкування судових колегій тощо. У віданні одного з архонтів знаходилась поліція.
     -  Колегія стратегів з 10 чол. Обиралася прямим голосуванням усіх учасників народних зборів. Дозволялося переобрання на наступний термін. Усі члени колегії стратегів вважалися рівними. Серед повноважень :  контроль армії і флота; державна скарбниця; зовнішні зносини; підготовка найважливіших питань для винесення на народні збори.
     Можемо зробити висновок, що головним призначенням і основною функцією афінської держави був захист інтересів її громадян .


3. Основні етапи розвитку Римської держави.
Заснування Риму, за підрахунками давньоримських істориків, відбулося 21 квітня 753 р. до н.е., хоча, звичайно, ця дата доволі умовна.
     За сталою традицією історію давньоримської держави поділяють на три періоди:
1) царський (від 753 р. до н.е. до 509 р. до н.е.);    
2) республіканський (509-27 р. до н.е.);
3) імперський (27 р. до н.е. - 476 р. н.е. внутрішньою віхою в останньому періоді служить 284 р., що розділяє періоди принципату і доміната.)
Перший період був перехідним від первіснообщинного ладу до рабовласницького. За цей період Рим перетворився на досить велике місто, що підкорило собі усю територію Середньої Італії.
Основними рисами міста-держави вважаються:
-    повноправні населення об'єднувалося у 3 племені по 100 родів у кожному;
-    поділ землі для 30 курій, кожна із яких обіймала 10 племен;
-    управління здійснювалося загальними народними зборами, які приймали або відкидали пропоновані законопроекти, обирали посадових осіб, виступали вищою апеляційною інстанцією при вирішенні питання про смертну кару;
-    старійшини усіх 300 родів складали Сенат, у віданні якого були поточні справи управління, виробіток законопроектів, укладання миру. Сенатори традиційно обиралися від однієї і тієї ж сім'ї ко¬жного року.
-    в руках виборного царя (рекс) перебувало військове керівництво, функції вищого жерця та деякі судові справи;
-    земельний фонд зосереджувався в руках патриціїв, які розподіляли між собою і нові завойовані землі;
-    крім патриціїв у Римі проживали ще й так звані плебеї, які стояли поза родовою організацією. Плебеї були особисто вільними, несли військову службу і платили податки, але не брали участі в управлінні і розподілі землі. В їхніх руках накопичувався торговий та промисловий капітал.

     Відповідно до традиції, римських царів, включаючи і Ромула, було всього сім. У 509 р. до н.е. патриції, улаштувавши державний переворот, вигнали царя Тарквінія Гордого й  в Римі встановлена аристократична республіка.
     Політичний переворот, зроблений патриціями, зовсім не носив демократичного характеру. На чолі держави став аристократичний сенат. Скликав сенат один з магістратів (посадових осіб), що повідомляв тим, що зібралися, причину скликання і предмет обговорення. Промови і рішення сенаторів заносилися в особливі книги.
Спочатку сенат мав право затверджувати чи відхиляти рішення народних зборів. Але вже з IV в. до н.е. сенат став розглядати законопроекти попередньо, до винесення їх на обговорення народних зборів. До особливої компетенції сенату відносилися міжнародні справи, фінансові справи, питання релігійного культу. Але виконавчою владою сенат не володів і в цьому відношенні йому приходилося звертатися по допомогу магістратур.
Магістратура в Римі - це, по суті, система органів виконавчої і судової влади. Магістратура формувалися на основі принципів виборності, безплатності, колегіальности, короткостроковості. Для всіх магістратур існувало правило інтерцессії.  (якщо магістрат знаходив, що дії його колеги невірні, він міг призупинити їх своїм "вето" — забороною.)    Магістрат був недоторканною особою, особливо це стосувалося трибунів, убивство якого прирівнювалося до релігійного злочину.
     На чолі Римської республіки знаходилися два вищих магістрати з рівною владою – консули.. Обиралися вони центуріатними коміціями терміном на 1 рік тільки з числа патриціїв. Консули займалися всіма першорядними справами по цивільній і військовій частині, а під час війни один з них залишався в Римі, іншої командував військом. Консули володіли імперіем - правом наказувати громадянам від імені римської громади.
З II ст. до н.е. самостійною магістратурою стали претори - вищі керівники судочинства. Вони також обиралися центуріатними коміціями терміном на 1 рік. У класичний період римського права претори стали основними тлумачами права і творцями права. Щораз, вступаючи на посаду, претор видавав едикт, у якому повідомляв, які цивільні позови одержать преторський захист.
     Важливу роль грали в римській республіці народні трибуни. Вони обиралися трибутними коміціями і спочатку тільки із середовища плебеїв. Задача трибунів спочатку укладалася в захисті плебеїв від сваволі патриціїв, але з часом, коли правове положення плебеїв зрівнялося з положенням патриціїв, вони взяли на себе функцію охоронців законності, захисників усякого безневинно скривдженого громадянина. З метою здійснення своїх функцій трибун мав право накладати вето на розпорядження будь-якого магістрату і міг входити з законодавчими пропозиціями в усі види народних зборів.
     У політичному житті Рима немаловажну роль грали цензори, що обиралися, на відміну від інших магістратів, терміном на півтора року. Цензори повинні були розподіляти громадян по центуріях після визначення їхнього майнового цензу. Потім їм довірили складання списку сенаторів і вершників. Цензори мали право нагляду за моральністю громадян, оскільки вважалося, що в число сенаторів і вершників можуть бути допущені лише найбільш гідні. Подібно консулам, претори, трибуни і цензори відносилися до числа вищих магістратур і володіли імперієм.                                                                                                                 Уся система римських магістратів замикалася 26 нижчими магістратами, що відали справами адміністративно-поліцейського характеру. Вони обиралися в трибутних коміціях і, як та інші посадові особи, перебували при влади 1 рік (усього - 26 магістратів). Вони відали в'язницями, нічною поліцією, протипожежною охороною, карбуванням монети і т.д.
     Вищевказані магістратури відносилися до числа ординарних. Екстраординарними були - диктатор, децемвір. тріумвір. Посади екстраординарних магістратів заміщалися за рішенням сенату у випадку стихійних лих, кризових ситуацій, у період війни, великих соціальних конфліктів.
     Диктатор мав вищу законодавчу і виконавчу владу, усі громадяни і магістрати зобов'язані були йому коритися. Після закінчення 6-тимесячного терміну повноважень диктатор був зобов'язаний скласти свої повноваження. Наприкінці республіки виникли безстрокові диктатури Сулли, Юлія Цезаря. Вони вводилися з грубим порушенням неписаної республіканської конституції і, по суті, проклали шлях до встановлення імперії. Перебування при владі Гая Юлія Цезаря вважається своєрідним рубежем між римською республікою та імперією.
     В аристократичній римській республіці народні збори грали значно меншу роль, ніж у демократичних Афінах. Багато в чому це викликалося множинністю видів зборів, у кожного з який був своя компетенція.
     Найдавніші з народних зборів - куріатні коміці ї- являли собою сходки патриціїв по куріях. У республіканської Римі політичні функції куріатних коміцій практично зникли. Вони займалися в основному сімейними справами: контролювали перехід дружини з роду батька в рід чоловіка з одночасним переходом під заступництво нового божества, затверджували заповіти й усиновлення.
центуріатні коміції являли собою збори патриціїв і плебеїв по військових одиницях - сотням. Кожна із сотень володіла одним голосом. Центуріатні коміції були повноважні чи приймати відкидати законопроект, обирали посадових осіб, вирішували питання війни і світу, судили особливо тяжкі злочини, що загрожували стратою причинителю.
Трибутні коміції - територіальні плебейські сходки - володіли в принципі тією же компетенцією, що і центуріатні коміції, але по менш важливих справах. Наприклад, трибутні коміції обирали нижчих магістратів (едилів, квесторів).  
     Однак, як би ні були значні народні збори в Древньому Римі, вони не були регулярними і збиралися з волі одного з магістратів. Рішення народних зборів теж, як правило, пропонувалися і багато в чому заздалегідь вирішувались магістратами. Таким чином, Римська республіка була побудована на розумному сполученні початків демократії й аристократії, нехай навіть і при перевазі останньої. Поділ влади, наявність системи втримань і противаг, колегіальність органів виконавчої влади, наявність посади народного правозахисника визначають величезний інтерес сучасної історико-правової науки до державного ладу Древнього Рима. В ІІ-І ст. до н.е. Римська аристократична республіка переживала кризу. Рим трясли громадянські війни і повстання рабів. Ці соціальні конфлікти мали глибоке економічне підґрунтя. Внутрішні економічні ресурси поліса (освоєння земель, приріст населення) були до цього часу вичерпані. Для того, щоб суспільство не тупцювало на місці, потрібно було збільшити продукт, що вилучається, за рахунок зовнішніх ресурсів. Розширене відтворення (без нього ніякий розвиток продуктивних сил неможливо) можна було забезпечити тільки за рахунок обов'язкового насильницького об'єднання регіонів, що виробляли продукти споживання і засобу виробництва.
Республіканське правління не могло забезпечити світового панування Риму, чому і занепало. Диктатури Сулли й особливо Юлія Цезаря (І в. до н.е.) стали першим кроком до встановлення в державі імперської форми правління.
     Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали в:
-    розвитку рабовласництва і приватної власності, який призвів до посилення класового розшарування, що, у свою чергу, суперечило декларативній рівності римських громадян, закладеній в основі Республіки;
римські республіканські установи склалися як органи управління містом (полісом), яка за нових умов стала не ефективною. Відзначимо, що практично жодна із соціальних сил у Римі не протестувала проти встановлення імперії.
     Масштаби римської держави, нездатність республіканських установ удержати країну від соціальних конфліктів схиляли різні шари суспільства до думки про необхідність одноособового правління. У 27 р. до н.е. Октавіан скликав засідання сенату, на якому заявив, що в державі запанував мир, а значить його повноваження тріумвіра минули і тому він може повернутися до приватного життя. Це був вдало розіграний спектакль. Він заздалегідь видалив із сенату очевидно ворожих йому сенаторів. Природно, що ті, хто залишилися, буквально благали Октавіана не залишати Рим у складних обставинах. Він милостиво погодився..
     Сенат вручив Октавіану верховну владу над Римом і провінціями і підніс йому почесний титул Августа (божественного). Поступово Октавіан Август зосередив у своїх руках ключові посади в державі. Він був верховним головнокомандуючим з титулом імператора. Він першим вносився в списки сенаторів (це перше місце звалося принцепс), що давало йому право голосувати першим і тим самим істотно впливати на результат голосування. Багато разів він обирався консулом, і, одночасно, трибуном, що давало йому право накладати вето на рішення будь-якого магістрату. Він був верховним суддею, його кандидати на вищі магістратури балотувалися першими і, звичайно, мали найбільші шанси бути обраними. Як цензор, імператор призначав сенат. Для покриття витрат по довіреному принцепсу керуванню була створена особлива скарбниця - фіск, що поступово витиснула стару. Провінції Єгипет, Сирія, Іспанія і Галлія перейшли під керівництво принцепса, що керував ними за допомогою своїх чиновників.
     Разом з тим Октавіан Август неодноразово підкреслював, що є звичайним магістратом і перевершує своїх колег винятково авторитетом. Верховним державним органом країни формально залишався сенат. Його рішення зберігали силу закону, він був однією з вищих судових інстанцій, за ним зберігалося керівництво деякими провінціями, старою державною скарбницею. Зберігалися і магістратури, що заміщалися сенаторами і вершниками, причому при імператорі Тиберії призначення магістратів перейшло від народних зборів до сенату.
Загальна сума імператорських повноважень була зафіксована в законі імператора Веспасіана (правив у 69-79 р. н.е.):
1) право укладати будь-як союзи;
2) скликати сенат;
3) вносити і відзивати будь-які законодавчі пропозиції;
4) першочергове право висування магістратів;
5) доручати магістратам будь-яка справа;
6) робити усе, що він рахує потрібним для блага держави;
7) не нести відповідальність за свої дії.
     Незв'язаність принцепса колишніми правовими нормами була зафіксована правилом: принцепс непідвласний законам. Законотворча роль імператора затверджувалося правилом: що завгодно принцепсу, має силу закону.
     Таким чином, принципат - така форма правління, коли Рим ще зберігає видимість республіканського устрою, але фактично правителем країни є імператор, влада якого не обмежена ні представницькими установами, ні аристократією, ні законом.
     Криза ІІІ ст. (завойовницькі війни, а значить і приплив рабів у Рим скоротилися, різко упала продуктивність праці рабів, величезні масштаби держави різко погіршили можливості ефективного керування) привів до встановлення нічим не обмеженої форми монархії - доміната (домінує - пан). Старі республіканські установи зникли. Уся повнота влади належить імператору, а керування зосереджене в руках численного бюрократичного апарата. Діоклетіан (правил у 284-305 р.), з ім'ям якого і зв'язують початок доміната, провів адміністративну реформу, розділивши всю країну на 12 діоцезов і 120 провінцій. Італія утратила своє привілейоване положення, хоча Рим продовжував вважатися столичним містом. Замість різного роду непрямих податків Діоклетіан увів єдиний поземельно-подушний податок, що стягувався в натурі. Крім того, прагнучи покінчити із соціальними хвилюваннями, Діоклетіан спробував установити єдиний розмір цін на всі товари і послуги, а також однакова винагорода за працю. Таким чином, ми бачимо, що розвиток імперії дійшов до логічного кінця - спроби цілком одержавити економічну систему. У зв'язку з цим не дивно, що Римська імперія канула у вічність, як і всі колишні і наступні імперії. Рух і розвиток держави припинилися, тому що зникла свобода.
     Останнє об’єднання імперії у одних руках відбулося за часів імператора Феодосія І (379-395). Після його смерті імперія остаточно розпалася на Західну і Східну.
     В 410 р.  готи прийшли на територію Риму.
     У 476 р. вождь германців одо акр скидає останнього імператора Західної Римської імперії, що припинили існування імперії.

     Роблячи висновок, слід зазначити, що процес формування античної державності представляє не тільки чисто академічний, але і певний практичний інтерес. Безпосередня демократія в Афінах, змішана форма правління в Римській республіці, історія створення і падіння Римської імперії - це повчальні уроки для сучасних політиків і юристів. У цьому й полягає значення античної держави для нашого часу.

4. Суспільний лад Давнього Риму.
     Основи суспільного ладу Риму були закладені з давніх часів.
     Члени римських племен, поза залежністю від багатства, називалися патриціями (тобто, нащадками батьків). Вони складали у своїй сукупності римський народ, чи інакше називали себе квіритами (членами курій).
Як член роду і племені квірит (римський громадянин):
1)    був учасником загальної земельної власності і володів виділеним йому
і його родині земельною ділянкою;
2)    мав право успадковувати ділянку і родове майно;
3)    мав право на захист і допомогу з боку роду;
4) брав участь у загальних релігійних святах, народних зборах. У свою чергу, ці права породжували ряд публічних обов'язків - найбільш важлива з них військова. Глави родів складали раду старійшин, чи сенат.
     Земельні площі в найдавніший період історії Рима були невеликі. Тому при розростанні роду далеко не всі родини забезпечувалися землею. "Зайві" люди змушені були шукати заступництва у своїх більш щасливих і заможних родичів. Таких заступників стали називати патронами, а їх підопічних - клієнтами. Клієнти включалися в рід патрона, були зобов'язані йому службою у війську, роботою в господарстві і допомогою в разі потреби. Патрон представляв інтереси свого клієнта, у т.ч. і в суді.
     З найдавніших часів на території римської держави жили плебеї, походження яких не цілком ясно і донині. Можливо, це збіднілі громадяни, що не знайшли собі патрона, скорене місцеве чи переселене з захопленої території населення. У плебеїв теж існувала родова організація, але патриції не приймали її в розрахунок. Багато плебеїв, що займалися ремеслом і торгівлею, претендували на більш високе місце в суспільстві. В міру росту чисельності плебеїв і значення їх в економіці Древнього Рима зростали їхні політичні амбіції. Протягом ряду століть історія Рима - це історія боротьби патриціїв і плебеїв.
Найважливіші віхи цієї боротьби:
1)    реформа Сервія Туллія (576-534 р. до н.е.). Вона багато в чому нагадувала реформу Солона. Усі римські жителі були розділені на 5 розрядів відповідно до майнового стану. Кожний з розрядів повинний був скласти визначену кількість військових одиниць - центурій (сотень).Центурія мала, крім того, 1 голос у народних зборах. Найбільша кількість голосів мали перші два розряди, до яких входили найбільш багаті патриції і плебеї. Якщо перші два розряди голосували солідарне, то думки інших не запитували, тому що більшість голосів і без того було забезпечена. Таким чином, плебеї були включені до складу римської громади й одержали доступ до державних справ;
2)    створення Законів  XII таблиць  надало плебеям правовий захист,
відгородило від сваволі патриціанських суддів (451-449 р. до н.е.);
3)    установа трибутних комицій - територіальних плебейських зборів (449
р. до н.е.). У 287 р. до н.е. було встановлено, що рішення трибутних коміцій не мають потребу в сенатському твердженні і мають силу закону. Для захисту плебеїв засновувалася особлива посада - народного трибуна;
4)    законом 445 р. до н.е. було дозволене укладання шлюбів між
патриціями і плебеями.
     Таким чином, правові розходження між патриціями і плебеями стерлися. Однак на відміну від демократичних Афін Рим зберіг грань між аристократією і простолюдинами. Римське суспільство періоду пізньої республіки досить чітко поділялося на своєрідні стани; 1) нобілітет (згодом їх стали називати сенаторським станом); 2) вершники; 3) плебеї. Юридичне вони були рівноправні, привілею двох перших станів носили символічний характер: нобілі мали привілей зберігати в своєму будинку портретні воскові зображення предків і носили білу туніку із широкою червоною смутою; вершники носили білу туніку з вузькою червоною смугою.
     Відзначимо, що і придбання римського громадянства, на відміну від афінського, було можливо шляхом прийому до нього.
     Вільні негромадяни в древньому Римі підрозділялися на двох категорій: 1) латини; 2) перегрини. Правове положення латинів (жителів Лаціума і колоній, утворених Латинським Союзом) в області майнових відносин було таким же, як і громадян, але одружуватися по римських законах і складати заповіт вони не могли. Латини досить легко здобували римське громадянство.
Перегринами називали чужоземців, що не мали ні римської, ні латинської правоздатності. У найдавнішу епоху вони були зовсім безправні, у наступні часи потреби господарського життя викликали необхідність надати перегринам майнові права, їхні законні інтереси захищав особливий перегринський претор. До метеків і латинів, за загальним правилом, прирівнювалися вільновідпущеники.
     На нижчому ступені античного суспільства, а точніше - за його межами - стояли раби. Як і в інших країнах, джерелами рабства були неоплатні борги, полон, походження від рабині. У  326 р. до н.е. у Древньому Римі боргове рабство було скасовано, і основними джерелами рабства стали полон і покупка. Для античного рабства характерне прирівнювання раба до майна. Раб - скоріше об'єкт, ніж суб'єкт правовідносин в античному світі. Він не міг володіти майном, одружуватися, виступати в суді. У найдавніші часи свого раба можна було безкарно убити, а з убивства чужого раба випливав штраф, як за знищення робочої худоби.
     Разом з тим потреби господарського життя вимагали визнання за рабом обмеженої правоздатності. Найчастіше рабу виділялося в керування визначене майно, він міг виконувати доручення хазяїна і робити угоди.
     Раби ніколи не складали основну масу працівників і не виконували, як правило, кваліфіковану роботу. Багатство античного поліса створювалося насамперед працею вільних общинників, нееквівалентним обміном з менш розвитими країнами, завойовницькими війнами. Немаловажне значення мало надзвичайно вигідне економіко-географічне положення цих міст-держав. Вони знаходилися на перетинанні древніх морських торгових шляхів і уміло витягали з даної обставини вигоду.
     У зв'язку з цим має потребу в коректуванні і характеристика типу держав у Древній Греції і Древньому Римі. Доречно визначити їхній як до сучасні, засновані на античній формі власності чи держави, коротше - античні держави. Головним призначенням і основною функцією античної держави був захист інтересів її громадян шляхом відмежування від негромадян і експлуатації їхньої праці.

ЛЕКЦІЯ №4: Право античної цивілізації


Лекція 4. Право античної цивілізації
План

Вступ
1.    Право грецьких полісів.
2.    Періодизація та джерела римського права.
3.    Правовий статус особи в Римі. Основні інститути римського права.
4.    Злочини та покарання у римському праві. Судовий процес.
Висновок.
Мета лекції:
навчальна: ознайомити студентів з правом античності, зорієнтувати на роботу з джерельною базою.  
виховна: формувати у студентів-першокурсників повагу до права.

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:
Тема завершує перший період у вивчені історії держави і права зарубіжних країн. Під час вивчення студенти спираються на матеріал навчальних дисциплін «Основи римського права», «Теорія держави і права».

Зв'язок з практикою
Тема сприяє формуванню у майбутнього юриста-правознавця поваги до держави, яка є основою професії.

Література
 Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2004.
Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2-х т. Т.1/ За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін юре, 1998.
Всеобщая история государства й права/ Под ред. К.И.Батыра. - М.: Билина, 1995.
Графский В.Г. Всеобщая история права й государства: Учебник для вузов. -М.: НОРМА, 2000. -  .
Дьяконов И.М. Пуги истории: От древнейшего человека до наших дней. -М.: Наука, изд. фирма "Восточная литература", 1994. - С.27-64,
История Европы. Т.1. Древняя Европа, - М.: Наука, 1986. - С.259-372, 446-481,534-593,630-647.
История государства й права зарубежных стран. 4.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой й проф. О.А.Жидкова. - М.: Изд-во НОРМА, 1996. -  
Крестовская Н.Н. История государства й права зарубежных стран:   Практикум. — X., 2002.  
Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.посібник. -К.:Апка,2000.  
Омельченко О,А. Всеобщая история государства й права: Учебник. В 2 т. Т.1.-М.: Остожье, 1998.
Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. - М.: Юрист, 1995.

Вступ
В епоху античності право не відразу досягло зрілості й досконалості. На ранніх етапах свого розвитку воно мало схожість з правовими системами країн Сходу.  Розвиток права в здійснювався в межах  окремих полісів, і рівень їх розвитку  знаходив відображення й в праві.
Результатом становлення полісної системи була активізація правотворчої діяльності, поступове звільнення права від релігійного впливу. На зміну неписаним звичаям, прийшов закон, який мав світські характер і був виражений звичайно в письмовій формі. Таким чином, право в античному світі - це обов'язковий регулятор полісного життя, позбавлений будь якої містичної, релігійної сили.

1. Право грецьких полісів.
У Афінському праві спочатку діяло звичаєве право, яке і в подальшому продовжувало відігравати досить важливу роль. Але з часом воно поступилося місцем закону. Визнання законодавства, а не звичаю, як основної форми   правотворчості,   супроводжувалося   кодифікацією   правових   звичаїв.
Основним джерелом права закон стає у V—VI століттях до н. є., хоч правові звичаї все ще продовжували відігравати досить важливу роль.
Найстародавнішими були Закони архонта Драконта 621-го року до н. є., які були записом діючих норм звичаєвого права, вони були присвячені головним чином новій організації каранням за різні порушення священного й суспільного укладу.  До нас вони не дійш¬ли, але відомо про встановлення ними дуже жорстоких покарань. Так, стратою каралися не тільки святотатство або навмисне вбивс¬тво, але й крадіжка овочів. Злочином вважалося нанесення образи не тільки самому потерпілому, але і всьому його роду.
Закон скасував будь-які привілеї, в тому числі родової знаті, в сфері кримінального покарання. Широке коло питань, пов'язаних з організацією державної влади і регулюванням цивіль¬но-правових відносин  базується на законодавстві Солона. Вважається що саме Солон частково  скасував  закони Драконта, він зазначав, що життя суспільства повинно регулюватись загальноприйнятими законами. В грецьких містах-державах  у громадян з дитинства виховували повагу до законів та до полісних порядків.
Зобов’язальні відносини.
Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститу¬ти були розроблені досить повно. Розвиненим був, інсти¬тут права власності, багато уваги афінське право приділяло володін¬ню. Майно поділялось на рухоме (гроші, коштовності, раби) і нерухоме (земля).Але самого визначення права власності як абсолютного права особи в Афінах не було. Важливе місце в афінській правовій системі займало зобов'язальне право. Афінське право розрізняло зобов’язання з договорів і зобов’язання з делікту (спричинення шкоди).
     Різновиди договорів: купівля-продаж, договір найму, особисте наймання і підряд, договір товариства і поклажі, пози¬ки. Договір укладався в письмовій або усній формі, обов'язково у прису¬тності свідків. Жінка могла укласти договір позики, але тільки за згодою опікуна. Кредити надавалися під високий відсоток, нормальним вва¬жалось стягнення 12—18 відсотків на рік.   При невчасній сплаті бор¬гу практикувалося нарахування відсотків на відсотки. Особливе значення в історії Афін мата застава землі (іпотека). За іпотекою заста¬влена земля залишапась у володінні та користуванні боржника, але боржник втрачав право розпоряджатись нею — продавати, дарувати тощо.
     Засобами забезпечення договірних зобов'язань було визнано завдаток, поручительство третіх осіб і заставу.
     Зобов’язання з деліктів виникали при нанесенні збитків майну (пошкодження, знищення, спричинення збитків). Передбачало компенсування збитків, а свідома шкода – відшкодування у подвійному розмірі.
Шлюбно- сімейні відносини.
   У шлюбно-сімейних стосунках закріплювалася неповноправ¬ність жінки, вона перебувала під опікою батьків або чоловіка. Вступ у шлюб вважався справою обов'язковою. Небажання одружуватися розглядалося як нещастя, однак безшлюбність не спричиняла покарань. Законним був тільки шлюб між повноправ¬ними афінськими громадянами. Шлюбний вік для чоловіків був встановлений у 18 років, для жінок — 14 років. Найпоширенішою формою одруження була різновидність договору купівлі-продажу. Одруження жінки було справою її батька чи опікуна. У нареченої не питали її згоди. Необхідною умовою укладення шлюбної угоди була платня за наречену. На підставі такої угоди наречена переходила з-під влади батька під владу чоловіка, який ставав законним пред¬ставником її прав. В афінській сім'ї дружина повністю підпорядко-вувалася волі чоловіка, вела замкнений спосіб життя. Розлучення для чоловіка не становило труднощів: достатньо було покликати свідків. Дуже великою, майже не обмеженою, була влада батька над дітьми, він міг позбавити сина спадщини, а дочку видати заміж на свій розсуд.  
Спадкове право.
     Успадкування за законом і за заповітом.
     За законом спадкоємцями першої черги були сини, в разі їх відсутності – дочки. Позашлюбні діти позбавлені спадкових прав. У разі відсутності прямих спадкоємців успадковували родичі.
     Заповіт вважався дійсним, якщо заповідач, під час складання, знаходився в здоровому глузді та не зазнав тиску. Не могли заповідати неповнолітні, жінки, у разі наявності законного сина.
Злочини і покарання.
     Афінське право розрізняло злочини проти держави (державна зрада, обман народу, образа богів, внесення протизаконних пропозицій в народні збори) і проти осо¬бистих інтересів (нанесення ударів, лайка, наклеп, образа, крім вбивства), проти сімї (погане ставлення  дітей до батьків, опікуна до сиріт), злочини про¬ти власності (крадіжка майна, підпал).  
     Найбільш суворо каралися ті, хто ско¬їв державний злочин, — вони оголошувалися поза законом, і тоді кожен мав право їх убити. Смертна кара призначалась також при скоєнні серйозних злочинів (умисне вбивство, державна зрада, безбожжя). Широко застосовувалась як покарання амімія(безчестя) — позбавлення політичних прав і конфіскація майна, повна або часткова.  Продажем в рабство каралися професійні розбійники і грабіжники.
     Покарання для рабів і вільних були не однакові. Якщо вільному призначався штраф, раб зазнавав тілесного покарання.
     Позбавлення волі застосовувалося тільки як міра з метою попереджені втечі.
Судовий процес
     Починати судові справи могли лише повноправні афінські громадяни. Інтереси жінки й неповнолітнього в суді представляв глава сім'ї, метека - покровитель, раба — його володар.
     Процес починався після подання заяви потерпілого чи його законного представника, або за заявою будь-якого повноправного громадянин незалежно від того, були порушені його особисті інтереси чи ні.   
     Виклик обвинуваченого  до суду   самим обвинувачем (позивачем), який перед свідками закликав обвинуваченого або відповідача з'явитися в призначений день і годину в суд. При нез'явленні справа розглядалася заочно. Обвинуваченому  надавалось право представити заперечення проти розгляду (справа вже розглядалась, претензія погашена давністю, тощо). Якщо заперечень не було, суддя переходив до розслідування справи.
     Сторони  повинні були представити докази – документи, показання свідків, клятви. Свідками не могли бути жінки й неповнолітні, допит свідків здійснювався під тортурами.
     Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням, під час якого судді виносили рішення. При рівності голосів,   підсудний вважався виправданим.  
     Допускалася апеляція  до геліеї. До геліеї можна було апелювати навіть на рішення народних зборів, які виконували в деяких випадках судові функції. Її рішення були остаточними і оскарженню не підлягали.  
     Для виконання рішення відповідачеві призначався термін. При несплаті в цей термін позивач міг захопити майно боржника, а якщо зустрічав при цьому опір починав процес про виконання рішення.

2.  Періодизація та джерела римського права.
     Відносно римського права недостатньо буде сказати, що воно досягло найвищого рівня розвитку в історії античності і дістало тут свого «класичного завершення». Право Стародавнього Риму   вийшло далеко за національні та історичні  рамки як найбільш досконала система права.
Досягненням римської політико-правової думки було вирішення цілої  низки загальнотеоретичних проблем.
     Римських авторів, як і давньогрецьких мислителів, цікавив поділ права. Класичним є розподіл усього права на публічне — право, що стосується становища Римської держави, і приватне, тобто право, що одстоює користь окремих осіб .
     Щодо публічного права, то в цій галузі римські юристи розробляли правове становище святинь і жерців, повноваження державних органів — магістратур і окремих посадових осіб, поняття влади, громадянства та ін.
     У своєму розвитку римське право пройшло три важливі історичні періоди, а саме:
1)  найдавніший період (VI—Ш століття до н. є.), коли римське право характеризувалося національно-полісною замкнутістю, строгим формалізмом, архаїчністю, норми були ще досить примітивні;
2)  класичний період (III ст. до н. є. — III ст. н. є.). Саме в цей час римське право досягає свого розквіту, в ньому розвиваються найважливіші інститути, що забезпечують успішний розвиток приватної власності. Право поступово звільнялося від залишків релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему.
3)  посткласичний період (IV—VI століття), коли право несе на собі відбиток загальної державної кризи. Однак найважливішим для цього періоду є те, що відбувається систематизація всього римського права, провадиться його кодифікація.
Джерела римського права. Джерела римського права - це форми правоутворення, які виражають обов'язкову силу норми права.
Протягом римської історії найбільше значення мали наступні види джерел права:
1) звичаєве право;
2)  закон;
3)  едикти магістратів;
4) діяльність римських юристів;
5)  кодекси римського права.
     У Римі, як і в історії інших народів, найстародавнішим джерелом права був звичай. Звичаєве право — неписане право, що сходить до звичаїв первісного суспільства.
     З розвитком цивілізації виникає писане право у такій його формі, як закон.  
     Появу писаного права прискорила боротьба плебеїв з патриціями. Запис і публікація законів були проведені з ініціативи плебеїв, які цього наполегливо вимагали, оскільки існуючі звичаї і закони  патриції використовували   виключно у своїх інтересах. Під тиском плебеїв у 451 р. до н. є. було обрано на один рік комісію з десяти осіб (децемвірів). Комісія, після ознайомлення з законами Солона, підготувала текст законів, які були записані на десяти дерев'яних дошках. Однак через те, що в законах були виявлені певні прогалини, в 450 р. до н. є.  закони були доповнені ще  двома дошками-таблицями. В історію права ці закони ввійшли як Закони XII таблиць.  
     До числа законів варто віднести і постанови імператорів. Ці постанови звалися «конституціями» й були чотирьох видів:
а)  едикти - загальні розпорядження, звернені до населення;
б)  рескрипти — розпорядження в окремих справах;
в)   мандати — інструкції імператорів своїм чиновникам;
г) декрети — рішення у спірних справах, що надходять на розгляд імператора.
     Одним з видів джерел права були едикти магістратів. Едикти (програмні оголошення) преторів й інших посадових осіб (магістратів) містили правила діяльності цих посадових осіб.
     Джерелом права була і різноманітна діяльність римських юристів. Юристи складали формули різних приватноправових актів, давали поради щодо пред'явлення позову й порядку ведення порушеної справи. Завдяки своєму авторитету і глибокому розумінню римського права, професійні юристи (Лабеон, Прокул, Сабин й ін.) дуже сильно впливали на розвиток римського права.
      Найважливішим джерелом права виступали кодекси римського права, особливо кодекс візантійського імператора Юстиніана . Кодифікація Юстиніана являла собою систематизацію правового матеріалу, з усуненням із нього застарілих положень у дусі вимог епохи.
Правовий статус особи в Римі. Основні інститути римського права.
     Закони XII таблиць у своїй основі були записом норм звичаєвого права і регулювали не публічні (державні), а приватні (між громадянами) відносини.  В римському праву були   відомі важливі юридичні поняття: правоздатність (здатність бути суб'єктом, носієм права); юридичні особи (під приємства, наділені правоздатністю); фізичні особи (люди). Правоздатність складалася із трьох різновидів стану:  свободи (втрачаючи свободу, римлянин ставав рабом),  громадянства (у випадку втрата римського громадянства, при цьому римлянин зберігав свободу, хоча й позбавлявся права брати законний шлюб з римлянкою й укладати різного роду угоди), незалежності у родині.
     У Римі не всі люди виступали суб'єктами права й, отже, не всі визнавалися особами. Раби були лише об'єктами права.  
     Справжніми суб'єктами права були римські громадяни   Вони мали повну правоздатність,  тобто були вільними, мали статус громадянина, відповідний сімейний стан, а також можливість набувати й відчужувати майно за цивільним правом. Майнова правоздатність наставала для римського громадянина пізніше від політичної - не раніше смерті батька.  
     Приватне право чітко розмежовувало правоздатність (як здатність мати права й обов'язки) і дієздатність (як здатність вчиняти дії, які матимуть юридичні наслідки).
     Недієздатними вважалися діти до 7 років. Хлопчики 7—14 років і дівчинки 7— 12 років визнавалися здатними укладати самостійно тільки угоди, свідомо їм корисні. З 12-14 років і до 25 років особи визнавалися обмежено дієздатними.
     Недієздатними вважалися: душевнохворі; особи, визнані безчесними (наприклад, ті, які вчинили злочин або займаються ганебною професією).    Таким  особам призначалися опікуни.  
     Правове положення лібертина (вільновідпущеника) було обумовлено правовим положенням особи, яка відпускала його на волю: якщо ця особа була громадянином, то й лібертин ставав громадянином; якщо особа була перегріном, то й лібертин ставав перегріном, і т.д. Лібертину було заборонено одружуватися з особами сенаторського звання, крім того,   одержавши волю, лібертин продовжував залишатися у певній залежності від колишнього хазяїна (патрона).
Він був зобов'язаний:
а)  відноситися до патрона з повагою;
б)  виконувати деякі послуги для патрона;
в)  у випадку розорення патрона і його родини утримувати їх за свій рахунок;
г) якщо лібертин помирав, патрон успадковував частину його майна.
     Перегріни. Цим ім'ям називалися іноземці, які були завойовані римлянами у результаті численних воєн, але не стали рабами. Вони визнавалися правоздатними за «правом народів».  
     Колонами   називалися орендарі земель. Це були вільні громадяни, залежні від землевласників тільки економічно.
     Раби - найчисленніша частина населення римської держави не мала статусу особи. Правда, на ранніх етапах римської історії раби жили в родині хазяїна на правах «молодших», тобто найбільш залежних членів родини (не будучи, однак, при цьому суб'єктами права). У класичний період становище рабів погіршилося. Раб належав до однієї з категорій речей: хазяїн міг його продати, обміняти, подарувати, убити. Раб не міг одружуватися, союз раба і рабині не вважався шлюбом. Діти, народжені у такому союзі, вважалися рабами. Однак, якщо мати дитини була вільною, а батько рабом, то дитина народжувалася вільною. Навпаки, якщо батько був вільним, а мати рабинею, то дитина народжувалася рабом.
     Речеві права.
     Римське приватне право  чітко  визначило  предмети,  які  можуть бути об'єктом угод, а  які є вилученими з цивільного обороту (море, повітря й ін.). Речі поділялися на:
рухомі і нерухомі
 прості і складні
 роздільні і неподільні
мапциповані і неманциповані
     До групи манципованих речей входили земельні ділянки, будинки, раби, худоба. Відчуження таких об’єктів могло відбуватися лише із дотриманням спеціального обряду „манципації” (від лат. „манус”-рука), який передбачав присутність п’яти свідків і вагаря.  
      Шлюбно-сімейні відносини.
     Сім’я у стародавньому Римі являла собою патріархальну родину, об’єднану під владою  домовладики.
        Римське право розрізняло   шлюб  при якому дружина цілком переходила під владу свого чоловіка (маючи статус його дочки), і шлюб   при якому дружина залишалася підвладною колишньому домовладиці (своєму рідному батьку) чи була самостійною особою.
     Шлюб укладався за наступних умов:
1)  згода нареченого і нареченої та їхніх домовладик на укладення шлюбу;
2)  шлюбне повноліття (для юнака - 14 років, для дівчини — 12 років);
3)  якщо жодна з осіб, які одружувалися, не перебували в іншому шлюбі;
     За загальним правилом, шлюб у Римі укладався неформально: досить було   відведення нареченої, з її згоди у будинок нареченого. Тобто, власне кажучи, фактично римський шлюб був видом особливої угоди.
     Поряд з цим зберігалася й інша, більш давня форма шлюбу (через купівлю нареченої з дотриманням обряду манципаціі), яка укладалася шляхом спеціального релігійного обряду в присутності жерців і 10 свідків.
У римських законах одержала розвиток і нова специфічна форма шлюбу, особливістю якого була правова рівність між чоловіком і дружиною. Його належало поновлювати щорічно. Кожний із подружжя був вправі у будь-який час перервати шлюбні відносини.  Дружина, яка прожила у будинку чоловіка один рік, автоматично опинялася під його владою. У цьому випадку шлюб   перетворювався  у шлюб із владою чоловіка. Щоб його уникнути, дружина мала право не менше трьох ночей на рік проводити поза будинком свого чоловіка (наприклад, у батьків). Тим самим колишні шлюбні відносини розривалися і знову відновлювалися.
     Всі особи, які проживали у його будинку, називалися агнатами. Всі інші родичі домовладики, які знаходилися поза будинком, вважалися когнатами.
     Діти  не мали право самостійно придбати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов'язання, прийняті сином, не зв'язували батька.  Потерпілий міг притягнути батька до майнової відповідальності у разі делікту  вчиненого підвладним членом сім'ї.
     Звільнення з під влади батька  відбувалося у  разі триразового продажу у рабство. Над малолітніми, жінками,  що не вийшли заміж,  божевільними та марнотратними особами встановлювалася опіка.
Шлюбний союз припинявся у зв'язку з наступними обставинами:
а)  смертю одного з подружжя;
б)  втратою свободи одним з подружжя;
в)  розлученням.
Спадкове право.    
     Спадкування – це перехід майна померлої особи до однієї чи декількох осіб. Спадкування у Римі могло здійснюватися у двох видах:
за законом
за заповітом.
     За законом майно переходило, в першу чергу,  до дітей - онуків померлого або агнатам, які перебували з ним у найближчих родинних зв’язках. У разі відсутності агнатів майно передавалося когнатам (до шостого ступеня). спадкування за законом наставало у випадках:
 якщо заповіт не був визнаний дійсним;
 якщо спадкоємець за заповітом не вступив у спадщину;
 якщо померла особа не залишила заповіту;
     Заповіт – це одностороння угода, яка виражає волю заповідача (спадкодавця).  
 Обов’язкові умови складання заповіту:
дієздатність заповідача (не може бути душевнохворим, безчесним та ін.);
складання особисто заповідачем, в присутності 7 свідків;
призначення особи, яка може бути спадкоємцем;
 
     Злочини й покарання в архаїчний  періоді історії римського права зберігали сліди родового ладу, із властивими йому рисами: делікти  переслідувалися в порядку приватного обвинувачення й носили характер позову до кривдника, право було пов'язане з релігією. Але дуже рано стали виділятися злочини: 1) публічного й 2) приватного характеру.
     До першої групи відносилися:
•  злочини проти Римської держави: зрада або спільництво з ворогом і опір владі, зв'язаний із застосуванням насильства;
• вбивство, образа дівочої або жіночої честі, підпал, лжесвідчення, викрадення й чаклунство.
     Вказані злочини спричиняли за законами ХII  таблиць смертну кару, що застосовувалася шляхом задушення, відсіканим чови, скидання з Тарпейської скелі, спалення, утеплення й ін.  
     До другої групи відносилися:
  крадіжка, посягання на особу, знищення й пошкодження чужих речей. Система покарань, що застосовувалася до злочинів цієї категорії побудована на принципі таліону та композиції (штрафах), застосовувались тілесні покарання і страта.
     З розвитком держави та зміною державного правління було розширено коло публічних злочинів: проти держави, проти релігії, проти моральності, проти приватних осіб. З’являються поняття провина, необережність, випадок.  
 Злочини та покарання у римському праві. Судовий процес.

     У первісному римському суспільстві до порушників приватних прав застосовувалася й приватна розправа.
     Перехід від приватної розправи до державного суду відбувався поступово: спочатку виникла система регламентації приватної розправи, з'явилася система викупів як способу відшкодування збитку. Нарешті, склався державний суд, за допомогою якого вирішення приватноправових конфліктів брала на себе безпосередньо держава.
     Характерною рисою римського цивільного процесу  був розподіл процесу на дві стадії. На першій стадії виявилася чисто правова претензія — наявність позову — перед претором; слухання справи закінчувалося тільки у тому випадку, якщо відповідач визнавав позов.   
     На другій стадії професійним суддею виявлялися всі обставини справи і виносилося остаточне рішення, що оскарженню не підлягало.  
     Цивільний процес протягом майже всього періоду Республіки іменувався легісакційним – це означало, що позовні претензії можливо було заявити лише словами закону; а дотримання усіх формальностей процесу було дуже суворим.
     Відповідач викликався і доставлявся до суду самим позивачем; задля цього останньому дозволялося застосовувати силу. Процес здійснювався у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, а потім відповідач накладали на неї  паличку-віндикту  і вносили заставу. Будь-яка помилка у проведенні процесу вела до програшу справи.
     Але згодом життя ускладнилося, і нерідко почали виникати такі обставини, які вже важко було підвести під точні формулювання закону, особливо якщо мати на увазі і те, що найчастіше відповідачі не були юридично освіченими людьми. Тому виникла інша процедура судового процесу, яка одержала назву «формулярний процес».
     В епоху пізньої імперії виникає екстраординарний судовий процес. Він називався так тому, що був дійсно незвичайним для практики римського суду.
Висновок
1.   Римське право вперше в історії виступило як цілісна правова система.
2. Римське право лише зі значними обмовками можна розглядати п власницьке. Очевидно, що не рабство, а ринкові відносини і торговий щ мовили основний зміст римського права (як приватного права, що закріп ло інтереси індивіда, приватного власника), його високу юридичну гехнії
3.  Сила приватної власності й побудованого на ній товарного обігу зла застарілі правові форми. На їх місці створювалося нове й довершене в І ко-юридичному відношенні право, спроможне врегулювати найтонші риз відносини, задовольнити інші потреби суспільства. Саме римляни, сш чись на весь попередній світовий досвід, у тому числі й країн Сходу, ні зробили індивідуальну приватну власність, а також інші майнові прг інтереси предметом майстерного і вельми довершеного юридичного рег вання. Саме в такому виді римське право стало універсальною право-::-:• темою, норми якої застосовуються в різних історичних умовах незадежи типу суспільства, якщо тільки в його основі лежить приватна власні си нкове господарство.
4.  Разом із римським правом в історію цивілізації ввійшла й римська І пруденція, яка представляє величезну культурну цінність. На базі риі« юриспруденції зародилася юридична професія, а з неї бере початок і спеція правова освіта.

ЛЕКЦІЯ №5: Держави Європи в добу середньовіччя

План
Вступ
1.    Основні риси соціально-правового ладу середньовічних держав Європи.
2.    Генезис феодальної державності: патримоніальна та сеньйоріальна монархія.
3.    Станово-представницька монархія та її особливості в різних країнах Західної Європи.
4.    Абсолютна монархія та її особливості в різних країнах Західної Європи.
Висновок.
Мета лекції:
навчальна: тема презентує новий етап періодизації в історії держави і права зарубіжних країн, орієнтує студентів на практичне, комплексне застосування матеріалу попередніх тем.
виховна: формування поваги до історії інших країн.

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:
     Матеріал теми тісно пов’язаний з темами навчальних дисциплін що вивчаються на першому курсі: «Історія держави і права України», «Теорія держави і права»
Зв'язок з практикою
     Професія юриста передбачає знання та розуміння не лише власної історії та державності, а й процесів становлення держав Європи, особливо в умовах інтеграції та зближення.

Література
1.    Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2004.
2.    Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2-х т. Т.1/ За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін юре, 1998. - С.64-143.
3.    Всеобщая история государства й права/ Под ред. К.И.Батыра. - М.: Билина, 1995,-С.66-89.
4.    Графский В.Г. Всеобщая история права й государства: Учебник для вузов. -М.: НОРМА, 2000. - С. 153-161.
5.    Дьяконов И.М. Пуги истории: От древнейшего человека до наших дней. -М.: Наука, изд. фирма "Восточная литература", 1994. - С.27-64,
6.    Ильин А.В., Морозова С.А. Из истории права. - СПб.: Спец, литература, 1996.
7.    История Европы. Т.1. Древняя Европа, - М.: Наука, 1986. - С.259-372, 446-481,534-593,630-647.
8.    История государства й права зарубежных стран. 4.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой й проф. О.А.Жидкова. - М.: Изд-во НОРМА, 1996. - С. 108-117.
9.    Крестовская Н.Н. История государства й права зарубежных стран:   Практикум. — X., 2002. – С. 77-117.
10.    Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.посібник. -К.:Апка,2000. -С.26-43.
11.    Омельченко О,А. Всеобщая история государства й права: Учебник. В 2 т. Т.1.-М.: Остожье, 1998. – С.122.
12.    Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. - М.: Юрист, 1995. - С.79-94.

Вступ
     Термін «Середні віки» ввели в науковий і загальнокультурний оборот гуманісти епохи Відродження, розглядаючи їх як похмурий провал між античним часом і сучасною для них епохою. Тим часом епоха Середньовіччя була новим етапом у розвитку соціальних структур, держави і права, духовної культури, у тому числі - політичної і правової думки. У добу середньовіччя склалися багато рис сучасної політичної культури, зокрема - зачатки громадянського суспільства і представницьке правління.
     Початкову віху в історії середньовічної держави традиційно пов'язують з падінням Західної Римської імперії (476 р.). Завершення середньовічної історії Європи розтяглося на сторіччя - від доби великих географічних відкриттів кінця XIV - початку XV ст. (на заході Європи) до середини ХІХ ст. (на сході Європи).

1. Основні риси соціально-правового ладу середньовічних держав Європи.

     Середньовічне суспільство Західної і Центральної Європи виникло в результаті синтезу пізньоримського та варварського соціально-правових порядків. Уже на початку III ст. н.е. у Римській імперії можна було спостерігати занепад рабовласницького способу господарювання. Скорочення кількості рабів унаслідок припинення завойовницьких воєн і неефективність їхньої праці привели до появи інституту колоната. Колон одержував у користування від власника землі ділянку і сільськогосподарський інвентар. За це він мав віддати землевласнику- частину врожаю чи сплатити визначену грошову суму, а також відробити на його користь кілька днів на рік. Природно, що колон був більше, ніж раб, зацікавлений у результатах своєї праці.
     Варварами римляни називали німецькі і слов'янські племена, мова яких римлянам була незрозуміла. Родоплемінні структури германців і слов'ян переживали період розкладу. Варвари, що зубожіли і були не спроможні виконувати державні повинності, віддавали себе (найчастіше з ділянкою землі) в розпорядження більш багатого і могутнього сусіда-землевласника. Так виникли відносини прекарію, патронату, комендації. Прекарій - дарування селянином своєї ділянки землі феодалу і одержання назад (іноді з надбавкою) на умовах виконання повинностей на користь феодала. Вигоду від такої на перший погляд безглуздої операції отримував і селянин, і феодал. Селянин, перестаючи бути власником землі, звільнявся від численних повинностей на користь держави. Феодал отримував землю - основу багатства будь-якого досучасного суспільства. - а також безплатну робочу силу. Комендація - віддача особистості селянина під захист феодала. У результаті комендації виникали патронатні відносини: селянин одержував військовий і правовий захист від феодала в обмін на особисту залежність від нього і виконання певних повинностей на його користь .
     Таким чином, на зорі середньовіччя склалися дві основні соціальні групи населення - феодали, що виступали як власники землі і, у зв'язку з цим. монополісти влади і залежні від них селяни.
     Відзначимо основні риси соціально-правового ладу середньовічних держав (розвинений, класичний його варіант зветься феодалізмом у вузькому змісті слова):
1)  зосередження землі в руках феодалів (як світських, так і духовних). Власність на землю, як і в античному світі була не абсолютною, розщепленою. Номінальним власником землі вважався монарх, від якого «тримали» землю великі, феодали, а від них - більш дрібні. Феодальне володіння звалося «фьєф», «феод», «лен», «пронія» і могло охоплювати не тільки сільськогосподарські угіддя і ліси, але і міста, і навіть більш дрібні об'єкти - мости, поромні переправи, ринки. Власник фьєфа (васал, ленник) був зобов'язаний особистою вірністю своєму сеньйору (сюзерену), повинний був виконувати ряд повинностей на його користь;
2)   становий розподіл суспільства. Стан - це соціальна група, що має властивий тільки їй набір прав і обов'язків, приналежність до якої, як правило, визначалася народженням. У раннім середньовіччі стани дуже умовні, границі між ними розпливчасті. У розвитому феодальному суспільстві станові бар'єри нездоланні, і, нарешті, у пізнім середньовіччі привілейовані стани поповнюються за  рахунок  розбагатілих   спритних представників  нижчих  станів.   Особливо широко це практикувалося в Англії, де дворянський титул з ранніх часів можна було купити;
3) ієрархічна побудова станів. У середньовічному європейському суспільстві склалися три стани - духівництво, лицарство, третій стан (всі особисто вільні, но непривілейовані люди). Такий розподіл суспільства освячувалося релігією й виправдовувався молодою політичною і правовою наукою. Так, провідний богослов та філософ середньовіччя Фома Аквінський стверджував, що нерівність виникає з божественної волі, відповідно до якої одні повинні воювати за всіх, інші молитися за усіх, а треті - працювати за всіх.
     Усередині станів духівництва і лицарства склалася підпорядкованість і особиста залежність. Основа ієрархії - поземельні відносини. Власник фьєфа є васалом землевласника, що надав йому фьєф. Традиційно васал зобов'язаний був 40 днів у році служити у війську сеньйора, виплачувати йому податок на спадщину (рельєф), робити грошові подарунки у випадках видачі заміж старшої дочки і посвячення до лицарського сану старшого сина, а також викупити сеньйора з полону.
     В якості сеньйора може виступати глава держави, але в принципі їм може бути будь-який феодал. Великі феодали в епоху розвитого феодалізму, як правило, мали імунітет. Імунітет - гарантія невтручання королівської влади в справи феодального маєтку. Феодал, що володів імунітетом, був квазигосударем для осіб, що жили на його землі; він вершив суд, збирав податки, захищав населення від набігів чужоземців і інших феодалів.
     Особлива ситуація складалася усередині стану духівництва, де правовий статус не передавався в спадщину в силу безшлюбності священиків і ченців. Як правило, ряди цього стану поповнювалися за рахунок феодалів, що приносили церкви чималі пожертвування, утому числі - земельні.
     Трохи інша ситуація склалося в середовищі городян (іноді їх прямо співвідносять із третім станом). Городяни були, як правило, особисто вільними людьми (хоча й у міському середовищі не виключалася особиста залежність аж до рабства). Якщо ж місто належало феодалу, городяни будь-якими способами прагнули знайти самоврядування, звертаючись для цього з петиціями до королів, а то й прибігаючи до збройної сили. Особливо активним був так називаний комунальний рух у ХІІ-ХШ ст. Городяни були організовані в особливі корпоративні групи - ремісничі цехи і купецькі гільдії. Цех - це союз ремісників однієї і тієї ж професії. Головна функція цеху - виключити чи, принаймні, обмежите конкуренцію,    адже    купівельна    спроможність    середньовічного суспільства була дуже низкою.
     З цією метою кожен цех жорстко обмежував асортимент і типорозміри виробленої продукції, ціни на неї і ринок збуту. Будь-яка спроба відступити від норм, установлених цехом, навіть для удосконалювання виробництва, каралась як злочин. У той же час цех мав соціально-страхові функції: допомагав бідним побратимам, піклувався про вдів і сиріт своїх майстрів. Ту ж мету переслідували і гільдії;
4) панування позаекономічного примуса до праці. Праця була обов'язком, насамперед, селянства, що, будучи залежним, було і поза станами. Позаекономічний примус до праці мав різноманітні форми: найбільш давня - пряме насильство при стягненні данини, більш розвинута - особиста залежність, а в деяких країнах - кріпосне право. Підставою для неповноправного положення селянства була відсутність у селянства юридичних прав на землю. Власником землі виступав тільки феодал (і церква як різновид феодала). Як виняток існували селяни - власники землі (аллодісти і фрігольдери), але і вони залежали від феодала по суду.
     У континентальних країнах і в Англії існували різні форми залежності селянства. Це виявлялося в сплаті подушної податі у Франції (талья), податку на спадщину («право мертвої руки» - у Франції, геріот - в Англії), грошового внеску феодалу у випадку одруження з жінкою, що не належить до маєтку даного феодала (формарьяж), у виконанні панщини. У пізнім середньовіччі кріпосне право відмирає. Наприклад, більшість селян у Франції й в Англії одержують особисту свободу і володіють землею на основі довгострокової оренди (цензива - у Франції, копігольд - в Англії). Утім, вільне селянство (чиншовики) - існували в цих країнах і раніше. Навпаки, у Німеччині і країнах Центральної і Східної Європи (Чехія, Польща) кріпосне право в пізнім середньовіччі набуло нового значення, що  було зв'язано з розвитком панщинно-фільварочного господарства, ринкового по суті, але заснованого на праці кріпаків.
     Але найголовнішим було те, що всі селяни залежали від свого феодала по суду, їхні суперечки, а також кримінальні справи розглядав сеньйоріальний суд, до якого, поряд з феодалом, входили його васали. Крім того, селяни були зобов'язані молоти зерно, давити виноград, варити сир, іноді навіть пекти хліб і варити пиво винятково на млинах пресах, сироварні і броварні свого феодала - зрозуміло, за особливу плату. Цей привілей феодала звався баналітет.
     Таким чином, середньовічне суспільство було партикулярним (роздробленим) по становій ознаці. Якщо врахувати відсутність у ньому етнічної єдності, то єдиним міцно об'єднуючим його моментом була приналежність до певної конфесії.

2. Генезис феодальної державності: патримоніальна та сеньйоріальна монархія.

     У першій половині І тис. на території Західної Європи історично заявили про себе німецькі племена. Вони стали зовнішньою силою, що прискорила падіння римської державності і формування феодального типу держави. Ранньофеодальні державні утворення німецьких племен одержали назву варварських королівств. Їхня організація і владовідносини в них будувалися на переплетенні традицій військово-родового ладу германців і інститутів римської державності. Найбільший слід в історії залишили Вестготське королівство (на території сучасної Іспанії), Остготське королівство (на території сучасної Італії) і Франкська держава. Останнє виявилося найбільш довговічним і пройшло шлях від варварського королівства до великої патримоніальної імперії.
     Держава франків склалося наприкінці V в. у Північній Галлії (сучасна Бельгія і Північна Франція). Після падіння Західної Римської імперії салічні (приморські) франки захопили залишки римських володінь у Галлії. На завойованих землях франки селилися родовими громадами, забираючи частиною землі, що пустують, частиною землі колишньої римської скарбниці, частиною місцевого населення, Скорили франки і деякі варварські королівства (наприклад, Тулузське королівство вестготів).
     У ході завоювання Галлії у франків піднявся вождь одного з племен -Хдодвіг з роду Меровінгів. До 510 р, йому удалося знищити інших вождів і оголосити себе як би представником східно-римського імператора, що додавало йому додаткову вагу серед інших можливих претендентів на лідерство. Посиленню влади Хлодвіга сприяло прийняття християнства, що забезпечило державності що народжується, підтримку римської церкви. Зіграло свою роль і збільшення доходів королів, що установили регулярний збір податків у виді полюддя.
     Рання держава франків бути слабоцентралізованою. Країна підрозділялася на графства, графства - на округи (пати), колишні римські громади; нижчою одиницею, але дуже важливою, була сотня. Округи і сотні зберегли самоврядування: окружні і сотенні народні збори вирішували судові справи, відали розкладкою податків. Граф (сацебарон) не був загальним правителем, він керував тільки володіннями короля в графстві (такі володіння мали назву домен); у силу доменіальних прав йому належали судові й адміністративні повноваження стосовно підвладного населення.
     Основу державної єдності спочатку складала переважно військова організація. Щорічні збори ополчення - «березневі поля» - відігравали вагому роль у рішенні державних питань. В кінці VI в. вони вийшли зі звичаю, але в VII в. відновлені знову, хоча і набули іншого змісту. До VII в. на військову службу стали залучати не тільки франків, але і галло-римське населення, причому не тільки вільних, але і залежних власників земель - літів. Військова служба стала перетворюватися на загальнодержавний обов'язок.
     До VIII ст. відбулося значне посилення королівської влади. Правові пам'ятники епохи почали згадувати про законодавчі права королів, про священний характер королівської влади, винятковість їхніх прав. 
     Центром державного керування в VI ст. став королівський двір. Затвердилися як постійні посади референдарія (зберігач печатки короля), королівського графа (вищого судді), глави фінансів, скарбника, абата палацу. Двір і найближче оточення, в основному церковне, утворювали королівську раду, що впливала на укладення договорів, призначення чиновників, земельні дарування. Таку систему управління називають палацово-вотчинною. Певною мірою вона подібна до системи управління в країнах Стародавнього Сходу.
     Одним з найважливіших повноважень королівської влади було надання пожалувань - земельних володінь. У першу чергу дарування торкнулися королівських дружинників, що стали перетворюватися у васалів - у VII ст. у побут ввійшов і сам термін. Графи стали основною фігурою місцевої адміністрації, до них перейшли військові і судові повноваження.
     Але по своїй природі раннє Франкська держава не була міцною. У ній відокремилося кілька областей (Нейстрія на заході, Аквітанія на півдні, Бургундія на північному сході).  Розвал держави, насамперед, викликав ослаблення королівської влади (останніх королів династії Меровінгов називали «ледачими королями»). Наприкінці VII в. реальні владні повноваження виявилися в руках королівських майордомів - керуючих королівським палацом.
     У 687 р. майордом Піпін Геристальський був проголошений майордомом усього умовно об'єднаного королівства. Посада майор дома королівства стала спадкоємною, і це не оскаржувалось ні королями, ні знаттю. З рубежу VII-VIII ст. спадкування окремих управлінських посад стало взагалі державною традицією.
     До початку VIII ст. у землях Франкського королівства чітко сформувався стан великих землевласників, що практично не залежали від королівської влади. Під їхнім заступництвом знаходилися великі маси залежного чи напівзалежного населення. Розпад держави можна було перебороти тільки шляхом створення нового, відданого центральній владі стану.
     Рішення цієї історичної задачі було здійснено в ході реформи Карла Мартелла (перша половина VIII ст.), спадкоємця Піпіна. Він конфіскував землі своїх політичних супротивників і частково секуляризував землі церкви.
     За рахунок отриманого земельного фонду король став надавати нові земельні дарування тим, хто міг служити йому і приводити із собою військо.
     На відміну від колишніх часів землі передавалися не у власність, а в умовне тримання (бенефіцій). Бенефіцій припускав несення військової й адміністративної служби на місцях. У випадку смерті бенефіціарія володіння могло бути закріплене за його спадкоємцем на тих же умовах; при невиконанні службових обов'язків земля могла бути відібрана королем, передана іншій особі.
     Завдяки реформі Карла Мартелла удалося створити численне кінне військо-лицарство. Але що більш важливо, між монархією й основною масою привілейованого і вільного населення установився реальний політичний зв'язок, заснований на ієрархії земельної власності.
     При сині і спадкоємці Карла - Піпіні Короткому відбувся інший істотний для держави політичний переворот. Спираючи на підтримку церкви (з якою він відновив зіпсовані Карлом Мартеллом відносини), Піпін Короткий скинув останнього з Меровінгів і проголосив себе офіційним королем франків (751 р.). Для того щоб додати нової монархії особливий священний характер, Піпін коронувався через особливу церковну процедуру миропомазання. Новий статус королівської влади, нова військова організація і соціально-поземельна система, нові відносини правового й ідейно-політичного плану з церквою стали основами нової франкської монархії Каролінгів, що одержала назву по самому знаменитому її представнику Карлові Великому.
     У правління Карла Великого (768-814 р.) володіння Каролінгів охопили велику частину Європи: від Іспанії до Балтійського моря і від Північної Франції до Центральної Італії й Адріатичного узбережжя. Столицею держави було визначене місто Аахен. Таке розростання королівства, без всякої опори на етнічну і соціальну єдність повело до ослаблення єдиної державної влади. У 800 р., внаслідок особливого політичного тиску Римської церкви (що намагалась зробити з королівства знаряддя своїх домагань на гегемонію в Європі), державу було проголошено імперією.
     Королівська (імператорська) влада придбала особливий характер і повноваження. Влада й особистість імператора одержали священне визнання з боку церкви. Імператорські відмінності влади означали, що франкські королі немовби зрівнюють себе з візантійськими (східно-римськими) імператорами, переймають подібні повноваження і відповідно, роль щодо церкви. Титул імператора зробив незаперечними законодавчі права короля. Священний характер влади розширив уявлення про королівське управління, одним з найважливіших справ влади стала турбота про стан церкви, а разом з цим і адміністративною підпорядкованістю церкви монархам. Як монарх «Божою милістю», імператор придбав особливі права по підтримці громадського миру в державі. Це зробило його незаперечним главою юстиції, а крім цього, дало йому практично необмежене право на покарання. Нарешті, як глава всієї держави король вважався главою війська, мав у своєму розпорядженні право будувати фортеці в будь-яких землях держави.
     Центральний державний аппарат, як і раніше, був зосереджений у королівському дворі. Державні справи в основному розподілялися між 8 палацевими чинами: сенешал керував справами палацу, пфальцграф (чи королівський граф) здійснював королівське правосуддя, маршал і коннетабль завідували військовою справою і приймали з доручення короля командування військом, камерарій відав королівським майном і скарбницею, канцлер вів дипломатичні і загальнодержавні справи, підготовку законодавства. Велике значення в управлінні мав архікапелан - духівник короля й абат двору. Крім цього, було кілька спеціалізованих чинів чисто палацевого керування: стольник, чашник, управителі. Особливу державну роль грав канцлер - до нього поступово переходило державне управління, крім військових справ.
     Основною фігурою державного управління на місцях залишався граф, однак його повноваження істотно збільшилися. Графства поділялися на сотні із судовими і фінансовими повноваженнями; сотню очолював вікарій чи центенарій. Новим адміністративним інститутом Каролінгів стали королівські посланці (місси). Головною їхньою задачею став контроль за графським управлінням і виконання особливих доручень короля.
     Військова організація ґрунтувалася на теоретично загальному військовому обов'язку вільного населення (землевласників). Однак реально службу зобов'язані були нести особи, що володіли необхідним мінімумом доходу (озброєння й інше забезпечення проводилося за особистий рахунок). Сприяла підміні загального обов'язку свого роду рекрутчиною сотенна організація; сотні виставляли погрібну кількість воїнів.
     Імперія тільки в загальнополітичному змісті представляла єдність. Реально вона розпадалася на різні області кожна з який зберігала в більшому чи меншому ступені свої адміністративні і політичні традиції. З 802 р. історична частина імперії була розділена на особливі зони, аналогічні церковним великим округам; на чолі кожної такої зони ставилася група особливих державних посланців (з вищих духовних і світських чинів), що здійснювали нагляд за графами й іншою владою. Приєднані області (Аквітанія, Прованс) підрозділялися на колишні королівства, глави яких зберігали звання принців і, частково, колишні повноваження. Нарешті, окраїни (головним чином східні) керувалися дуже по-різному; найбільш типовим було управління за допомогою призначених префектів.
     Велику роль у державних справах і поточній адміністрації грали церковні владарі - єпископи, що користалися не тільки церковними землями і людьми, але і мали у своєму розпорядженні загальну юрисдикцію, були частиною і військової організації.
     Зі смертю Карла Великого єдність імперії стало зовсім ілюзорною. Ще при житті він збирався розділити владу і територію держави між своїми спадкоємцями, але склалося так, що  спадкоємцем став один син, що залишився в живих. Після тривалих розбратів онуки Карла Великого в 843 р. розділили імперію на три приблизно рівні частини без найменшого урахування етнічних і господарських особливостей різних регіонів держави. Прагнули лише до того, щоб кожний зі спадкоємців одержав вихід і до теплого (Середземного), і до холодного (Північного) морю. Однак і ці три королівства швидко розпалися на окремі сеньйорії - володіння великих феодалів.
     Таким чином, історія формування й існування Франкської держави дозволяє виділити наступні характерні риси патримоніальної держави:
1)  сильна, але нестабільна влада глави держави. Авторитет короля прямо залежав від його особистісних, психологічних якостей;
2) збереження, принаймні, спочатку окремих елементів чифдома («березневі поля», збори знаті);
3)  сполучення відцентрових і доцентрових тенденцій у розвитку держави з перевагою тенденції до розпаду єдиної держави;
4) відношення короля до держави як до власного майна, яким можна вільно розпоряджатися.    
     Становлення й існування сеньйоріальної монархії в країнах континентальної Європи було зв'язано з розвитком феодальних (у вузькому змісті цього слова) відносин. Так, у Франції в ІХ-ХІ ст. практично зникає вільне селянське землеволодіння (звідси і поговірка: "'Немає землі без феодала"). Одночасно в умовах натурального господарства відбувається ділення великих сеньйорій, що сприяє підриву єдності країн і її територіальному розпаду. При натуральному господарстві і відсутності стійкого обміну між регіонами країни єдина держава стає надлишковою, непотрібною структурою.
     Складається феодальна ієрархічна градація, на верху якої стояв король, а в самому низу - шевальє, причому васали великих феодалів королю не підкоряються. Діє правило «Васал мого васала - не мій васал». Особлива драбина-ієрархія складається в середовищі духовних феодалів, цілком виключених з юрисдикції держави і підлеглих римському папі. Ця обставина також сприяє роздробленості держави.
     Певну роль зіграла і відсутність етнічної єдності у Франції: на півдні говорили провансальською, на північно-заході - бретонською, на північному сході - німецькою і тільки в центрі країни - французькою мовою.
     Роздробленості країни сприяли також деякі династичні причини. У 987 р. згасла династія Каролінгів (нащадків Карла Великого). Королем франків був обраний граф Гуго Капет, що дало формальну підставу для великих феодалів вважати себе рівними королю (перами). Фактично влада короля Франції в названий період поширюється тільки на територію його особистих володінь (домен), але і там йому приходиться бороти з непокірливими васалами.
     Функції королівської влади багато в чому були формальними: король розглядалася як глава війська, але воно підкорялося йому тільки 40 днів у році, як суддя, але лише в межах свого домену. Практично припинилося загальне для країни законодавство. Система управління зберігає свій палацово-вотчинний характер.
     Фактична влада, належала не королю, а великим сеньйорам - у різний час їх було від 55 до 77. Тільки вони призначали посадових осіб, мали у своєму розпорядженні власну армію, мали всю повноту юрисдикції на своїх землях.
     Але зміцнілі Капетінги, доходи яких зросли з відродженням торгівлі, у XII ст. почали рецентралізацію держави. Особливо в цьому процвітали Филип II Август (1180-1223 р.) і Людовик ІХ Святий (1226-1270 р.), їм удалося підкорити всіх сеньйорів власного домена, відвоювати частину французьких земель, що належали Англії (у результаті династичних шлюбів до англійської корони. наприклад, відійшло величезне герцогство Аквітанське).
     За часів правління Филипа II Августа збільшилась кількість прямих васалів короля, його влада почала розглядатись як влада вищого господаря, всі мешканці Франції - як його піддані.
     Особливо велику роль в централізації країни зіграла діяльність Людовика IX Святого. Основні його реформи:
1)  судова - у компетенцію королівських суддів перейшли всі справи про тяжкі злочини. Була створена верховна судова палата, що складалася з професійних юристів (легистів) - Паризький парламент, у задачу якого входили розбір апеляцій і фіксація королівських указів. Причому столичний парламент мав право ремонстрації - зауважень на королівські розпорядження;
2) військова - були заборонені будь-які приватні війни, у тому числі - дуелі і турніри (хоча реальної сили заборона набрала не раніше XIV в.). Було визначено, що васальні обов'язки припиняються, якщо сеньйор виступив проти короля. У випадку суперечки феодали, що жили в королівському домені, повинні були звертатися до королівського суду. В інших сеньйоріях був уведений термін для рішення суперечки мирним шляхом - 40 днів. Тільки після його закінчення феодали могли звертатися до зброї;
3) фінансова – у країні вводилася королівська золота монета. Всі інші сеньйори позбавлялися права чеканити монету. Місцеві гроші поступово вилучалися з обороту, що сприяло економічному об'єднанню країни.
     Якщо у Франції роздробленість держави носила тимчасовий характер, то в Німеччині - незворотний. Власне німецька державність веде свій початок з Верденського договору 843 р. У 911 р. в Німеччині, як і у Франції, перервалась династія Каролінгів. Після міжусобної війни посада короля перейшла до Саксонської династії. З 962 р. німецькі королі носять титул імператорів Священної Римської імперії (як спадкоємців римських імператорів і Карла Великого). До складу імперії поступово ввійшли Італійські і слов'янські землі. Німецькі імператори суперничали з римським папою з приводу інвеститури - права призначення єпископів і верховенства над християнським світом узагалі. Спочатку в цій боротьбі верх одержали імператори, але потім, з часу так званої Папської Революції (XI століття) папи домоглися звільнення від опіки з боку Імператора. За Вормським конкордатом 1122 р. духовну інвеституру здійснював папа, а наділення каноніка землею - імператор.
     У XIII ст. Німеччина остаточно розпалася на безліч князівств, бароній і лицарських володінь. Імператорська посада стає виборною, а на процес виборів найбільший вплив роблять курфюрсти - князі-виборці. Фрідріх II Гогенштауфен передав духовним та світським князям більшу частину суверенних прав імператора: призначення єпископів, митниці фінансові регалі, карбування монети, судову юрисдикцію, законодавство. Практично єдиною прерогативою імператора залишився обов'язок підтримувати "мир", тобто правопорядок.
     Як і у Франції, доля централізації держави багато в чому залежала від династичних обставин. Після загибелі в боротьбі з папами династії Гогенштауфенів з 1250 по 1273 р. у Німеччині взагалі не було імператора. За цей час жалюгідні залишки його коронних земель і регалій були порозтягані князями. Роль імператора як усього лише координатора дій князів була закріплена Золотою буллою чеського короля й одночасно Імператора Карла IV у 1356 р. Фактично за імператором залишилося тільки право оголошувати війну іноземним державам, а єдиним важелем влади - право опали, тобто позбавлення винного можливості звертатись до імператорського суду.
     Вибори імператора здійснювали сім курфюрстів (світських та духовних правителів), причому перевага належала архієпископу Майнцському.
     Курфюрсти передавали свою посаду в спадщину; мали регалії на надра, стягування податків, карбування монети. Посаду імператора займали представники різних династій. Лише в 1438 р. остаточно титул імператора привласнили Габсбурги.
     Священна Римська імперія німецької нації перетворилась на слабку федерацію самостійних німецьких та ненімецьких держав.
     Принципово відмінна ситуація склалася на Британських островах. Від феодальної роздробленості країна була врятована завдяки ворожій навалі. У 1066 р., використавши як привід звільнення британського престолу і складності з його заміщенням, у Британію вторгся нормандський герцог Вільгельм. Розгромивши англійців у битві під Гастингсі він коронувався як засновник нової династії. Земельні володіння англосаксонської знаті були конфісковані а сама вона в значній своїй частині винищена. Основні багатства країни, у тому числі міста, були зосереджені в руках короля, і він розпорядився ними дуже обачно. Наділення землею своїх соратників він робив таким чином, щоб у їхніх руках не виявилося цільного територіального масиву - володіння кожного феодала були розкидані по всій країні. Тому феодали не змогли стати конкурентом короля у відправленні владних функцій.
     Вільгельм і його найближчі спадкоємці закріпили васальні обов'язки усіх феодалів стосовно короля. Зокрема, усі земельні володіння були переписані («Книга Страшного суду»), обкладені податком, а їхні власники принесли присягу безпосередньо королю. Таким чином, правило «васал мого васала - не мій васал» в Англії не діяло. Країна була поділена на однакові адміністративні одиниці - шири (графства), на чолі яких король поставив чиновників-шерифів.
     Росту значення королівської влади, і одночасно централізованого державного суду і керування, сприяли перетворення короля Генріха II з нової династії - Плантагенетів (1154-1189). На початку свого царювання Генріх ІІ спираючись на підтримку міст, дрібних лицарів і вільних власників, придушив численні міжусобиці магнатів; були розпущені багато загонів великих землевласників, зриті їхні замки. Король змістив більшість шерифів, що належали до місцевої знаті, призначивши власних висуванців.
     Забезпечення незалежності корони від феодальних дружин і ополчень стало основним мотивом військової реформи, що завершилася виданням особливого закону (ассизи) «Про озброєння» (1181).
     Основою військової організації ставало ополчення усіх вільних людей (а не тільки ленників-феодалів), що володіли відповідними земельними володіннями. Призивати в ополчення невільних, а виходить, і мати зброю, категорично заборонялося. Усі городяни і вільні власники земель зобов'язувалися мати спеціальне, хоч і просте озброєння; лицарі, що володіли земельним наділом або мали відповідний доход і майно, повинні бути обзавестися озброєнням вершника або важким захисним озброєнням. Це військове спорядження заборонялося продавати, воно ставало невідчужуваним спадкоємним майном. На великих феодалів покладався обов'язок виставляти збройних воїнів відповідно кількості «лицарських феодів» у його володіннях. Ті, що не бажали особисто служити, могли відкуповуватися особливим податком - «щитовими грошима». Король тим самим одержував істотне фінансове джерело для формування постійного найманого війська. Феодали перетворювалися в рядових власників земель без специфічних денних прав і обов'язків, а кількісно головну силу ополчення стали складати городяни І дрібні власники, що уступали лицарству у вишколі, але бути більш зв'язані з королем.
     У ході церковної реформи, закріпленої в «Кларендонських конституціях» (1164 р,), королівська влада спробувала юридично закріпити верховенство корони над церквою. Заміщення вакантних церковних посад повинне було проходити під контролем королівського двору в результаті виборів з декількох кандидатів, остаточне твердження належало королю. Духовні особи, що одержати легші дарування від корони, частково втрачали свій імунітет: вони зобов'язувалися нести усі повинності з володінь, відповідали перед королівським судом і адміністрацією по всіх справах, зв'язаним з цими володіннями. Король оголосив себе верховним суддею по справах церковних судів, без його згоди єпископи надалі не могли нікого відлучати від церкви. Самі духовні особи повинні були беззаперечно бути в судовій юрисдикції короля. Конституції в значною мірою суперечили догматам католицької церкви. Проти них виступив глава англійської церкви Томас Беккет, архієпископ Кентерберійський, і хоча за вказівкою Генріха того убили, опозиція церкви і підтримка папи римського істотно скоротили державні підсумки реформи.
     Проведена Генріхом II судова реформа сформувала інститут королівських суддів, область особливої королівської юрисдикції і закріпила право оскарження в королівський суд рішень місцевих громадських судів. Це також сприяло зміцненню централізаторської ролі королівської влади. Відтепер кожна вільна людина могла перенести розгляд майнової суперечки з маноріального суду до королівського. Що ж стосується кримінальних справ, то усі вони перейшли у ведення роз'їзних королівських суддів (суд королівської лави).

3. Станово-представницька монархія та її особливості в різних країнах Західної Європи.

     У ХШ-ХІУ ст. міняється соціально-економічний вигляд Європи. Зростання міст, технологічні нововведення, розширення торгівлі об'єктивно вимагали посилення централізації держав. Інтереси городян і, у значній мірі, усього вільного населення в цьому відношенні збігалися з інтересами корони.
     Перешкодою до об'єднання держави скрізь виступали великі феодали. У боротьбі з ними королі прибігали до підтримки городян і дрібного лицарства. Організаційною формою цієї підтримки стали станово-представницькі установи - виборні державні органи, що формувалися з представників основних станів.
     Але, як це ні парадоксально, перша така установа була створена в найбільш централізованій країні Західної Європи - Англії.
     Посилення централізаторських устремлінь корони суперечило становій відособленості англійського суспільства, особливо соціальній позиції духовних і світських перів. Випадкове ослаблення королівської влади (під час правління неспроможного політика Іоанна Безземельного на початку XIII ст.), загострення загальнополітичної ситуації в зв'язку з боротьбою за французькі володіння, податковий гніт викликали різке загострення станової боротьби з короною за права і привілеї. Природне лідерство в цій боротьбі належало феодальним магнатам-баронам.
     У серпні 1213 р. сформована антикоролівська баронська конфедерація висунула цілий ряд політичних і правових вимог, що гарантували б збереження особливого феодального статусу і привілеїв знаті. Вимоги підтримали священики, а потім і городяни. Король був змушений уступити збройній силі. 15 червня 1215 р. їм була затверджена Велика хартія вільностей. Спочатку підписаний текст нараховував 39 статей; згодом він розрісся до 63 і став опорою для формування станово-представницької монархії.
     Станові вільності були проголошені основою королівства, недоторканними для королівської влади і спадкоємними «на вічні часи».
     Спеціальною постановою відокремлювалися привілеї і права духівництва - «щоб англійська церква була вільна і володіла своїми правами в цілості і своїх вільностях недоторканними».
     В основному Хартія була присвячена встановленню границь верховенства корони. Нікого не можна було примушувати до несення служби нерозмірно з величиною його фьєфа. Плата (рельєф) за перехід фьєфа в спадщину не могла бути довільно збільшена і повинна була залишатися на рівні «старого звичаю». «Щитові гроші», інші допомоги фінансового характеру королівської влади могли збиратися не інакше як за згодою «загальної ради королівства»; такі допомоги з денного права могли бути тільки помірними і йти тільки на визначені Хартією витрати. Гарантувалась недоторканність приватних володінь до винесення законних рішень судів.
     У Хартії укладалися норми, що фіксували порядок цивільного правосуддя. Було визнано, що суди засідають у визначеному місці і що в розборі загальних позовів першенствують суди (ассизи) графств. Це гарантувало місцевому дворянству невтручання корони в їхні справи і закріплювало судові права баронів і магнатів. У відношенні вільних закріплювалося правило домірності штрафів щодо скоєних злочинів. Вироки повинні були виноситись строго «на підставі показань чесних людей із сусідів».
     Установлювалося право знаті на суд винятково рівних (перів). Частина статей присвячувалася обмеженню поліцейського верховенства корони. Розслідування повинно проводитися тільки у своєму графстві за участю виборних від місцевих станів; ліквідувалося право короля втручатися в суперечки між феодалами з приводу земель шляхом особливих поліцейських розпоряджень. Корона гарантувала, що на посаді суддів, шерифів і ін. будуть призначатися особи, що знають закони країни. Трохи скорочувалися фінансові прерогативи короля.
     Зовсім новим для Англії мотивом законодавства було закріплення за станами права на санкції у відношенні корони. Визнавалося існування Ради 25 баронів, «які повинні всіма силами дотримувати й охороняти мир і вільності» у королівстві. За Радою закріплювалося навіть право примушувати і тіснити» короля будь-якими способами (захопленням замків, земель і т.д.), якщо буде виявлене порушення вільностей і прав. У фінансових питаннях також вирішальним повинне бути слово загальної ради королівства. її Хартія наказувала скликати визначеним порядком, за участю представників з місць.
У Хартії були записані положення, присвячені зміцненню правосуддя, але які, по суті визнавали взагалі за вільним населенням деякі непорушні громадянські права. Ст. 38-42 проголошували непорушним право вільно залишати королівство і повертатися до нього (за винятком воєнного часу й у відношенні злочинців), обов'язком влади було забезпечення рівного і безкоштовного правосуддя. Надання «права і справедливості» у країні могло бути винятково справою державної влади й в інтересах усіх. Ніхто не міг бути арештований, позбавлений власності «чи іншим способом знедолений» інакше, чим за рішенням суду і за законом, заборонялися неправосудні арешти і затримання. Ці принципи Хартії стали чи не першою у світовій історії декларацією громадянських прав.
     Сама по собі Хартія дала поштовх і до тривалої боротьби етанів з короною за свої права і вільності (англійські королі в ХІІІ-ХІХ ст. неодноразово то підтверджували і доповнювати Хартію, то скасовували її), і до істотних змін у державній організації.
     В обстановці нової політичної кризи і боротьби баронів і церкви з королем у середині XIII в. монархія була змушена піти на прямі обмеження королівської одноособової влади. У ході Громадянської війни 1263-1267 р. у королівстві виник становий парламент.
     Прагнення знаті поставити тільки під свій контроль королівську владу викликало опозицію серед більш широких кіл лицарства і городян. Політичним і військовим лідером опозиції виступив виходець із французької знаті граф Симон де Монфор. Він став ініціатором організації більш широкого представництва для формування нової політичної структури. Після захоплення опозицією значної території і підтримки її Лондоном у червні 1264 р., де Монфором був скликаний парламент у м. Лондоні, куди, крім прелатів і знаті, були запрошені по 4 представника від графств. Це представництво прийняло особливий акт - «Форму управління», складену де Монфором, де по-новому зважувалися питання влади короля і представництва, У новий скликаний де Монфором парламент - у січні 1265 р. - були запрошені не тільки лицарі від графств, але і представники міст, що підтримали опозицію.
     Остаточне утвердження парламенту в державно-політичному житті Англії зайняло 35-40 років. У 1290-і рр. він оформився як постійно діюча установа. Тоді ж за представництвом закріплюється і назва "парламент". У правління короля Едуарда І (1272-1307) склалися й основні принципи організації представництва.
     Протягом декількох десятиліть парламент продовжував грати ще двояку роль: і станового дорадчого органа, і вищого суду. Це було взаємозалежно і з тим, що парламент складався і з вищої знаті, перів, і з представників громад. Поділ відбувся в 1341-1343 р.: з цього часу барони і представники графств і міст стали засідати окремо і по-різному брати участь у загальній парламентарній діяльності. Це стало початком поділу на палату лордів (у який головував канцлер) і палату громад (зі спікером, обраним самою палатою, на чолі).
     Твердих правових принципів організації станового представництва до XVII ст. не існувало, і вони тільки вироблялися. Скликання парламенту і його організація були в більшому ступені справою розсуду короля і політичних традицій. Для того щоб парламент вважався повним, тобто представляв інтереси всієї нації, у його роботі повинні були взяти участь; (1) великі барони і вищі офіціали короля, (2) вище духівництво, (3) виборні представники від графств, міст і від нижчого духівництва, наділені відповідними повноваженнями говорити від імені своїх виборців. Перші дві умовні курії поєднувалися тим, що баронів і прелатів особисто і поіменно запрошував король, і вони складали палату лордів (від 54 до 206 чол.).
     Іншою найважливішою частиною складу парламенту були представники вільних землевласників - лицарі, обирані від графств. Число їх було незмінним -74 (по двох від 37 графств). Спочатку активне виборче право (право обирати) було надано, за традицією, усім власникам вільних земель, не звертаючи уваги на їхнє дворянство чи недворянство. Згодом пасивне виборче право (право бути обраним) було більш жорстко обмежене; було потрібно лицарське звання і володіння «належними моральними достоїнствами». На ділі, однак, у перші парламенти як представники від графств попадали просто вільні землевласники (сквайри) і навіть селяни-йомени.
     Тільки законом 1429 р. були введені ценз осілості і єдиний станово-майновий ценз: для включення в список виборців треба було володіти вільним земельним володінням, що дає доход у 20 шилінгів, чи іншим доходом у 40 шилінгів (що було тоді значною сумою). Законом 1445 р. були введені додаткові станові обмеження: виборцями могли бути тільки особи дворянського стану. Ще одну частину членів парламенту складали представники міст. Далеко не всі міста мали право посилати своїх депутатів. У XIII ст. з 174 міст регулярно посилали представників тільки 58. Наприкінці XV ст. у парламенті був представлене 101 місто.
     Усього до XVI в. у парламенті нараховувалося до 97 чол. у палаті лордів (це число було непостійним) і 300 місць у палаті громад (226 від міст і 74 від графств).
     Повноваження депутатів від громад були розраховані на одне скликання. При оголошенні королем нового парламенту вибори проходили заново. Повноваження парламенту в державних справах склалися також не одноразово. Деякі закріпилися за парламентом за традицією, у силу політичної рівновага часів станової монархії. Деякі були затверджені короною з метою громадської згоди. Але за деякі повноваження парламенту довелося вести тривалу, зі змінним успіхом боротьбу.
     Раніше інших за парламентом закріпилися фінансові повноваження. Перші парламенти XIII ст., як правило, збиралися саме з приводу дозволу короні на ті чи інші нові чи субсидії збори: з нерухомого чи рухомого майна, мита з торгових операцій і т.д. Ці дозволи парламент звичайно «давав» як би в обмін на підтвердження короною станових прав і привілеїв у цілому.
     Офіційне право парламенту давати згоду на нові податки було закріплено на початку XIV ст. при королі Едуарді І: «Король не буде накладати податі без згоди духівництва, дворянства і громад». Після відокремлення верхньої палати фінансові справи усе більш стали переходити в руки палати громад.
     У XIV ст. за парламентом були визнані законодорадчі права. Законодавча ініціатива залишалася цілком у руках короля. Як правило, законодавчі пропозиції по загальних питаннях вислухувалися тільки верхньою палатою чи окремими зборами знаті. Тільки у 1382 р. участь громад в обговоренні законів була офіційно закріплена. На початку XV в. було підтверджено, що без згоди парламенту закони видаватися не будуть. При королі Генріхові VI (XV ст.) склалася практика внесення біллів на попередню згоду парламенту.
     У відносинах короля і парламенту був прийнятий принцип, що спільна згодна постанова двох палат по тому самому питанню не може бути скасована одноособовим рішенням короля. З цього часу виробилися основні форми англійського законодавства: 1) закони-статути, що представляли спільні постанови короля і трьох станів у парламенті, і 2) укази-ордонанси, що король вправі був опубліковувати самостійно. У XV ст. за парламентом закріпилося і право законодавчої ініціативи у вигляді петицій. При Генріхові VI затвердилося правило, що петиції повинні представлятися у виді готових законопроектів-біллів.
     Пізніше і далеко не повною мірою парламент закріпив за собою контрольні права, об'єктом яких стала королівська адміністрація. Зокрема з 1376 р. парламент застосовував процедуру імпічменту - обвинувачення посадових осіб у зловживаннях і злочинах.
     Досить вагома компетенція парламенту привела до того, що з XV ст. він придбав значення самостійної установи. Хоча при цьому варто враховувати, що в короля було багато можливостей контролювати діяльність парламенту право скликання і розпуску парламенту, право абсолютного вето на будь-який парламентський акт.
     Парламент був певною противагою королівському всевладдю, але, разом з тим, його діяльність сприяла укріпленню королівської влади. Після тривалого ослаблення позицій королівської влади, у XIV - початку XV ст. англійська корона повела неухильну боротьбу за розширення своїх реальних прав в умовах нових установ і інститутів. З правління Едуарда І (1272-1307 р.) стала правилом спадкоємна передача престолу в роді монарха (до того перехід престолу супроводжувався політичною згодою магнатів і духівництва.) Хоча не одиничні були випадки скинення царюючих монархів і висування на їхнє місце нових по згоді станів. Поступово заново сформувалося представлення про короля як про верховного власника землі та спадкоємного представника верховної влади в країні, про особливі королівські прерогативи у фінансах, у сфері юстиції. З XV ст. вийшло з побуту уявлення про підзаконний характер влади корони: її права не обмежуються простим виконанням законів королівства, але складають особливий правовий простір. Існування станових представництв не вважалося обмеженням законодавчих прав корони: згода станів у парламенті лише підсилює їх.
     Станово-представницька установа Французького королівства - Генеральні штати - виникла в 1302 р., хоча й у більш ранні часи у Франції існували феодальні регіональні збори. Приводом до скликання перших Генеральних штатів стала боротьба короля Филипа IV Красивого з римським папою, що завершилась політичною залежністю пап від французького короля протягом майже всього XIV ст. (так називане Авіньйонське ув'язнення пап). У 1308 р. той же король знову скликав Генеральні штати для санкціонування знищення ордену храмовників-тамплієрів.
     Скликання Генеральних штатів визначалось індивідуальними запрошеннями короля до світських і церковних магнатів, міст, привілейованих корпорацій, університетів, Дворянство мало обирати представника від бальяжу і сенешальства (судово-адміністративного округа відповідно в Північній і Південній Франції). У І484 р, порядок скликання змінився; крім знаті, що отримувала індивідуальні запрошення, всі інші мали обирати депутатів. Депутати мали імперативний мандат, тобто повинні були суворо дотримуватись наказів виборців.
     Стани засідали, як правило, окремо, і голосували по станах таким чином, що один стан мав один голос. Компетенція Генеральних штатів була досить невизначеною і програма кожної сесії визначалась королем. До основних повноважень Генеральних штатів відносились: вотування нових податків, висловлення думки з приводу мирних договорів, а іноді і по інших внутрішньополітичних проблемах, висування прохань до короля.
     Значення Генеральних штатів істотно зросло під час Столітньої війни. Згідно з Великим березневим ордонансом 1357 р. скликання Генеральних штатів не залежало від короля; вони мали збиратись регулярно двічі на рік.
     До виняткової компетенції Генеральних штатів відійшли встановлення нових податків та контроль за витратою державних коштів, оголошення війни та миру, призначення королівських радників. Але після Столітньої війни та посилення королівської влади значення станового представництва у Франції упало; в 1614 р. Генеральні штати зібралися востаннє.
     Станово-представницька монархія в Німеччині мала свої особливості. Станові установи (рейхстаги) тут не стали інструментом посилення центральної влади. Спочатку в них брали участь тільки князі, а з 1180 р. - також графи та лицарі. З XIV ст. право участі в рейхстазі отримали імперські та князівські міста, посадові особи імператорської влади (міністеріали). З кінця XV ст. рейхстаг став скликатись імператором щорічно і працював по трьох куріях: князів, графів та лицарів, міст. Компетенція рейхстагу включала організацію збройних сил імперії, управління імперським майном, затвердження правових норм. Але ні рейхстаг, ні імператор не змогли об'єднати країну. У 1648 р. за Вестфальським миром, що завершив виснажливу для Європи Тридцятилітню війну. Священна Римська імперія офіційно стала союзом суверенних держав під номінальним головуванням імператора. Фактично ж королі та інші правителі були абсолютно самостійними у своїх діях, аж до права оголошувати війну імператору. На рівні суб'єктів федерації діяли ландтаги з компетенцією, близької французьким Генеральним штатам.
     Таким чином, говорити про станово-представницьку монархію в Німеччині можна тільки з урахуванням того, що єдина державність німців у середні століття так і не була створена.

4. Абсолютна монархія та її особливості в різних країнах Західної Європи.

     Логічним завершення розвитку феодальної державності в країнах Західної Європи стала абсолютна монархія, найважливішими ознаками якої є централізація країни, придушення сепаратизму, створення більш-менш єдиної системи права та бюрократизація управління.
     Класичним зразком абсолютної монархії була Франція. Сприятливі умови для завершення централізації країни склались після переможного для Франції завершення Столітньої війни (1453 р.). Людовік XI (1461-1483 рр.) приборкав найбільших ворогів єдиної держави - герцогів Бургундських, а в кінці століття були приєднані Прованс і Бретань. Таким чином, Франція перетворилась на найбільшу за площею та населенням в Європі країну, що мала виходи до двох морів.
     Складання системи єдиного управління країною загальмувалось через релігійно-династичні війни (1562-1594 рр.) між Католицькою лігою на чолі з претендентами на королівський престол - герцогами Гіз - та гугенотами (протестантами). Ситуація ускладнилась через припинення правлячої королівської династії Валуа. Громадський мир в країні був досягнутий лише зі вступом на престол короля Генріха IV з нової династії Бурбонів.
     Нантським едиктом ( 1598 р.) він надав гугенотам право сповідувати їхній символ віри, утримувати свої фортеці та гарнізони в якості гарантії їх прав (вони були ліквідовані лише у 1628 р.).
     Генріх І сприяв розвитку національного виробництва, оздоровленню фінансової системи. В центральній адміністрації виросла роль Королівської ради та Державної ради під головуванням короля.
     Остаточне укріплення абсолютизму пов'язане з реформами першого міністра, кардинала Армана дю Плессі Рішел'є (1624-1642), який був фактичним керівником країни при бездіяльному Людовікові. Він заборонив дворянству дуелі та утримання укріплених замків і озброєних почтів. Країна була адміністративно поділена на інтендантства, на чолі яких стояли призначені королем урядовці з практично необмеженою владою. Регламентовані виробництво (особливо - зерна) і торгівля. Для заохочення літератури створена Французька Академія, започаткована перша французька газета, одночасно посилена цензура.
     Правління Людовіка XIV (1643-1715 рр.) стало періодом найвищого розквіту абсолютизму. Воля і слово короля стали законом. Всі найважливіші рішення король приймав своєвільно. В реальності він прислухався до порад міністрів, особливо першого міністра та генерального контролера фінансів. побажань членів королівської родини і навіть фавориток, але останнє слово завжди було за ним.
     Характерна риса абсолютизму Людовіка XIV та його нащадків - безконтрольні витрати державних коштів на утримання двору, ведення війн та королівські розвага.
     Становлення абсолютної монархії в Англії теж почалось після завершення громадянської війни «Червоної і Білої троянд» (1485 р.). Королями протягом більш століття були представники нової династії - Тюдорів (1485-1603). З їхнім правлінням були зв'язані внутрішній економічний розквіт Англії, початок формування світової колоніальної імперії, розгром Іспанії, що суперничала на морях активний вихід королівства на європейську політичну арену.
     Війна «Червоної і Білої троянд» розхитала станову монархію, її інститути занепали, розцвів сепаратизм знаті, відбулося відокремлення окремих територій. Перший з Тюдоров - Генріх VII (1485-1509) основні політичні зусилля присвятив державній реконструкції: були розпущені дружини герцогів, баронів і місцевих магнатів, зриті їхні замки, придушені військові заколоти. Страти численних політичних супротивників сприяли зімкненню дворянства навколо королівської влади. Були остаточно підкорені Англії північні графства й Уельс, що зберігали в становій монархії залишки державної самостійності.
     У роки репресій бити конфісковані на користь короля великі володіння заколотної аристократії, беззаперечно збільшені митні і торгові доходи корони, за рахунок нових земель збільшений королівський домен. Станова структура англійського суспільства до XVI ст. також перетерпіла зміни. Скоротився прошарок вищої знаті. Серед лицарського дворянства і вільних власників позначився впливовий шар «нового дворянства», зв'язаного не тільки з феодальним землеволодінням, але і з економікою, що капіталізується. Важливу роль стали грати городяни, що цілком підтримали монархію в справі політичної централізації й в економічному протекціонізмі.
     У таких соціальних умовах парламент став не стільки противагою, скільки опорою королівської влади. У 1539 р. парламент затвердив право короля на видання особливих актів - прокламацій, що одержали повне значення - законів і для видання яких не було потрібно згоди парламенту. Основна маса судових справ була передана в юрисдикцію королівських судів. Поряд з інститутами самоврядування - традиційними  посадовими   особами  (шерифами,  мировими суддями й ін.) - на місцях адміністративні функції стали виконувати королівські чиновники. Зворотним боком системи абсолютизму був політичний режим одноособової влади, сваволі й узурпації, що особливо проявився в правління Генріха VIII (1509-І 547 рр.), рішучого і деспотичного монарха, що не рахувався у своїх бажаннях ні з традиціями, ні з релігійними порядками.
     Утвердження абсолютизму було взаємозалежно з оформленням нової державної адміністрації. У ній головне місце зайняли міністри двору, королівські, керуючі різні інспектори. У результаті адміністративних реформ 1530-х рр. був створений зовсім новий, постійно діючий і в значній мірі бюрократичний (а не становий) апарат державної адміністрації.
     Центральним органом королівської адміністрації стала Таємна рада, що одержала остаточне законодавче оформлення при Генріхові VIII (1526). По суті, королівська рада стала державним урядом, де окремі члени мали в розпорядженні власні права і функції. Компетенція Таємної ради була практично необмеженою: вона відала державними фінансами, керувала обороною І зовнішньою політикою, зміщала і призначала чиновників.
     Зоряна палата, що формувалася з членів Таємної ради і суддів інших королівських судів по особистому розсуді короля, стала органом нічим не обмеженої політичної і карної репресії. Створена вищими чинами англіканської церкви Висока комісія стала органом розправи з інакомислячими.
     Все-таки абсолютизм, що склався в Англії, не був завершеним у державно-політичному і правовому відношенні. Продовжував існувати і діяти парламент, хоча і під домінуючим впливом корони. Фінансові і правові питання за традицією не могли зважуватися крім актів парламенту'. Важливою особливістю абсолютистської державності Англії була відсутність постійної армії; королівська гвардія була нечисленна (до 500 чіл.). Наймані війська не містилися постійно, незначним був і королівський флот. Основу військової сили складало ополчення графств, у яке, при небезпеці для королівства, призивалося вільне й імуще населення. Зовнішні війни велися за допомогою волонтерів. Ця військова організація не дозволяла королям цілком стати військовими диктаторами у своїй країні. Зберігали самостійність і інститути місцевого самоврядування, особливо міста.
     Що стосується абсолютизму в Німеччині, то, на відміну від Англії та Франції, він не привів до об'єднання країни. В окремих суб'єктах німецької федерації була створена абсолютистська система поліцейського типу (Прусія) або просвіченого типу ( Австрія за часів Марії-Терезії та Йосипа II). Хоча, ці типи режиму швидко змінювались в залежності від особистості правителя та політичної кон'юнктури.  

ЛЕКЦІЯ №6: Право країн Західної Європи в добу


Вступ
1.    Основні риси-принципи феодального права Західної Європи.
2.    Салічна правда: загальна характеристика та основні норми.
3.    Основні кодифікації феодального права континентальної Європи.
4.    Особливості англійського права в добу середньовіччя.
Висновок

Мета лекції:
навчальна: ознайомити студентів з особливостями феодального права, навчити аналізувати правові тексти порівнюючи їх з правом сучасності.
виховна: розвивати у студентів інтерес до навчальної дисципліни «Історія вчень про державу та право».

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами:
     Тема тісно пов’язана з матеріалом навчальних дисциплін «Історія держави і права України», «Теорія держави і права».

Зв'язок з практикою
     Формування у майбутнього юриста-правознавця знань про кодифікаційні процеси що мали місце в Західній Європі в період середньовіччя.

Література:
1.     Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2004.
2.    Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2-х т. Т.1/ За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін юре, 1998.  
3.    Всеобщая история государства й права/ Под ред. К.И.Батыра. - М.: Билина, 1995,-С.66-89.
4.    Графский В.Г. Всеобщая история права й государства: Учебник для вузов. -М.: НОРМА, 2000. - С. 153-161.
5.    Дьяконов И.М. Пуги истории: От древнейшего человека до наших дней. -М.: Наука, изд. фирма "Восточная литература", 1994. - С.27-64,
6.    Ильин А.В., Морозова С.А. Из истории права. - СПб.: Спец, литература, 1996.-С.82-105.
7.    История Европы. Т.1. Древняя Европа, - М.: Наука, 1986. - С.259-372, 446-481,534-593,630-647.
8.    История государства й права зарубежных стран. 4.1: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Н.А.Крашенинниковой й проф. О.А.Жидкова. - М.: Изд-во НОРМА, 1996. - С. 108-117.
9.    Крестовская Н.Н. История государства й права зарубежных стран:   Практикум. — X., 2002. – С. 77-117.
10.    Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.посібник. -К.:Апка,2000. -С.26-43.
Вступ
     В основі будь-якої  правової  системи  знаходяться  загально-правові принципи - базові нормативні установки, які багато чому визначають  «обличчя права». Загальноправові принципи обов'язково несуть відбиток часу і саме тому можна   говорити   про  історичні типи права, подібно до  того, як ми використовуємо цей термін щодо історичного типу держави.
     На всіх етапах свого розвитку право середньовічних держав виступало як захисник передусім феодальної верхівки суспільства - світських та духовних феодалів. Становість права або право-привілей одверто демонструвало нерівноправність суб'єктів правовідносин в середньовічному суспільстві. Право закріплювало станові бар’єри між соціальними групами. Життя, гідність, майно феодала захищались правом незрівнянно краще, ніж життя, гідність, майно звичайної людини

1. Основні риси-принципи феодального права Західної Європи.

     Подібно до стародавнього права феодальне право (особливо на ранньому етапі розвитку відзначено формалізмом, тобто форма права часто відірвана від його   змісту.   Існують   архаїчні  юридичні   процедури   (наприклад,   процедура відмови від родичів в Салічній Правді).  
     Відмінна риса феодалізму - зосередження в одних руках політичної влади та земельної власності. Тому і право за феодальних часів в невід’ємним елементом земельної власності. Великі феодали, які мали імунітетні грамоти, вершили суд на території свого маєтку. Таким чином, влада та прийняття правових рішень співпадали з правом власності на землю.
     Феодалізм базується не тільки на зосередженні в руках пануючого стану земельної власності, але й на позаекономічному примусі селян до праці на феодала. Звідси витікає ще одна риса феодального права - "кулачне право", або санкціоноване державою насильство сильного над слабим. Це стосувалось і відносин між феодалами.
     Право феодального суспільства зазнавало величезного впливу релігії. Перехід до феодалізму був ознаменований виникненням так званих світових релігій. Паралельно з ними сформувались своєрідні "світові системи" релігійного права - канонічне право у християн, шаріат - у мусульман. Особливістю цих правових систем було те, що вони не обмежувались, рамками однієї держави, а носили екстериторіальний та персональний характер.  
     Іншими специфічними рисами феодального права, особливо чітко проявленими на ранніх стадіях його розвитку, були партикуляризм та роздробленість. На території однієї і тієї ж держави одночасно діяли різні звичаї та закони (наприклад, у місті, яке мало магдебурзьке право, та найближчому селі діяли різні правові норми). Множинність правових систем в межах однієї держави була частково подолана лише за межами власне середньовіччя (у постфеодальний період), але далеко не послідовно. Наприклад, у Франції партикуляризм відчувався аж до часів революції кінця XVIII ст.
     Для раннього феодалізму був характерний також і персоналізм, тобто поширення дії права лише на певне коло осіб.  Наприклад, сакса, який жив у Бургундії, треба було судити за саксонськими звичаями. В пост середньовічний  період, з посиленням державної централізації персоналізм поступово зникає, але, відзначимо, що духовні особи так і залишаються за межами юрисдикції держави.
     Для країн континентальної Європи було характерним і поновлення дії римського права (рецепція), зрозуміло, з пристосуванням до нових умов. Важливу роль в цьому процесі відіграли університети. Найбільш відомим був юридичний факультет Болонського університету, де в XI ст. сформувалась школа глосаторів. Глосатори, (коментатори) викладали римське право у власній редакції з усуненням суперечностей та помилок. Робили це за допомогою спеціальних коментарів на полях рукопису (глос). У ХІУ-ХУ ст. італійські юристи - постглосатори - удосконалили коментарі і оброблене таким чином римське право набуло якості незаперечної істини (ratio scripta - писаний розум).

2. Салічна правда: загальна характеристика та основні норми.

     У середині І тис. н.е. у варварських королівствах Західної Європи почала формуватись система права німецького типу. Вона стала другим після римського права джерелом європейської правової культури. Найважливіший серед джерел ранньофеодального права - звичай. Запис звичаїв отримував, за загальним правилом, назву правда (Салічна правда, Рипуарська, Саксонська, Алеманська і т.д.).  Загальна назва для них - варварські правди, на відміну від вишуканого римського права. Найбільш вивченою серед них є Салічна правда.
     Салічна правда (оригінальна назва – Lex Salica, Салічний закон) була створена в кінці V - на початку VI ст. в часи правління короля Хлодвіга. Оригінал тексту до нас не дійшов, найдавніші списки містять рукописи УІІІ-ІХ ст. з яких найбільш близьким до найдавнішого первісного тексту вважається Паризький рукопис.
     Текст Салічної правди написаний попсованою варваризованою латинською мовою. Не тільки мова, але й приписи правди багато в чому є спадкоємцем римського права. Салічна правда за своєю юридичною природою є синкретичним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, але деякі з них змінені або доповнені королівськими постановами. Таким чином, основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази, римське право.
     За своєю структурою Салічна правда поділяється на титули з назвами (в найдавнішому списку - 62, в найновішому - 70), а титули, у свою чергу поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зростеш за допомогою королівських указів. Викладення правових приписів у Салічній правді в основному є казуїстичним: норми регулюють конкретні життєві ситуації.
     Крім казуїстичності, яка є "родовою рисою" всіх стародавніх правових пам'яток, для Салічної правди були характерні:
1)   становість або право-привілей. Салічна правда захищала не права індивіда, а привілеї певних груп населення. В часи Салічної правди у франків вже склалась примітивна феодальна ієрархія;
2)   формалізм, яскравими прикладами якого є процедури відмови від спорідненості, оголошення банкрутства боржника;
3)   персоналізм. Салічна правда поширювала свою дію не на певну територію та населення, що проживає на цій території, а виключно на салічних франків.
     Салічна правда була створена у перехідний період від родового до феодального ладу, від родової до сусідської громади. Це знайшло відбиток у багатьох її нормах. Наприклад, існувала колективна відповідальність родичів за правопорушення, що є характерним для родового ладу. Разом з тим для поселення у віллі (селі) потрібна була згода всіх мешканців села, що характерно для сусідської громади. Салічна правда яскраво демонструє зародження станової нерівності: штраф за вбивство королівського дружинника втричі перевищував штраф за вбивство простої людини.
     Норми цивільного права займають у Салічній правді другорядне місце. Це є свідоцтвом примітивної, порівняно з римською, економіки. Орна земля перебувала у власності громади, але землекористування було індивідуальним. Зобов'язальне право було нерозвинутим. Згадуються такі угоди: купівля-продаж, позика, обмін, дарування. Абсолютна більшість угод укладалась в усній формі, важливі - зі свідками. З інших джерел ми знаємо, що, наприклад, покупець великого маєтку для засвідчення угоди запрошував 12 дорослих чоловіків та 12 хлопчиків. Останнім він давав ляпасу та драв вуха, щоб краще запам'ятали подію на майбутнє і були надійними свідками, коли виростуть.
     Трохи більше уваги приділяє Салічна правда порядку стягнення боргу та засудження неплатоспроможного боржника. Знає Салічна правда також зобов'язання з деліктів (фактично такими виступали всі майнові злочини).
     Загальними рисами змальовує Салічна правда шлюбно-сімейні відносини. Шлюб укладався у формі купівлі нареченої. При укладанні шлюбу наречений робив своїй судженій подарунок ("ранковий дар").
     Відомо спадкування за законом і за заповітом. Земля передавалась виключно по чоловічій лінії. В подальшому ця норма стала нормою державного права Франції під назвою "салічного закону (Не пристало ліліям прясти — говорить французьке прислів'я, тобто головою держави не може бути жінка-пряха).
     Основну увагу Салічна правда приділяє злочинам та покаранням, хоча, зрозуміло, визначення ні першого, ні другого поняття Салічна правда не містить. Всі відомі Салічній правді злочини можна звести до чотирьох груп: 1) злочини проти особи; 2) майнові злочини; 3) злочини проти порядку правосуддя; 4) порушення постанов королівської влади.
     Відзначимо і характерну для всіх примітивних правових систем рису -величезні штрафи за крадіжку чужого майна. У суспільстві, яке тільки-но розпрощалось зі спільністю майна, приватна власність охоронялась особливо суворо. Вочевидь, найбільш поширені були крадіжки домашньої худоби, оскільки саме цим правопорушенням присвячена найбільша кількість статей. Салічна правда, наприклад, розрізнює крадіжку поросятка, дорослої свині, свинячого стада і таке інше. Тому Салічну правду інколи жартівливо називають "свинячим кодексом".
     Кровна помста поступово відмирає. Натомість встановлюється композиція: вергельд - за вбивство, пеня - за менш тяжкі злочини. Розмір композиції залежав від характеру злочину, станової належності, статі та віку потерпілого. Основна мета покарання - відшкодування збитків потерпілого та грошовий штраф на користь короля за порушення королівського миру (тобто в зародку вже було розуміння соціальної небезпеки злочину).
     Судовий процес у часи Салічної правди мав обвинувально-змагальний характер. Обвинувально-змагальний судовий процес - найдавніша форма судочинства, для якої характерна відносно пасивна діяльність судді. Суддя готує справу до слухання, збирає склад суду та керує його роботою. Активну роль грають сторони, перш за все - позивач (потерпілий), який розшукує відповідача, доставляє його до суду і намагається довести його винність.  Суддя оцінює докази сторін і виносить рішення. Судові справи розглядались на зборах вільних людей під головування виборного судді. Вирок виносили присяжні. Сторони мали рівні права. Процес проходив усно, публічно, відзначався суворим формалізмом. Наприклад, присягу треба було вимовляти точно слово в слово, інакше сторона програвала справу. Крім присяги, в якості доказів застосовували ордалії - випробування казанком показання  свідків, речові докази, о інших джерел відомий судовий поєдинок.
     Судові справи розглядались на зборах вільних людей під головуванням виборного судді - тунгіна. Вироки виносили виборні засідателі - рахінбурги. По мірі посилення королівської влади відправа суду переходить до рук королівських чиновників. В Салічній правді в якості судді згадується граф.

3. Основні кодифікації феодального права континентальної Європи.

     Протягом всього середньовіччя і у Франції, і в Німеччині єдина національна правова система була відсутня. За формою виразу юридичних норм Франція поділялась на дві частини. Південь називали країною писаного права, яке витікало з римського права, а північ - країною кутюмів - звичаєвого права. Аналогічне становище існувало і в Німеччині. Взаємовідносини всередині стану феодалів у Німеччині формувались на основі звичаєвого ленного права. В тих німецьких землях, де існувала центральна влада, укази та розпорядження правителів доповнювали старе звичаєве право і утворювали так зване земське право - ландрехт.  
     Судовий процес в середньовічній Європі, і без того складний та повільний, був обтяжений відсутністю писаних джерел права. Починаючи з XIII ст. робились спроби викладу звичаїв у вигляді збірок які складали, юристи-практики. У Франції найбільш відомими кодифікаціями звичаїв були: "Велика збірка звичаїв Нормандії" 1255 р., "Велика збірка звичаїв Франції" 1389 р. Найбільшу популярність у Франції здобула збірка «Кутюми Бовезі», яку склав балі (суддя) округи Бове Ф.де Бомануар.
     В Німеччині також проводився запис партикулярного права. Найбільш відомим є «Саксонське дзеркало».
     Саксонське дзерцало - збірка правових норм, якими користувались у XIII ст. у Східній Саксонії (північно-східна Німеччина). Воно складене суддею та
вченим Еріхом фон Репков у 1221-1235 рр., тобто за своєю юридичною природою є приватною кодифікацією. Ці обставини обумовили специфіку джерел Саксонського дзерцала. Його основою є звичаєве право саксів, законодавство Священної Римської імперії, римське право. Крім того, Е. фон Репков виступив в якості тлумача правових норм і навіть в якості філософа права. Прикладом останнього підходу до права є його роздуми про неприродність кріпосного стану.
     Першу, основну частину Саксонського дзерцала склав звід Земського права. Друга частина - звід Ленного права. Такий розподіл, підкреслений ще й різними мовами (Земське право написане німецькою, а Ленне - латинською), був викликаний становим характером саксонського суспільства, Земське право було адресоване всім вільним особам, підсудним суду шеффенів (присяжних). Ленне право регулювало відносини виключно у привілейованому стані феодалів.
     Більшість норм Саксонського дзерцала викладені в казуїстичній формі, є повтори (наприклад, щодо статусу міністеріалів), не завжди логічною є послідовність у розташуванні норм.
     Попри ці вади, Саксонське дзерцало мало виключне значення для більшості земель Німеччини. За його зразком були розроблені Швабське та Голландське зерцала, кодекси міського права, зокрема магдебурзьке право. На Саксонське зерцало перестали посилатись тільки у 1900 р., після введення до дії Німецького Цивільного уложення 1896 р. Крім того, Саксонське зерцало використовували у Польщі, в українських землях.
     Першочерговим питанням для автора Саксонського зерцала були взаємовідносини між церквою та державою. Е.фон Репков зі зневагою ставився до претензій римського папи на верховенство над державною владою. Державець (імператор, король) розглядався автором як самостійний, незалежний від папи правитель, лише у виключних випадках правитель міг бути відлучений від церкви.
     У XIII ст. в Німеччині та в Саксонії, як її частині, склалась ленна (сеньйоріальна) монархія. Короля обирали найбільші за значенням ленники. Земське право зафіксувало вимоги до кандидатури короля, його прерогативи (биття монети, стягнення мита та штрафів, скликання васалів на службу, вищий суд) та регалії на клади та корисні копалини, заповідні ліси. Але монополії на законодавчу діяльність король не мав.
     Саксонське королівство було складовою частиною унікальної союзної держави — священної Римської імперії, саксонське дзерцало встановлювало коло курфюрстів-виборців, які обирали імператора.
     Як зазначене вище, основна частина Саксонського дзерцала являє собою звід Земського права. Перш за все слід з'ясувати склад населення, яке підпадало під дію Земського права. Загалом все вільне неблагородне населення мало назву шеффени. Різниця в статусі інших вільних людей залежала від того, на яких умовах вони користувалися землею (чиншовикив, ландзаси, біргельди), а також, чиїми васалами вони були. Ієрархічні сходи вільного населення особливо виразно демонструють різні види та обсяг композиції та вергельду за тілесні ушкодження.
     Саксонське дзерцало містить перелік осіб, позбавлених земських прав: актори, незаконнонароджені, наймані бійці, злодії-рецидивісти, дезертири, особи, що потрапили в королівську немилість. Правосуб'єктність учасників правових відносин залежала від народження та від віку.
     Значна частина норм Земського права була присвячена шлюбу та сім'ї. Порядок укладання шлюбу не регламентується, оскільки - це область дії канонічного права. Левова частка норм сімейного права регулює майнові відносини подружжя, батьків та дітей. Протягом шлюбу встановлювався режим спільного володіння майном, хоча розпоряджався ним чоловік. Без дозволу чоловіка жінка не могла управляти будь-яким майном. Разом з тим, право охороняло майнові права жінки.
     Саксонське дзерцало стояло на сторожі майнових прав, зокрема права власності, вільного населення. Ніхто не міг бути позбавлений майна безпідставно і не інакше, як за судовим рішенням.
     Саксонське дзерцало містить порівняно небагато норм зобов'язального права, що обумовлене слабкістю товарно-грошових відносин у тогочасній Німеччині. Підстави для виникнення зобов'язань - договори, нанесення шкоди.
     Значне коло постанов стосується спадкування. Заслуговує уваги відсутність інституту заповіту, нерівноправність спадкоємців. Норми спадкового права були спрямовані на збереження землі в руках чоловіків.
     Нарешті, Саксонське дзерцало детально регламентувало підстави для притягнення до кримінальної відповідальності. Як позитивні, прогресивні для свого часу моменти слід відзначити наявність обставин, що виключають, або пом’якшують кримінальну відповідальність, появу понять рецидиву, різних форм вини, заборону відповідальності за родичів. Певне коло осіб перебуває під особливою охороною кримінального права (духовенство, жінки, євреї). Разом з тим покарання за більшість видів злочинів вражають своєю жорстокістю. Види злочинів складали декілька груп: злочини проти привілеїв короля; злочини проти власності; злочини проти особи.
     Ленне право регулювало відносини у стані феодалів. Після падіння Римської імперії державні інститути захисту населення, підтримання правопорядку та, найголовніше, - стягнення податків були зруйновані. Правителі варварських королівств не мали можливості оплачувати адміністративно-судову діяльність своїх підлеглих. Ось чому вони надавали своїм воїнам, замість оплати, право збирати податки та мита в межах певної території. Це право в Німеччині носило назву "лен". Здебільшого леном була земля з селянами, що на ній жили. Вони мали утримувати свого властителя. Але в якості лену могло бути місто, суд, переправа через річку.
     Розквіт ленного права припадає на XII ст., у XIII - королівська влада потроху повертає собі прерогативи. Наприклад, право вищого суду, право на розробку корисних копалин, як ми бачили вище, вже належить правителю держави. Разом з тим ленне право зберігалось.
     Правове становище ленника залежало від його місця на ієрархічній драбині. Ленно-васальні відносини витікали зі своєрідного договору, який укладався між сеньйором та васалом з дотриманням визначеної процедури. Лен міг бути втрачений за виключних обставин і тільки за рішенням суду.
     Недоторканність ленних прав, які фактично наближались до режиму права власності, значною мірою сприяла формуванню у німецького народу сучасної правосвідомості. Але в широких правах ленників була й тіньова сторона. Вони перешкоджали скупченню землі в руках правителя держави і, врешті-решт, законсервували феодальну роздробленість Німеччини аж до XIX ст.
     Саксонське дзерцало, поряд з нормами матеріального права, містить багато постанов в галузі процесуального права. У Саксонії була відсутня єдина судова система: діяли суди сільських старост, церковні, ленні, міські, королівський суди. Існувала чітка територіальна підсудність, тобто слід було звертатись до суду згідно з місцем свого проживання. Крім того, окремі суди існували для всіх категорій населення.
     З початком політичного об'єднання Франції та з посиленням королівської влади практичні юристи все більше відчували незадовільність правових джерел і робили спроби їхнього упорядкування. У другій половині XV та в XVI ст. у Франції з'явилась велика кількість офіційних збірок кутюмів. У 1454 р. вони були відредаговані Паризьким парламентом. Але на перше місце все ж висувається королівське законодавство. Ордонанси французьких королів, на відміну від кутюмів, діяли на всій території держави. Тим самим було покладено початок формуванню національної системи права. У другій половині ХУП -XVIII ст. була видана серія "великих ордонансів", які у певній мірі уніфікували правові норми в галузі кримінального права та процесу, комерційного та морського права, спадкового права.
     Особливий розвиток і значення мало в цей період міське право. В процесі розвитку міст з'явились власне міські суди, які спочатку розглядали ринкові спори, але поступово охопили своєю юрисдикцією все населення міста. Ленне право було витіснене з міста. Особливу популярність набули збірки правових норм міст Любека, Нюрнберга Магдебурга,
     До всіх перерахованих систем права, що діяли в континентальній Європі, слід додати канонічне (церковне) право. Положення канонічного права особливо важливими були в галузях цивільного та сімейного права.
     Таким чином, в країнах Західної Європи (континентальної Європи) панував партикуляризм, тобто множинність правових джерел та систем права.
    Розглянемо основні інститути права середньовічної Франції та Німеччини. Центральний інститут цивільного права тієї епохи - інститут власності на землю. Внаслідок процесу субінфеодації склалось правило, що кожний утримувач землі повинен мати сеньйора за принципом - немає землі без сеньйора". З посиленням влади короля легісти (королівські юристи) та судді стали виходити з гіпотези, що всі землі в державі утримуються від імені короля. В часи постфеодалізму це стало незаперечною істиною.
     Друга чисто феодальна риса права власності на землю - розщіпленість. Земля не перебувала в необмеженій власності однієї особи, й виступала як власність двох або більше феодалів (васала та сеньйора). За сеньйором визнавалось "пряме право власності", а за васалом - "корисне право власності". Практично це означало, що за васалом було закріплено право на експлуатацію селян шляхом стягування різних зборів (феодальної ренти).
     Права земельного власника в частині нерухомості розглядались не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Згода родичів на відчуження майна була потрібна аж до ХІІІ ст.
     Вільне відчуження ф'єфів стало можливим у Франції лише з XVI ст., в Німеччині - ще пізніше.
     Ф'єфи, феоди, лени - це шляхетне утримання.
     Крім того, відомо селянське вільне утримання. У Франції воно мало назву цензіва. Селянин був спадковим користувачем землі. Жодних особистих феодальних зв'язків за цензивою не встановлювалось: не було обов'язку військової служби, не було обов'язку вірності господарю. Зате селянин сплачував багато різних податків. Вільне утримання на умовах короткотермінової оренди мало місце і в Німеччині.
     Частина землі продовжувала перебувати в громадській власності, але у ХVІІ ст. дворяни отримали право відрізати третину землі, що належала громаді, за умов сплати до скарбниці певної суми.
     Довгий час замкнений характер господарства та територіальна роздробленість континентальних країн гальмували розвиток товарно-грошових відносин, і, відповідно, зобов'язального права. Феодальний  характер  права проявлявся навіть в договорі купівлі-продажу.  Так,  продавець повинен  був вказати, що діяв чесно і без поганих намірів, що відчужувана ним річ придбана спадково або внаслідок 30-річного добросовісного володіння. Це ще раз підкреслює формалізм феодального права.
     Оскільки купівля-продаж не відповідала уявленням про дворянську гідність, то в Х-ХІ ст. був поширений договір дарування, який маскував угоду купівлі-продажу. Договір дарування використовував для того, що обійти обмеження свободи заповіту, яка була передбачена багатьма кутюмами та німецькими законниками.
     Важливе місце у феодальному праві Франції займав договір позики. Канонічне право забороняло стягувати проценти, але й тут були винайдені обхідні шляхи. Боржник сплачував кредитору наперед обумовлену суму, яку не вважали процентом, або брав на себе зустрічне зобов'язання, наприклад, сплачувати кредитору фіксовану ренту у вигляді певної частини прибутків. З плином часу розповсюджується заклад землі. У Франції лихварство набуло небаченого масштабу.
     Шлюб та сімейні відносини регулювались, в основному, канонічним правом. У ХVІ-ХVІІ ст. влада, намагаючись посилити державний вплив на шлюбно-сімейні відносини, стала розглядати шлюб не лише як таїну, але й як цивільний стан. Відтоді для укладення шлюбу стали вимагати згоду батьків. Літи, які порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Так, наприклад. Паризький парламент міг визнати подібний шлюб протизаконним. Такий шлюб не розривався, але і не мав юридичних наслідків.
     У спадковому праві Франції найбільш характерним інститутом був майорат - тобто перехід земельної ділянки лише старшому сину. Аналогічна ситуація існувала і в Німеччині - лен переходив тільки за правом першородства. Це дозволяло уникнути роздроблення сеньйорій та селянських утримань. На спадкоємця накладався обов'язок допомагати своїм неповнолітнім братам, видавати заміж сестер. У спадковому праві Німеччини склався інститут "жіночої частки у спадщині, посуд та прикраси, весільний подарунок чоловіка спадкувались тільки удовою і переходили у спадщину тільки по жіночій лінії (від матері до дочки).
     У ХІ-ХШ ст. злочин в континентальних країнах Європи виступав уже як порушення миру , тобто утвердився принцип феодального правопорядку. Отримали розвиток такі характерні для кримінального феодального права риси як кримінальна відповідальність без наявності вини, жорстокість покарань, невизначеність складів злочину, не визначеність санкцій (тобто вирішення питання про злочинність та караність діяння залежало від розсуду суддів.
     Підкреслимо, що аж до Великої Французької революції кримінальна відповідальність тієї чи іншої особи безпосередньо пов'язувалась з його станом. У відношенні до дворян лише у виключних випадках застосовувались тілесні покарання (за звичаєм вони замінялись штрафом або конфіскацією майна), не допускались смертна кара на шибениці та катування. Зрозуміло, це не стосувалось державних злочинців.
     Найбільш відомий кодекс феодального кримінального права - "Кароліна" (1532), який отримав свою назву на честь імператора Священної Римської імперії Карла V.
     "Кароліна" містить деякі загальні принципи кримінального права (поняття наміру, необережності, обставин, що виключають, обтяжують та пом'якшують відповідальність, поняття замаху на злочин, співучасті), але все це викладалось стосовно окремих складів злочинів. Відповідальність, згідно з "Кароліною", як правило, була наслідком вини, але не виключалась і відповідальність без вини.
     "Кароліна" не класифікувала склади злочинів, а тільки перераховувала їх у більш-менш однорідних групах: 1) злочини проти релігії; 2) злочини, несумісні з християнською мораллю (підробка монет, документів, наклеп); 3) злочини проти моральності; 4) державні; 5) злочини проти особи; 6) майнові злочини; 7) злочини проти правосуддя.
     Феодально-станова сутність "Кароліни" найбільш виразно проявлялась у системі покарань, хоча в преамбулі наголошувалось на рівне правосуддя, в багатьох статтях відкрито рекомендувалось враховувати звання та положення особи, яка скоїла злочин. Вся система покарань мала за мету залякування. Смертна кара була прямо визначена або рекомендувалась за переважну кількість злочинів, причому широко застосовувались особливо жорстокі її форми.
     Приблизно третина статей "Кароліни" присвячена процесу, інквізиційній (слідчо-розшуковій) його формі. Інквізиційний процес передбачав об'єднання в одних руках дізнання, попереднього та судового слідства, виконання вироку. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені Держави, слідство велось за ініціативою судового органу і не обмежувалось строками. Арештованому не повідомлялось про обставини злочину, який йому інкримінувався, щоб він не міг обміркувати свій захист.
     Основні стадії процесу: дізнання, загальне розслідування та спеціальне розслідування. Завданням дізнання було встановлення факту злочину та підозрюваний в ньому особи. Загальне розслідування зводилось до допиту арештованого, причому діяв принцип презумпції винності підозрюваного. Підозра - достатня підстава для застосування катування.
     Спеціальне розслідування було головною стадією інквізиційного процесу і завершувалось винесенням вироку, спеціальне розслідування базувалось на теорії "формальних доказів", тобто механічного підрахунку показань за і проти обвинуваченого. Всі показання свідків вважались неповними, доки не отримане визнання обвинуваченого. Детально регламентувалось проведення катувань на цьому етапі процесу.
     Процес завершувався судовим засіданням, як у принципі не було самостійною стадією, оскільки вирок визначався в ході слідства. Судове засідання проходило при зачинених дверях і в принципі не потребувало присутності обвинуваченого. Оголошення вироку було публічним. Вироки були обвинувальними, виправдувальні та з залишенням під підозрою.

4. Особливості англійського права в добу середньовіччя.

     Особливості історичного розвитку Англії в значній мірі обумовили її своєрідну правову систему, особливо в частині джерел права.
     В період раннього феодалізму основним джерелом права був звичай (записи норм звичаєвого права - Правда Етельберта, Правда Гне, Правда Альфреда, Закони Кнута).
     Процес формування єдиного права в Англії пов'язаний з централізаторською політикою нормандських правителів. Особливо велику роль в цьому зіграли реформи Генріха II (Кларендонська асиза 1166 р., Норгемптонеька асиза 1177 р.). Вся країна була поділена на 6 судових округ, в кожній з яких король призначив по 3 роз’їзних судді. Їхній компетенції підлягали справи про умисні вбивства, пограбування та приховування цих злочинів, підробка монети та підпали. Крім того, будь-яка вільна людина могла перенести до королівського суду (за певну плату) і цивільну справу. Асизи Генріха II зобов'язували суддів при розгляді справ про право власності на землю та про володіння звертатись до показань 12 присяжних.
     Роз'їздні судді при розгляді справ керувались в основному звичаями, та практикою місцевих судів (маноріальних, сотенних). Узагальнюючи розрізнені звичаї, судді виробили загальні норми, принципи до розглядання аналогічних справ. Норма цього, так званого "загального права" закріплювались шляхом запису звітів про окремі судові рішення у так званих збірках протоколів, а пізніше в Щорічниках та судових звітах приватних упорядників.
     В англійському праві складається практика цитування аналогічних судових рішень для підсилення позиції сторін авторитетом попереднього судового розгляду. Ці посилання отримали назву прецеденту. Але посилання на прецедент у середні віки ще не було обов'язковим.
     В діяльності королівських судів велике значення королівські приписи, які видавались позивачу за плату. Найбільш поширеними буди позови про вилучення землі (реальні позови) та позови про відшкодування збитків (персональні позови). Потім виникли позови про право, про угоду, про порушення володіння (всього 38 формул позовів;. Таким чином, загальне право Англії дуже нагадує прецедентне преторське право Стародавнього Риму.
Обов'язок судів розглядати справи в суворих межах формул-приписів став причиною  формалізму  загального   права   і   з розвитком товарно-грошових
відносин воно перестало відповідати вимогам часу. Тому з XIV ст. почала формуватись нова система правових норм - "право справедливості". Позивач, який не знайшов захисту своїм вимогам в суді загального права, звертався безпосередньо до короля, точніше до його повноважного представника - лорда-канцлера. Тут не потрібен був коштовний припис, лише формальна заява позивача про порушення справи. Розгляд справи по суті проходив із застосуванням норм як загального, так і римського, і навіть канонічного права, виходячи в "міркувань справедливості". Присяжні у розгляді справі участі не брали, що значно прискорювало винесення рішення. На відміну від судів загального права, суд справедливості розглядав справи і невільних утримувачів землі.
    Суперництво двох правових систем сприяло покращенню обох. Наприклад, суди загального права стали більш гнучкими.
     Поряд з судовими прецедентами, які лежали, в основі загального права та права справедливості, джерелами права феодальної Англії було й законодавство: королівські хартії, асизи, ордонанси, статути парламенту, затверджені королем,
     Через заплутаність та недоступність для простого народу судової практики, певне місце серед джерел права належало працям юристів.
     Право власності в англійському праві. Способами придбання права власності на землю були угоди, спадщина, пожалування, давність володіння. Верховним власником землі вважався король, від нього безпосередньо утримували землю барони, від них - лицарі (тобто присутня була субінфеодація). Особливістю Англії було те, що васали баронів були одночасно васалами короля. Тобто правило "васал мого васала - не мій васал" в Англії не діяло. Володіння землею було вільним (барони, лицарі, вільні селяни — фригольдери і невільним (кріпосні). Повинності, які обтяжували вільних утримувачів, були чітко визначені і мали такі компоненти: рел'єф, військова служба, сплата щитових грошей (на утримання найманого королівського війська), екстраординарні внески (заміжжя першої дочки сеньйора, надання лицарського звання першому синові сеньйора, необхідність викупу з полону сеньйора).
     Вільне утримання мало такі основні форми: 1) жалувані землі, які можна було відчужувати; 2) заповідні землі, які продавати або закладати було заборонено. Вони передавались спадкоємцям за принципом майорату. Спадкування заповідних земель за заповітом не допускалось. У випадку відсутності спадкоємців у утримувача обидва види утримання повертались лорду-сеньйору; 3) умовне довічне утримання землі, яке у випадку смерті васала переходило не до його спадкоємців, а до сеньйора.
У XIV ст. в Англії виник інститут довірчої власності - траст. Суть його була в тому, що власник передавав своє майно у володіння та управління іншій особі, а остання повинна була керувати та користуватись цим майном в інтересах власника, або особи, на користь якої було засновано траст. Наприклад, лицар вирушав у похід проти мусульман, які захопили Гроб Господній. Він довіряв управління своїм замком своєму товаришеві, який повинен був надавати прибутки від замкового господарства синові лицаря.
     В кінці ХШ - XIV ст. земля в Англії фактично переходить у приватну власність (Ш Вестмінстерський Статут 1290 р.), хоча навіть зараз формальним верховним власником землі є король. Одночасно було прийнято ряд законів, спрямованих проти збільшення церковних земельних володінь.
     Суттєві зміни в земельному праві Англії почались після видання Мертонського статуту 1236 р., який дозволив лордам захоплювати громадські землі з приводу "покращення" землекористування. Наприклад, лорд обіцяв осушити болото. Але, як це не парадоксально, таке покращення йшло на користь громаді, оскільки ця земля вже не могла використовуватись селянами для пасовиська.
     Шлюбно-сімейні відносини регулювались в основному канонічним правом. "Загальне право" визначало майнові відносини в сім'ї. Заміжня жінка не могла укладати угоди, розпоряджатись майном, навіть заповідати його, приймати подарунки без дозволу чоловіка. Подружня зрада вважалась злочином. Земельне володіння переходило тільки до старшого сина. Частина майна покійного по закону переходила церкві (мертва частка );.
     В англійському феодальному праві не було розподілу галузей, але кримінально-правові норми відмежовані від приватних досить чітко. У XIV ст. склалась трьохчленна класифікація злочинів в залежності від їх характеру:
1)  тризн, або зрада. Злочин проти короля мав назву хай тризн - висока зрада. Мала зрада - це злочин проти тих осіб, яким злочинець був зобов'язаний підкорятись;
2)  фелонія - тяжкий злочин, який тягнув за собою конфіскацію майна: вбивство, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування, підпал, крадіжка;
3)  місдимінор - нетяжкий злочин (кримінальний проступок). Відмінною рисою англійського законодавства була жорстокість, яка особливо посилилась в період первісного накопичення капіталу. Статути 1495, 1530, 1572, 1597 рр. встановили жорстокі покарання аж до смертної кари за бродяжництво та збір милостині, статут 1547 р. санкціонував обертання бродяг на рабів. Це законодавство отримало назву "кривавого".
     Особливі риси мав і судовий процес в Англії. Інквізиційний процес навіть за часів абсолютизму не мав поширення. Процес носив змагальний характер, проходив публічно та усно, за рівності сторін. Основними видами доказів були власне визнання, присяга, судовий поєдинок. В суді були присутні присяжні. В кінці ХШ - на початку XIV ст. виникло два види суду присяжних - велике журі (23 особи) та мале (12 осіб). Велике журі було органом, який віддавав підозрюваного суду, а мале - розглядало справу по суті та виносило вердикт (одноголосно).
Можливо, саме тому в англійському суді майже не було катувань і демократизм у правосудді зберігався навіть при всіх недоліках загального права.

     Таким чином, можна зробити висновок, що західноєвропейське право в період пізнього феодалізму розвивалось шляхом поступового переходу від права-привілею до права, заснованого на началах певної рівності суб’єктів перед законом, а нормативно-правовий припис, витісняючи звичай, набував все більшого поширення.