Тема 1. Вступ. Предмет та завдання курсу. Стародавні часи на теренах України .
Тема 2. Київська Русь.
Тема 3. Українське козацтво. Визвольна війна українського народу 1648 - 1657 рр.
Тема 4. Гетьманщина та її скасування (друга половина ХУІІ - ХУІІІ ст.).
Тема 5. Україна у складі двох імперій (ХІХ - початок ХХ ст.)
Тема 6. Національно-демократична революція в Україні. Створення Української держави (лютий 1917–1920 рр.).
Тема 7. Україна між двома війнами (20-30-х роки)
Тема 8. Україна під час другої світової війни (1939 – 1945).
Тема 9. Україна повоєнних років (середина 40 – початок 90-х рр.).
Тема 10. Україна в роки незалежності
Найголовніші події в Україні. Хронологічна таблиця.
Хронологія подій на Україні
Література

nТема 1. Вступ. Предмет та завдання курсу. Стародавні часи на теренах України.

План лекції.
1. Найдавніше населення України.
2. Рабовласницькі держави у Північному Причорномор’ї.
3. Передумови створення державності у східних слов’ян.

1. Найдавніше населення України.
Палеоліт. Інтенсивне заселення території України відбувалося в середині палеолітичного періоду (палеоліт [давньокам`яний вік]: 1 млн. - 15 тис. років до н.е.). Найдавніше свідоцтво появи людини тут датується приблизно 400 тис. років тому. Палеолітичні стоянки знайдені археологами біля села Королеве на Закарпатті, в Криму біля м. Сімферополь, на півдні Одеської обл., на узбережжі Азовського моря, в районі Дніпровських порогів, на річці Північний Донець. Перші з них належать до епохи раннього палеоліту.
Більша частина Східної Європи, включаючи всю Україну, була заселена в період пізнього палеоліту. Головним заняттям людей в цей час було збирання їжі та мисливство на дрібних звірів. Люди жили в первинному стаді, яке існувало сотні тисяч років. Зрештою з`явилася родова община. Рід об’єднував родичів по материнській лінії, що спричинилося до появи в пізньому палеоліті матріархату. Найбільшим досягненням людей на цей час було уміння добувати вогонь.
Мезоліт. В період мезоліту (середньокам’яний вік: 13 - 7 тис. років до н. е.) люди навчилися ловити рибу, приручили собаку та свиню. Були винайдені лук та стріли. Відпадає необхідність в існуванні багатолюдних колективів. З`являються стоянки невеликої кількості людей.
Неоліт. В період неоліту (новокам`яний вік: 7 -3 тис. років до н. е.) в Південній Україні людина приручила багатьох диких тварин: корів, овець, кіз, коней. Поряд з мисливством, рибальством, збиральництвом з`являються нові форми занять - пасовищне скотарство та землеробство. Розвиваються обробка дерева, каменю, кості, шліфовка та свердління, використовується сокира, пила, серп та інші знаряддя виробництва. Основними культурами в землеробстві були пшениця, просо, ячмінь, горох. Розвивається гончарне ремесло, люди навчилися робити посуд з глини. Неолітичні стоянки в Україні знайдені на річках Десна та Прип’ять, вздовж рік Південний Буг та Дністер, над Дніпровими порогами, на р. Північний Донець, на березі Азовського моря та в Криму.
Трипільська культура. Значні зміни відбулися в Україні в період енеоліту (мідно-кам’яний вік). Найбільш яскравою археологічною культурою цього періоду була Трипільська культура, названа так від села Трипілля на Київщині, де вперше українським археологом чеського походження В.Хвойка були знайдені матеріальні пам’ятки цього періоду.
Походження цієї культури остаточно не з’ясоване. Деякі вчені вважають, що носіями її були місцеві неолітичні племена, які жили на берегах рік Буг та Дністер. Інші наполягають, що її створили племена, які прийшли з Балканського півострова або Середземного моря. Треті гадають, що вона виникла від злиття місцевих та прийшлих племен. Хвойка дотримувався думки про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі і трипільців. Сучасний київський археолог Л.Залізняк заперечує належність трипільців до індоєвропейців, таким чином і етнічну причетність їх до слов’ян взагалі і українців, зокрема. Безперечно одне, що вони жили понад 1,5 тисячі років на території сучасної України, їхня матеріальна та духовна культура передувала культурі слов’янських племен і мала з нею спільні коріння.
Місце розселення. Трипільські племена жили в районі Правобережного і частково Лівобережного Дніпра, Поділля, Молдавії і східної частини Румунії. Ця культура носить також назву культури «кукутени» (від одноіменного села на території Румунії, де проводилися розкопки румунськими археологами). Порівняння матеріальних знахідок трипільської та кукутенської культур довело їх ідентичність.
Час існування цієї культури сучасними дослідниками датується У – ІІІ тис. до н. е. Вона була сучасницею єгипетських фараонів та кріто-мікенської культури. До пізнього етапу Трипільської культури відносять Усатівську культуру, розкопану біля Одеси (початок ІІІ тис. до н. е.).
Оселі. Трипільці жили в одно- та двоповерхових глинобитних домах, що будувалися з суміжними стінами, з’єднувалися переходами. Поселення трипільців утворювали міста, в яких жили від 3 до 15 тис. жителів. Ці міста були оточені меншими поселеннями - селами. В таких округах-агломераціях могло проживати до 25 тис. жителів. Дехто з вчених вважає, що у трипільців існували початки держави.
Виробництво. Займалися трипільці переважно зерновим землеробством. Тваринництво мало присадибний характер. Вони розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, коней. Внаслідок інтенсивного ведення господарства земля через 50 - 100 років виснажувалася і люди вимушені були переселятися в інші місця.
Трипільці вперше на території України стали використовувати вироби з міді. Вони виробляли високоякісний глиняний посуд, який прикрашався орнаментом білого, чорного, червоного та брунатного кольорів. В сім`ї трипільців головна роль переходила від матері до батька - матріархат змінюється патріархатом.
Скіфи. В УІІ ст. до н. е. в причорноморських степах оселилися кочові племена іраномовних скіфів, що прийшли зі сходу. Античні історики та географи називають цим іменем також і місцеві племена, з якими скіфи воювали. Згодом первісна суспільна організація у скіфів розпалася і поступилася місцем класовому суспільству та державі. В ІУ ст. до н.е. утворилася Скіфська держава. Скіфи залишили після себе велику кількість курганів, розкопки яких дозволили археологам реконструювати їх спосіб життя та культуру. З кінця У століття до н.е. ремісницький, торговий та адміністративний центр Скіфії розташовувався на лівому березі Дніпра в районі сучасного міста Запоріжжя. Згодом столицею Скіфської держави стало місто Неаполь-Скіфський в околицях сучасного Сімферополя. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. Скіфська держава перестала існувати.
Сармати В ІІ ст. до н.е. українські степи були захоплені сарматськими племенами, які прийшли від степів Волги та Уралу. Вони на багато століть залишалися південними сусідами слов’янських племен і могли мати з ними не тільки торгово-обмінні, але й матримоніальні зв’язки.
Анти. Нащадками трипільців деякі вчені вважають антів, які жили між Віслою, Карпатами, Прип’яттю і Дніпром, згодом доходять до Дону і Чорного моря. Анти утворили свою державу, яка управлялася князями та вічем, ходили походами на Візантію, Константинополь, Аварський Каганат. В середині І-го тисячоліття н. е. Антська держава розпалася. Антів вважають безпосередніми попередниками слов’ян, які були субстратом до етногенезу східних, західних та південних слов’ян. Академік Мирослав Попович вважає, “що безперечно слов’янські археологічні культури датуються не раніше, ніж У ст. н. е. Далі вглиб віків спадковість археологічних пам’яток залишається під знаком питання”. Є думка, що поляни - це анти з древніх літописів.
2. Рабовласницькі держави у Північному Причорномор’ї.
Грецькі колонії. З УІІІ ст. до н. е. греки, головним чином вихідці з міста Мілет, колонізують північне узбережжя Чорного моря, утворивши декілька рабовласницьких міст-держав. Перше з них було побудовано на острові Березань у гирлі Дніпра. Найбільшими були Тіра на Дністрі, Ольвія на Південному Бузі, Херсонес на території сучасного Севастополя, Пантикапей на території сучасної Керчі, Ніконій - на околицях села Роксоляни біля Овідіополя Одеської обл. Це були важливі центри торгівлі, ремесла, рибальства, сільського господарства.
В У ст. до н.е. грецькі міста в Керчі та на Таманському півострові об`єдналися в рабовласницьке Боспорське царство зі столицею в Пантикапеї. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів та узбережжя Азовського моря аж до гирла Дона.
Грецьким містам-державам була притаманна висока культура, яка мала неабиякий вплив на розвиток економічного та культурного життя сусідніх племен, в тому числі слов’ян. На початку І-го ст. н. е. античні міста-держави потрапили в залежність від Римської імперії, а у ІІІ ст. н. е. вони зазнали поразки від готів. Через 100 років їх остаточно знищило інше кочове плем’я гунів, яке вторглося в причорноморські степи в ІУ ст. н. е. - столітті великого переселення народів. Тільки Херсонес ще довго залишався культурним форпостом Візантії у Північному Причорномор’ї.
3. Передумови створення державності у східних слов’ян.
Економічні: 1/ розвиток продуктивних сил, 2/ розширення посівних площ, 3/ розвиток ремесел, зростання міст, пожвавлення торгівлі. Особливе значення мав торговельний шлях “із варяг в греки” – вздовж Дніпра зі Скандинавії у Візантію, а також з Каспійського моря через Київ у Західну Європу.
Соціально-політичні: 1/ розклад родо-племінних відносин у слов’ян, 2/ відокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів-вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Останні обставини безпосередньо призвели до виникнення держави.
«Норманська теорія» - антинаукова теорія за якою слов'янські племена начеб то були нездатні створити власну державу і для них потрібен був зовнішній імпульс у вигляді варязьких князів і дружин, що об`єднали розпорошені племена і утворили державну структуру.
Київська Русь була першою східнослов’янською державою. Вона виникла в середині ІХ ст. н. е. Стародавній Київський літопис розповідає, що слов’яни запросили варягів-норманів правити ними. Загони варягів постійно проходили через руські землі на південь, супроводжуючи купців або в пошуках воєнної здобичі. Цей факт було покладено пізніше в основу «норманської теорії», створеної у другій чверті ХУІІІ ст. німецькими істориками Г.Байєром, Г.Міллером, А.Шльоцером та ін. Цю псевдотеорію використовував і А.Гітлер під час ІІ-ї світової війни.
Але незаперечний факт варязької присутності у Новгороді та Києві та їх ролі у створенні Київської держави аж ніяк не підтверджує їх виключну роль у першостворенні української державності. Слов’яни (східні й західні) за соціально-економічним розвитком стояли на тому ж рівні, що й скандинавські племена. Ще до приходу варязьких дружин вони мали свої міста. Зокрема поява Києва за археологічними даними датується У ст. н.е. Літописці згадують про перших слов’янських князів (Кий, Щек і Хорів). У слов’ян існували і початки державності (племінні союзи антів, дулібів). Східні слов’яни напередодні приходу варягів мали всі передумови для створення власної держави (економічні зв’язки, загальна мова, загальна релігія - язичництво - багатобожжя).
Нормани, які висадилися на східнослов’янських землях у 862 р. н. е., дійсно зіграли позитивну роль об’єднуючого фактора, а також роль воєнних керівників, які так потрібні були східним слов’янам у час, коли їхні землі з усіх боків зазнавали нападів кочівників. З часом нормани повністю асимілювалися у «слов’янське море» і не зберегли ні своєї мови, ні культури, ні релігії. Щодо нездатності слов’ян до власного державотворення, це один з міфів, якими так багата світова історіографія, і якими певні політичні сили продовжують маніпулювати й сьогодні.
Контрольні питання.
1. Коли вперше з’явилися люди на території сучасної України?
2. Дайте характеристику трипільської культури.
3. Які були перші державні утворення на території сучасної України?
4. Яке значення мали грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї для слов’янського населення?
5. Які передумови утворення держави у східних слов’ян?
6. В чому суть норманської теорії?
7. Які слов’янські племена стали субстратом українського народу?
8. Коли виник Київ?

Тема 2. Київська Русь .

План лекції.
1. Утворення держави Київська Русь та її розквіт.
2. Феодальна роздрібненість Київської Русі.
3. Галицько-Волинська держава.
1. Утворення держави Київська Русь та її розквіт.
Перший період історії Київської Русі охоплює час правління князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава. Першим князем держави Київська Русь вважається Олег (882 - 912) з династії Рюриковичів. В 882 р. він здійснив, по суті, династичний переворот, забивши київських князів Аскольда і Діра (ймовірно слов’янського походження), захопив Київ і оголосив його столицею своєї держави. Після цього він підпорядкував собі більшість східнослов’янських племен. Так була заснована держава Київська Русь.
У 907 р. Олег здійснив звитяжний воєнний похід на Константинополь, і внаслідок перемоги над візантійським військом підписав мирний договір, за яким Візантія мала сплатити Київській державі велику контрибуцію. У 911 р. він підписує з Візантією нову торговельну угоду, якою були закладені важливі торговельні та культурні зв’язки між Київською Руссю та Візантійською імперією.
Діяльність його наступника Ігоря (912 - 945) не була такою ж успішною. Його намагання поставити під свій контроль Північне Причорномор’я призвело до нової війни з Візантією та підписання нового договору з Константинополем: торгові привілеї, досягнуті Олегом, були значно зменшені. Протягом свого керівництва державою Ігор намагався посилити владу Києва шляхом придушення повстань підлеглих племен. Під час однієї зі спроб Ігоря зібрати данину з древлян, які відчайдушно захищали свою автономію, вони захопили і вбили його.
Дружина князя Ігоря Ольга (945 - 962) княжила поки її син Святослав не став повнолітнім. Є різні припущення з приводу її походження. Культурний рівень та природний розум роблять найбільш вірогідним версію, що належала вона до знатного болгарського князівського роду. Ольга повністю підкорила собі древлян, змусила їх платити данину, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела деякі реформи: регламентувала розміри та час сплати данини від своїх підлеглих, вперше були чітко окреслені кордони держави. Вона встановила тісні контакти з Візантією і деякими західноєвропейськими державами. В 946 р. Ольга на чолі великого посольства (100 чол.) відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, який, згідно повідомлень літописів, був зачарований її красою та розумом. Ольга була першою правительницею Київської Русі, яка прийняла християнство.
Син Ігоря та Ольги Святослав (962 - 972), відомий як «князь-воїн», розширив кордони Київської Русі, зробив її міцною, могутньою державою. Святослав підкорив хозарів, ясів (осетинів) та касогів (адигейців), завоював частину Болгарії і навіть збирався перенести туди з Києва столицю своєї держави (Переяславець на Дунаї). Але, після довгої боротьби був змушений піти з Болгарії, і по дорозі додому був вбитий печенігами, які підстерегли його біля дніпровських порогів.
Політична система. На чолі Київської держави стояв князь (слово готського походження, до цього його називали каганом – тюркського, хазарського походження), якого літописці називають ”самодержцем”, що є калькою грецького “автократор”. Князь мав свою озброєну дружину, старші дружинники звалися боярами.
Наслідки першого періоду. Таким чином, перший період історії Київської Русі можна характеризувати, як період збирання земель, зміцнення її могутності. Головною метою перших князів було: 1)об’єднання земель в єдину державу зі столицею в Києві (походи на древлян, поволзькі племена); 2)воєнні походи з метою поширення території та підтримки української торгівлі (походи на Візантію, Болгарію, Каспій, зруйнування Хазарської держави); 3)народна колонізація північних земель.
Другий період історії Київської Русі. Найбільшої могутності та розквіту Київська Русь досягла в період правління Володимира Святославовича та Ярослава Володимировича, завдяки їх далекосяжній державницькій діяльності.
Діяльність Володимира Святославовича Великого (978 - 1015) була кульмінаційною віхою історичного розвитку Київської Русі. Він 1)приєднав до Києва землі над Західним Бугом, 2)об’єднав Галичину та Холмщину, 3)побудував нові міста, в тому числі Берестя (Брест), Перемишль та Червень.
Внаслідок цієї його діяльності на Заході було 1)усталено кордони з Польщею, 2)встановлено зв’язки з Германією, 3)відкрито торговий шлях в Європу.
На Сході держава Володимира Великого доходила до Волги.
Реформи. Володимир провів своєрідну 1)адміністративну реформу – ліквідував племінну автономію, усунув від політичної влади деякі місцеві династії. 2)У військовій справі він відмовився від опори на племінні військові формування. Роздаючи земельні наділи, зобов’язував нових власників нести військову службу та забезпечувати оборону держави.
Запровадження християнства. Для зміцнення єдності та могутності держави, посилення значення князівського роду в 988 р. Володимир прийняв християнство візантійського обряду (православ’я) та зробив його державною релігією Київської Русі. Офіційне запровадження християнства Київською Руссю мало велике значення для політичного суспільного та культурного життя руського (українського) населення.
Значення запровадження християнства.
1)Православна церква освячувала князівську владу, що посилювало її авторитет, на відміну від католицької церкви, яка доводила пріоритет влади духовної над світською. Зміцніла єдність держави, посилилися влада великого князя. В зв’язку з тим, що монастирі поступово перетворювалися у великих землевласників, церква прискорила розвиток феодальних відносин.
2)Християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської культури кращими здобутками християнського світу, особливо Візантії. Візантійське мистецтво, архітектура, література, освіта стали надбанням широкого загалу Київської Русі, спонукали розвиток оригінальної руської культури. Через Візантію на Русь потрапила антична цивілізація. З християнством прийшли нові звичаї, більш гуманні моральні норми у стосунках між людьми.
3)Християнство допомогло налагодити тісні контакти Русі з християнським світом, зокрема укладанню династичних союзів з європейськими монархіями.
Ярослав Мудрий. Політику Володимира Великого на зміцнення єдності держави та розвиток культури продовжив Ярослав Володимирович Мудрий (1019 - 1054). Він приділяв велике значення зовнішній політиці держави, будував нові фортифікаційні споруди, щоб захистити свої кордони від нападів кочівників.
Міжнародні зв’язки. За Ярослава Мудрого Київ підтримував зв’язки зі Швецією, Норвегією, Угорщиною, Францією. Широко застосовувалися династичні шлюби, Ярослава називали “тестем Європи”. Дочка Ярослава Анна була дружиною французького короля Генріха І (1031 - 1060), Анастасія – угорського короля Андрія, Єлисавета – норвезького короля Гаральда, сестра Ярослава Марія – дружиною польського кроля Казимира ІІ, дружина старшого сина Ярослава Ізяслава була сестрою короля Казимира ІІ, а сам Ярослав одружився з дочкою шведського короля Інгігерда (Ірина).
Розквіт культури. Під час правління Ярослава Мудрого відбувся справжній розквіт культури Київської Русі. 1)В 1017-36 рр. в Києві було побудовано Софійський собор на честь перемоги Ярослава над печенігами - шедевр давньоруської архітектури, а також Спаський собор в Чернігові. 2)Ярослав зібрав на Русі багатьох переписувачів та перекладачів, які переписували вже перекладені з грецької на слов’янську мову книги та перекладали нові, розмножували перекладені твори. 3)При Софійському соборі відкрита перша на Русі бібліотека та школа. 4)У Києві побудовані Золоті Ворота (1037), залишки яких збереглися й сьогодні. 5)У 1039 р. Ярослав заснував митрополичью єпархію в Києві. Без погодження з візантійським патріархом він сам призначив Київського митрополита. Ним став Іларіон – перший митрополит не-грек. До цього він був пресвітером князівського храму в с. Берестові під Києвом та радником князя. 6)Іларіон написав “Слово про закон і благодать” (1037-43) – промову, яку він виголосив на честь відкриття Софійського собору. 7)За Ярослава була заснована Києво-Печерська Лавра - перший православний монастир на Русі (1051). Засновниками були ченці Антоній ти Феодосій. 8)За часів Ярослава було написано “Остромирово євангеліє” (1056-57) – пам’ятку давньоруської літератури. 9)За Ярослава вперше було укладено збірник законів «Руська правда» (1016), який регулював економічні та соціальні відносини, що дедалі ставали складнішими.
Принцип сеньйорату. Перед смертю у 1054 р. Ярослав розділив свою державу між п’ятьма синами. Він зберіг принцип сеньйорату, який було запроваджено його батьком Володимиром Великим. Згідно цього принципу старший син успадковував Київ та титул великого князя, в той час, як інші сини повинні були підкорятися старшому брату і допомагати йому управляти іншими князівствами. На випадок смерті старшого сина, його місце займав наступний за старшинством син. Однак, принцип сеньйорату не витримав перевірки часом. Сини Ярослава розпочали боротьбу за землі і великокнязівський престол одразу ж після смерті батька.
2. Феодальна роздрібненість Київської Русі.
Третій період історії Київської Русі. Зі смертю Ярослава в історії Київської Русі починається наступний, третій етап - період міжусобних війн між князем за землі та владу, які кінець кінцем призводять до феодальної роздрібності та розпаду єдиної держави.
Певним відступом від загальної тенденції цього періоду було правління Володимира Мономаха (1113 - 1125). Його прозвали Мономахом, що значить єдиний борець, від прізвища діда по матері, візантійського імператора Костянтина Мономаха. Спочатку він був переяславським князем і вів боротьбу з половцями. Завдяки своїй активній діяльності згодом став київським князем. Йому вдалося об’єднати під своєю владою Київ, Переяслав, Турів, Волинь, деякі північні землі. Мономах підтримував активні стосунки з закордоном. Його дружина була родом з Англії, син одружився з шведською королівною, дочки вийшли заміж за князів Данії та Норвегії, онуком Мономаха був датський король. Володимир Мономах написав твір «Повчання дітям», в якому виклав свої політичні та філософсько-етичні погляди, зокрема на творчу діяльність на користь держави і людей.
Шостий син Мономаха - Юрій Довгорукий - заснував міста Москву, Суздаль, Володимир на Клязьмі. Його сини вороже ставилися до Києва, хотіли його зруйнувати, щоб підняти значення північно-східних земель. В 1169 р. онук Володимира Мономаха, син Юрія Довгорукого, суздальський князь Андрій Боголюбський захопив Київ і пограбував його. Свою столицю він переніс у Володимир на Клязьмі, а сам поселився у приміському замку в Боголюбово, звідкіля отримав і своє прізвисько.
В другій половині ХІІ – на початку ХІІІ ст. Київ втрачає свою могутність. Загубила значення основна торгова артерія, яка була його донором – шлях із варяг в греки: в 1204 р. Константинополь захопили хрестоносці, нижню течію Дніпра контролювали половці.
Причини феодальної роздрібненості Київської Русі:
Соціально-економічні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст, центрів ремесла і торгівлі, поглиблення феодальних відносин, поява боярської аристократії, яка розпочала боротьбу за владу.
Політичні: запровадження Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування, принципу сеньйорату, тобто влади найстаршого сина. Цей принцип суперечив принципові спадковості, що загострило міжкнязівські чвари.
Одною з причин розпаду Київської Русі стало посилення процесу феодалізації давньоруських князівств. Економічні та політичні зв`язки між окремими феодальними володіннями були дуже слабкими. Головною формою феодального землеволодіння була вотчина - земля, яка передавалася від батька до сина у спадок і яку можна було вільно ділити. Князь жалував служилим людям землі, заселені селянами.
Населення Київської Русі - селяни-смерди ділилися на 2 групи: вільні та залежні від князів, бояр та церкви. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки. Селяни також повинні були відробляти на полі феодала панщину. Закріплювалась власність феодала на землю, зростало значення бояр в торгівлі, війську, адміністрації. Зменшувалася кількість вільних селян, більш гострими ставали протиріччя між феодалами та рештою населення, створювався апарат насильства в кожному великому феодальному володінні.
Міста. В Київській Русі зростали та зміцнювалися міста, які стали центрами ремесла та торгівлі (їхня кількість в середині ХІІІ ст., на час монгольської навали, сягала 300). Шведи називали Русь ”країною міст” – Gardarika. Найбільшими містами були Київ (45 тис. населення, для порівняння – у Парижі наприкінці ХІІІ ст. жило 24 тис., Тулузі, Марселі, Барселоні – 12-15 тис.), Білгород (зараз с. Білогородка під Києвом), Галич, Переяслав, Чернігів, Вишгород. Відбувався процес перетворення міст у політичні та культурні центри князівств, що поступово відокремлювалися від Києва. Князі та бояри збільшували свої дружини, щоб придушити опір смердів та міської бідноти, захоплювати інші землі, чужі володіння з селянами.
Феодальна роздрібненість - закономірне історичне явище, етап у середньовічній історії західних, східних країн, а також і Київської Русі. Таким чином, внаслідок зростання натурального господарства й посилення феодалізму в ХІІ ст. наступив період розпаду Київської Русі на самостійні князівства. Однак невірно було б трактувати цей період як суцільний занепад Київської держави. В умовах розширення її територій, як пише М.Попович, ”встановлення реального державного контролю над територією Русі могло бути досягнуто тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій землям та удільним князям”.
Три князівства. В ХІІ ст. Київська Русь розпалася на декілька князівств, серед яких найсильнішими були три: Ростово-Суздальське (сучасна Росія), Полоцько-Мінське (сучасна Білорусь) та Галицько-Волинське (сучасна Україна), до складу якого входили землі від Карпат до Києва.
Історичне значення держави Київська Русь. Разом з Галицько-Волинським князівством ця держава існувала 500 років. Вона досягла високого соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, який відповідав загальносвітовому рівню цивілізації. В радянській історіографії стверджувалося, що Київська Русь була колискою трьох братніх народів - росіян, українців і білорусів. Більшість сучасних істориків впевнені, що історія Київської Русі – це перш за все історія України, але з Київської Русі йшло розселення людей на північ і схід.
3. Галицько-Волинська держава.
У ХІІ ст. на заході Київської Русі, в Прикарпатті, склалося 2 князівства - Галицьке (з центром в Галичі) та Волинське (з центром у Володимирі на Волині, зараз Володимир-Волинський). Головні міста в Галичині - Перемишль, Звенигород, Теребовль, на Волині - Луцьк, Дорогочин, Ізяслав.
Об’єднання Галицьких земель. Галичина стала окремим князівством під час правління князів Ростиславовичів, онуків Ярослава Мудрого. Галицькі землі об`єднав в одно князівство Володимирко (1124 - 1153), який обрав своєю столицею місто Галич на Дністрі.
Зміцнення Галичини. Ярослав Осмомисл (1153 – 1187), син Володимирка і батько оспіваної в безсмертній руській поемі ХІІ ст. “Слово о полку Ігоревім” Ярославни, добився розквіту своєї держави, значно розширив його кордони аж до Дунаю, успішно воював з поляками, половцями. Автор “Слова о полку Ігоревім” писав про нього: “Галицький Осмомисле Ярославе// Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,// підпер гори Угорські своїми залізними полками,// заступивши королеві шлях,// зачинивши Дунаю ворота,// метаючи тягарі через хмари,// суди радячи по Дунаю.// Грози твої по землях течуть,// одчиняєш ти Києву ворота,// стріляєш ти з отчого золотого стола// салтанів за землями”.
Створення єдиної Галицько-Волинської держави. Волинь стала грати важливу роль у період правління волинського князя Романа Мстиславовича (1173 - 1205). В 1100 р. Роман оволодів Галичем і об`єднав його з Волинським князівством, внаслідок чого було створено єдине Галицько-Волинське князівство. Незадовго до смерті він приєднав до нього і Київське князівство. Майже вся Україна опинилася під владою князя Романа. Князь Роман Мстиславович став відомим своїми переможними походами на Литву та половців. Він підкорив своїй владі литовські племена ятвягів. Кордони Галицько-Волинської держави сягали Чорного моря та Дунаю, в її складі були землі сучасної Молдови та Північної Буковини, на заході кордони проходили по головному хребту Карпатських гір. Літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вжито в літопису уперше саме стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – автократор, засвідчував зміцнення позицій великого князя. Слава про князя Романа, як творця великої держави, облетіла всю Україну-Русь та сусідні держави. Саме при його правлінні у 1187 р. вперше у літописах вживається слово “Україна” для визначення Переяславської землі, Придністров’я та інших земель Південної Русі. Але сподівання на відродження єдиної східнослов’янської держави, як наступниці Київської Русі, зникли зі смертю князя Романа у 1205 р. під час воєнного походу на Віслу.
Данило Галицький. Свавільні галицькі бояри та князі розпочали міжусобну боротьбу за владу. Майже 40 років на Галицько-Волинських землях тривали феодальні війни, які ускладнювались втручанням угорських та польських військ, що захопили частину Південно-Західної Русі. Сину Романа Данилові Романовичу Галицькому (1228 - 1265) за допомогою смердів та воєнних загонів міст вдалося їх подолати. Після довгої та запеклої боротьби він захопив Галич. Князь Данило прославився, як державний діяч, дипломат та полководець, вів успішну боротьбу проти наступу угорських, німецьких загарбників. Він зібрав землі, захоплені ворогами, заснував нові міста Львів та Холм.
Татаро-монгольська навала. Ця діяльність князя Данила була перервана татаро-монгольською навалою (1241). Але, визнавши себе васалом татарського хана та сплативши данину, Данило намагався продовжувати незалежну зовнішню політику.
Коронування Данила. В 1253 р. князь Данило Романович прийняв корону від Папи Римського і став королем. Це була воєнно-політична угода: в обмін на прийняття католицької віри і корони з рук Папи він розраховував отримати військову допомогу від країн Західної Європи проти татар. Папа обіцяв організувати «хрестовий похід» проти східних завойовників. З цією ж метою Данило налагодив зв`язки з Угорщиною та Польщею. Але йому довелося обмежитися тільки власними силами: сусідні держави своїх військ на допомогу не надіслали. Татари не дозволили Данилові Галицькому зміцнити свою державу, але він і не дав її знищити іноземним загарбникам.
Кінець Галицько-Волинської держави. Нащадки князя-короля Данила намагалися зберегти і розширити Галицько-Волинську державу, однак, польські та угорські королі не припинили боротьби за галицько-волинські землі, що зрештою призвело до занепаду Галицько-Волинської держави та захоплення її іноземними феодалами. Галицько-Волинська держава залишалася могутньою до початку ХІУ ст. Син короля Данила Лев приєднав до своїх володінь Закарпаття і частину польських земель з Любліном. На початку ХІУ ст. за згодою константинопольського патріарха була заснована окрема Галицько-Волинська митрополія. Львів, Холм, Володимир-Волинський стали центрами книгопереписування. У дипломатичних стосунках і державних документах застосовується латинська мова. Розвивається замкове будівництво (Луцьк, Хотин, Олеськів, Кременець). В першій половині ХІУ ст. відчувається занепад держави, з 1340 р. вона стає легкою здобиччю Польщі та Угорщини.
Історичне значення Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинську державу слід розглядати як спадкоємицю Київської Русі протягом майже 150 років. Це була перша держава, яка існувала лише в межах українських етнічних земель. Вона зберегла традиції Київської Русі. Не впала перед татаро-монгольською навалою. Стала осередком для подальшого формування української нації.
Художні твори. Історія Київської Русі знайшла широке відображення в літературі та мистецтві. Зокрема, в романах українського письменника Семена Скляренка “Святослав” та ”Володимир”, кінофільмах “Легенда про княгиню Ольгу” Ю.Ільєнка, “Ярослав Мудрий” Г.Кохана, ”Данило, князь Галицький” Я.Лупія, ”Захар Беркут” Л.Осики та ін.
Контрольні питання.
1. З ім’ям якого князя пов’язано утворення Київської Русі?
2. Чим відзначається першій період історії Київської Русі?
3. Хто з правителів Київської Русі першим прийняв християнство?
4. За яких князів і коли Київська Русь досягла найбільшої могутності і розквіту?
5. Коли запроваджено християнство в Київській Русі?
6. В чому значення прийняття християнства в Київській Русі?
7. Дайте характеристику третього періоду в історії Київської Русі.
8. Які причини занепаду Києва як центру руських земель?
9. Які причини розпаду Київської Русі?
10. В чому історичне значення Київської Русі?
11. Коли виник термін “Україна” і в якому контексті?
12. Коли почався занепад Галицько-Волинської держави?
13. В чому історичне значення Галицько-Волинської держави?

Тема 3. Українське козацтво. Визвольна війна українського народу 1648 - 1657 рр.

План лекції.
1. Литовський період.
2. Виникнення козацтва та Запорозької Січі.
3. Передумови та початок Визвольної війни.
4. Створення Української держави та заключний період війни.
1. Литовський період.
Битва на Синій Воді. З 1340 р. розпочинається захоплення Галицько-Волинської князівства сусідніми державами. Галичина декілька раз переходила з рук в руки. 1387 р. вона остаточно була захоплена Польщею. Угорщина приєднала Закарпаття, Молдавське князівство – Буковину. Решту українських земель (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Новгород-Сіверщина, Поділля) захопило Велике князівство Литовське. Золота Орда, яка поглинула у міжусобні чвари, не чинила опору. А 1363 року литовський князь Ольгерд (1269 - 1377) на Синій Воді (річка Синюха на Кіровоградщині) розгромив татарських воєвод. Внаслідок цього Україна позбавилася золото-ординської опіки за 120 років до Великого Стояння російських військ на річці Угрі (1480), коли Росія звільнилася від татаро-монгольського ярма.
Статус України у складі Литви. У складі Великого Князівства Литовського Україна посідала рівноправне становище. Литовська держава не порушувала існуючі звичаї та систему управління. Місцеві бояри та князі були залишені на своїх місцях, нові князі, яких поставив Ольгерд, швидко асимілювалися і перетворювалися на українських князів литовської династії (так, князь Дмитро Вишневецький, засновник Запорозької Січі, був одним з нащадків Великого князя Ольгерда). Зберегла свої позиції православна церква. Руська мова отримала статус державної.
“Чорноморська політика”. Внаслідок активної “чорноморської політики” Великого князя Литовського Вітовта (1350 - 1430) була поширена влада Литви на північне Причорномор’я та Крим. Були збудовані фортеці для утвердження литовського панування в південних степах. Зокрема, 1415 роком датується перша літописна згадка про фортецю Качибей на місці сучасної Одеси (мова йшла про те, що польський король Владислав ІІ відправив з Качибея хліб в Константинополь). Але наприкінці ХІУ ст. литовські війська зазнали поразки від татар, “чорноморську політику” довелося згорнути, а освоєні території були втрачені.
Збиральницька політика Москви. З кінця ХУ ст. Московська держава, правителі якої вважали себе наступниками Київської Русі, посилює боротьбу за включення до свого складу усіх східнослов`янських земель, які раніше входили до Київської Русі, але потім, після татаро-монгольської навали, були захоплені литовськими та польськими феодалами. Боротьба за розширення західних та східних кордонів стала генеральною зовнішньо-політичною метою Московської держави на багато століть вперед. Московія включила у свій склад Слобідську Україну (теперішня територія Харківської, Сумської, Курської та Воронезької областей), яка була населена змішаним українсько-російським населенням, вела боротьбу за білоруські землі, Прибалтику, за вихід у Балтійське море.
Люблінська унія. Під цим кутом треба розглядати наступні події у Литві та Польщі. Для збереження свого панування на українських та білоруських землях та протистояння наступу Московії на захід в 1569 р. в м. Любліні польські та литовські феодали підписали унію про об`єднання Литви та Польщі в єдину державу Річ Посполиту з єдиним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. Люблінська унія надала певної автономії Литві. Натомість українські території Волині, Поділля, Брацлавщини, Київщини з частиною Лівобережжя, а також частина Білорусії були “на законних засадах” анексовані Польщею. Незважаючи на королівські гарантії про рівність прав з католиками, рівноправність мов тощо, розпочалася інтенсивна експансія польської шляхти та магнатів проти українських земель та українського народу, його дискримінації та поневолення. За Литовським статутом 1588 р. селяни остаточно закріпачувалися, визначався 20-річний термін розшуку селян-втікачів.
Наступ Польщі. Після Люблінської унії польські магнати захопили величезні українські території з сотнями сіл, містечок та міст. Українські феодали для утримання свого панівного соціального та політичного стану в нових умовах зраджують свій народ, віру, мову, полонізуються, переходять у католицизм і, врешті решт, нічим не відрізняються від польських магнатів. Встановлення панування польських магнатів та шляхти призвело до різкого погіршання становища українського селянства і міського населення. Багато міст і містечок стали власністю магнатів та шляхти. Український народ стає об’єктом жорстокого національного, соціального та релігійного гніту.
Берестейська унія. В 1596 р. на церковному соборі у Бресті була прийнята Берестейська (Брестська) унія про створення уніатської, греко-католицької церкви, підпорядкованої Ватикану. Це рішення було прискорено створенням у 1589 р. Московської патріархії. Українська церква розкололася. Православна частина фактично опинилася поза законом. Уніати і католики розпочинають полювання за православним кліром, відбирають у нього землі, маєтності, церкви, монастирі, єпархії.
Кримське ханство. У 1453 р. Константинополь захопили турки і це мало далекосяжні наслідки для південної та східної Європи, зокрема України. В 1475 р. турецький флот завдав нищівної поразки італійським колоніям на південному узбережжі Криму. Внаслідок цього Кримське ханство, яке після краху Золотої Орди було формально незалежною феодальною державою, визнає залежність від турецького султана і стає його васалом. З кінця ХУ ст. розпочалися напади турецьких військ на Поділля та Галичину, набіги кримських татар на українські поселення, які супроводжуються грабунками, спаленням міст та сіл, захопленням у полон чоловіків, жінок та дітей з подальшим продажем їх у неволю.
Татарські набіги. В 1479 р. татари здійснили перший приголомшуючий набіг на Поділля. В 1482 р. на прохання московського князя Івана ІІІ хан захопив Київ, спалив замок та міські будівлі, вивіз з собою до Криму велику воєнну здобич. До полону потрапили не тільки тисячі киян, але й сам київський воєвода. Частину воєнної здобичі хан надіслав московському князю, в тому числі золоту чашу з Софійського собору. Після цього походу набіги татар на українські поселення стають регулярними. Вони несуть спустошення і смерть. Від цих набігів страждало населення, яке жило в центральних районах України, в басейнах річок Дніпро, Ворскла, Дністер, на величезній території аж до Північного Бугу.
2. Виникнення козацтва та Запорозької Січі.
З метою опору нападам турків і татар, а також боротьби проти феодального та національного гніту на українських землях утворюються загони озброєних людей - козаків з числа селян та городян (козаки - від тюркського слова, яке означає «вільна людина»).
Причини появи козацтва, цього феноменального явища у світовій історії:
а/ постійна загроза нападів з боку Кримського ханства;
б/ соціальний, релігійний та національний гніт польських феодалів;
в/ незаселені землі Дикого поля, Придністров’я.
Перші згадки про українських козаків у літописах відносяться до 1489 та 1492 років, тобто кінець ХУ ст.
Територія розселення. Загони козаків поселялися в південно-східних районах Київщини (Черкащина) та східного Поділля (Брацлавщина), які тоді ще були вільні від феодального гніту.
Заснування Січі. В ХУІ ст. польські феодали на чолі власних озброєних загонів шляхти просувалися далі на південний схід, захоплювали землі та поневолювали вільних українських селян, які оселилися тут. Під натиском шляхти далі на південь просувалися і загони українських козаків, які освоювали нові землі Степу. На Дніпрі, нижче дніпрових порогів українські козаки створюють озброєний табір, який отримав назву Запорозька Січ.
Головна мета її полягала в об’єднанні сил розпорошеного козацтва для надання відсічі ворогам українського народу. Перші згадки про Запорозьку Січ у документах припадають на 1554-56 роки. Таким чином час утворення Запорозької Січі - середина ХУІ ст. Заснування Запорозької Січі пов’язане з ім’ям князя Дмитра Вишневецького (Байди), оспіваного в українським народних думах.
Розташування Січі. За різних причин Січ декілька разів міняла своє розташування. Ми знаємо 8 таких місць: 1)Хортицька (середина ХУІ ст., зруйнована татарами 1557 р.), 2)Томаківська (80-ті рр. ХУІ ст., на о-ві на р. Томаківка, поблизу м.Марганець на Дніпропетровщині, тут починалося повстання К.Косинського, зруйнована 80-тисячним татарським військом 1593 р., сьогодні під водами Каховського моря), 3)Базавлуцька (з 90-ті рр. ХУІ ст., заснована на о-ві Базавлук у рукаві Дніпра, уславилася найбільш успішними морськими походами проти турків, в тому числі під проводом П.Сагайдачного, існувала понад 4 десятиліття, була центром козацько-селянських повстань М.Жмайла, І.Сулими, Д.Гуні, Я.Остряниці, влітку 1638 р. захоплена польськими військами), 4)Микитинська (існувала 14 років між 1638-52, заснована у плавнях на виступі Микитин Ріг або Микитин Перевіз, між двома гирлами правих приток Дніпра біля сучасного Нікополя, звідси Хмельницький вийшов Микитинським шляхом назустріч Потоцькому у 1648 р., пренесена на Чортомлик через незахищеність від нападу зі степу, зараз затоплена водами Каховського моря), 5)Чортомлицька (існувала більше півстоліття у 1652-1709 рр., на цей час припадає діяльність кошового отамана І.Сірка, якого обирали 15 разів, який провів понад 60 битв проти турок, татар, ногайців і ні разу не зазнав поразки, зруйнована О.Меншиковим після Полтави), 6)Кам’янська (1710-11, 28-34, заснована на річці Кам’янка на межі запорозьких і татарських володінь, в 1711 р. козаки витіснені російськими військами, поновлена у 1728 р.), 7)Олешківська (1711-28, на території підвладній кримському хану, в районі сучасного Цюрупінська на Херсонщині, існувала 17 років, кошовим неодноразово обирався К.Гордієнко), 8)Нова або Підпільненська Січ (1734-75).
Ареал поширення впливу Січі. Землі вільностей запорозьких ніколи не мали чітких кордонів, але охоплювали велику територію: на заході по річці Синюха, на півдні - від Переволочної по річці Самара, на сході - по річці Лугань. Напередодні ліквідації Січі в другій половині ХУІІІ ст. запорозькі землі охоплювали величезну територію - всю Катеринославську губернію з 9 повітами (Катеринославський, Верхнєдніпровський, Новомосковський, Олександрівський, Павлоградський, Бахмутський, Слов`яносербський, Ростовський, Маріупольський), частину Херсонської губернії з 3 повітами (Херсонський, Олександрійський, Єлисаветградський), Дніпровський повіт Таврійської губернії та Ізюмський повіт Харківської губернії.
Кількість запорозьких козаків коливалася від 2 до 40 тис. чоловік. Їх соціальний, національний та віковий склад був дуже строкатий. У самій фортеці - Січі мали право жити тільки чоловіки. Одружені запорожці жили з сім`ями в зимівниках разом з дружинами, дітьми і вели господарство.
Права запорозьких козаків. Члени Січового братства мали право користуватися землями та угіддями на території вільностей Війська Запорозького, брати участь у Січовій Раді, яка вирішувала всі питання самоврядування та обирала Січове керівництво - кошового отамана і старшину.
Управління Січчю. Запорозька Січ була козацькою республікою. Вищою законодавчою владою виступала загальновійськова рада, в якій мали брати право всі козаки. Керував Січчю уряд на чолі з кошовим отаманом, який щорічно переобирався. Обиралася також вся старшина. -– писар, суддя, осавул (поліцейські функції, військова підготовка козаків, озброєння та постачання, відправка козаків для воєнних дій, козацькі списки), обозний (керівництво обозом та артилерією), хорунжий (охоронець прапора - “корогви”), бунчужний, курінні отамани та ін.
Реєстрове козацтво. У другій половині ХУІ ст. з метою придушення народних рухів та протистояння турецько-татарським набігам польський уряд створює загони реєстрового козацтва, яке стояло на службі у польського короля і утримувалося на казенний кошт. Окремі магнати створюють і утримують власні загони козаків, які використовують для захисту своїх маєтків, придушення заворушень серед селян, протистояння татарським набігам.
Козаки, які були на службі у короля та магнатів, також були незадоволені своїм станом і загальними політичними та економічними порядками в Україні. Їх права часто порушувалися та обмежувалися магнатами та шляхтою. Через це реєстрові часто підтримували нереєстрових та запорозьких козаків і селян. Разом з тим, багаті козаки з реєстрового козацтва більше дбали про свої привілеї, ніж про загальноукраїнські та станові козацькі інтереси і в багатьох випадках зраджували повсталих і входили у порозуміння з поляками.
Таким чином, існували три типи козаків: 1)городові (вільні), 2)запорозькі, 3)реєстрові.
Гетьман Петро Сагайдачний. Найвидатнішим козацьким ватажком до Б.Хмельницького був Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622). Народився на Львівщині, навчався в Острозькому колегіумі, потрапив на Запорожжя, був обраний гетьманом Війська Запорозького. Проявив себе як здатний полководець, державний діяч і дипломат. 1)Використовуючи потребу Польщі у козацькому війську, добивався його збільшення і зміцнення. Під його керівництвом козацтво перетворилося на окремий стан, його збройні сили були реформовані в регулярну армію. 2)Особливої слави добув морськими походами проти турок, зокрема 1616 р. на Кафу. 3)Зумів підтримувати добрі стосунки з польським королем, бути йому потрібним і використовував це для захисту українського населення. 4)Поєднав інтереси козацтва та міщансько-духовного станів, що разом з селянами починають виступати як український народ. 5)Київ повертає значення політичного, культурного та релігійного центру України. 6)Сприяв розвитку освіти, записався з усім Військом Запорозьким у Київське братство, підтримував його матеріально і духовно. 7)Був організатором відновлення православної ієрархії в Україні, яка припинила існування після Брестської унії. Добився висвячення єрусалимським патріархом шести православних єпископів та галичанина Іова Борецького на київського митрополита. Поставив козацтво на оборону православної церкви від католиків та єзуїтів. Похований у Києві на території Братського монастиря.
Історичне значення козацтва і Запорозької Січі. Українські козаки і Запорозька Січ зіграли важливу роль у національно-визвольному русі, захисті населення від гноблення польськими магнатами та шляхтою, від нападів татар і турок, обороні православної церкви, у розвитку культури та способу життя українського народу. Вони забезпечили розселення етнічних українців в регіоні нижньої течії Дніпра. Одночасно з запорозькими козаками на Дону та його притоках виникають поселення російських козаків. Українські та російські козаки утворили міцний воєнний бар`єр проти турок і татар, захищали від їх набігів українські, російські та польські землі.
3. Передумови та початок Визвольної війни.
Причини козацько-селянських повстань. Загострення протиріч в Україні, посилення 1)соціального, 2)національного та 3)релігійного гноблення призвело до цілої низки козацько-селянських повстань, які охопили Україну з кінця ХУІ ст. і були передумовою національної Визвольної війни 1648-57 рр. під проводом Б.Хмельницького.
Зупинимося на 6 найбільших селянсько-козацьких повстаннях кінця ХУІ - початку ХУІІ ст. Першим з них було повстання під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського в 1591-93 рр. Воно охопило райони Київщини, Брацлавщини, Поділля та Волині. В 1594-96 рр. спалахнуло друге повстання під керівництвом Северина Наливайка та гетьмана реєстрових козаків Григорія Лободи. Повстання охопило Галичину та Білорусію. Під його впливом посилюється антифеодальний рух у Литві та Польщі. Польський уряд посилає великі каральні загони проти повсталих. Зрештою повстання було жорстоко придушено. Наливайко страчений у Варшаві жорстокою смертю. В художній літературі Наливайкові присвячена поема К.Рилєєва, романи українських письменників І.Ле та М.Вінграновського.
Через те, що причини повстань не були ліквідовані, в 30-ті роки ХУІІ ст. кількість козацько-селянських повстань в Україні збільшилася. В 1625 р. спалахнуло повстання під керівництвом Марка Жмайла, в 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила), в 1635 р. - під проводом Івана Сулими, в 1637 р. - під проводом Павла Бута (Павлюка) та Дмитра Гуні, в 1638 р. - під проводом Якова Остряниці (Острянина). Всі ці повстання зазнали поразки.
Причини поразки були такі: 1)хоча керівну роль грало козацтво, в усіх повстаннях активну участь брало селянство, а селяни не бажали воювати далеко від дому, і, як тільки арена боїв зміщувалася у сусідній район, вони поверталися до своїх домівок, 2)обмеженість повсталих, відсутність кваліфікованого воєнного керівництва, стихійність, відсутність перспективної програми дій; 3)протиріччя між інтересами козаків та селян, між старшини та голоти.
«Золоте десятиліття спокою». Десятиріччя 1638-48 рр. пройшло без повстань внаслідок втомленості мас, жорстокості каральних експедицій поляків. Польські історики назвали його «золотим десятиліттям спокою». Але то був спокій тільки для шляхти. Гноблення народу залишилося незмінним.
Значення повстань. Козацько-селянські повстання кінця ХУІ - початку ХУІІ ст. зіграли важливу роль в боротьбі українського народу за своє звільнення від гніту польської шляхти. Вони продемонстрували наполегливість та завзятість українського народу в боротьбі за свободу та незалежність і були провісниками Визвольної війни 1648 - 1657 рр.
Початок Визвольної війни. Визвольну війну очолив Богдан Хмельницький (1595 - 1657), видатний державний діяч, дипломат та полководець. Він походив з дрібної української шляхти, був службовцем у польського коронного гетьмана Жолкевського у Жовкві, потім став чигиринським підстаростою. Здобув освіту у Львівському єзуїтському колегіумі. Разом зі своїм батьком у складі польсько-козацького війська брав участь у боях проти турок в 1620 р. під Цецорою, потрапив у турецький полон, після втечі повернувся у родовий хутір Суботів під Чигирином і служив у реєстровому козацькому війську.
Хмельницький використав протиріччя між польською шляхтою та королем Владиславом ІУ, а також послаблення Польщі внаслідок Тридцятилітньої війни Католицького союзу (1618-48), до якого належала Польща.
Під приводом підготовки до війни з Туреччиною Владислав збирався зібрати вірні йому війська для боротьби з агресивними магнатами, які протистояли політиці централізації та посиленню королівської влади. Підготовка до створення козацької армії була покладена на Хмельницького, який у цей час був сотником в Чигирині. Але наприкінці 1648 р., переслідуваний місцевою польською адміністрацією, Хмельницький вимушений був тікати в Запорозьку Січ. У січні 1648 р. на Запорожжі почалося повстання, на чолі якого став Б.Хмельницький. Фактично це було початком Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі.
Хронологічні рамки війни: Відносно початку війни у дослідників розбіжностей немає, це - 1648 р. Щодо завершення війни існує декілька точок зору: 1) 1654 – укладення договору з Москвою; 2)1657 - смерть Б.Хмельницького; 3)1667 - укладення Андрусівського перемир’я між Росією та Польщею; 4)1686 - укладення “Вічного миру” між Росією та Польщею. Сьогодні історики дотримуються другої точки зору (1657): хоча війна з Польщею продовжувалася надалі і прийняла затяжний характер, але умови і характер війни був відмінний. ніж за Б.Хмельницького, коли вся Україна тимчасово звільнилася від польського гніту.
Рушійними силами національної Визвольної війни 1648-57 рр. були: селянство, козацтво (запорозьке, городове або вільне, реєстрове, козацька старшина), міські жителі, українська шляхта, православне духівництво та монахи. Головною рушійною силою було селянство, яке боролося проти національного, релігійного та соціального гніту польських феодалів та шляхти. Головною військовою силою було козацтво. Таким чином, Визвольна війна мала загальнонаціональний характер. Разом з тим, треба відзначити, що козацька старшина добивалася і власних інтересів. Усунувши польську шляхту, вона намагалася зайняти її місце і стати пануючим класом українського суспільства.
Союзники.
Союз з ханом. Щоб уникнути татарських набігів з півдня і отримати військову допомогу татарської кінноти, Хмельницький заключив союз з Кримським ханом Іслам Гіреєм ІІІ.
Союз із Молдовою. Тимчасом польські магнати готувалися до нового наступу на Україну. Щоб запобігти нападу з боку Молдавії, господар якої орієнтувався на Польщу, Хмельницький запропонував хану організувати спільний похід проти нього. Улітку 1650 р. молдавський господар був вимушений заключити союз з Україною та погодитися віддати свою дочку за старшого сина Хмельницького Тимоша, на якого батько покладав великі надії, як на свого наступника. Але нагла смерть Тимоша стала на заваді цих далекосяжних планів.
Пошуки нових союзників. Хмельницький розумів, що для остаточної перемоги над Польщею потрібні союзники. Він розглядав можливість союзу зі Швецією, Туреччиною, Кримським ханством, Московією. Вже у січні 1649 р. він посилає посольство до Москви з проханням про воєнну допомогу. Однак, Москва не була готова розпочати війну з Польщею, хоча цар виявив жваву зацікавленість у приєднанні України до Московської держави.


Воєнні кампанії:
1)1648 – Жовті Води, Корсунь, Пилявці.
2)1649 – Зборів.
3)перша половина 50-х років – Берестечко – 1651, Батіг – 1652, Жванець – 1653.
4)друга половина 50-х рр. - звільнені всі етнічні землі України.
Сподвижники Б.Хмельницького. Визвольна війна висунула низку талановитих воєначальників, дипломатів, державних діячів - сподвижників Б.Хмельницького (“Рицерське Коло” за визначенням М.Грушевського) – полковників Івана Виговського (н.-1664), Івана Богуна (н.-1664), Івана Золотаренка (н.-1665), Михайла Кричевського (н.-1669), Мартина Небабу (н.-1651), Максима Кривоноса (Перебийноса) (н.-1648), Степана Пободайло (н.-н.), Данила Нечая (н.-1651), Івана Нечая (н.-н.), Філона Джалалія (н.-н.), Матвія Гладкого (н.-1652), Станіслава Морозенка (Мрозовицького) (н.-1649), Мартина Пушкаря (н.-1658), Івана Ганжу (н.-1648), Іллю Голоту (н.-1649), Федора Вешняка (н.-1650), Івана Черняту, Силуяна Мужиловського (н.-н.), Антона Ждановича (н.-н.), Петра Дорошенка (1627-98) та ін.
Міжнародні угоди України:
1)Зборівська угода;
2)Білоцерківська угода;
3)Переяславська угода (“Березневі статті”).
Перемога під Жовтими Водами та Корсунем. Початок загальнонаціонального повстання. У квітні 1648 р. на чолі козацької армії він покинув Січ. Повсталі рушили назустріч польській армії, яка включала також загони українських реєстрових козаків. Однак, реєстрові відразу ж перейшли на бік народної армії. Біля урочища Жовті Води повсталі дощенту розбили авангард польської армії. Через декілька днів біля міста Корсунь вони оточили і розбили головні сили королівської армії та захопили в полон двох польських гетьманів - Потоцького та Калиновського. Ця блискуча перемога стала сигналом для загальнонаціонального повстання, яке охопило Лівобережну і Правобережну Україну.
Перемога під Пилявцями. Улітку 1648 р. повсталі повністю звільнили Брацлавщину. Козацькі війська увійшли в Білорусію для надання допомоги білоруському населенню, яке за прикладом українців також повстало проти поляків. Восени 1648 р. козацько-селянська армія під проводом Б.Хмельницького нанесла поразку великим польським силам під Пилявцями на Волині. Після цього повсталі рушили в Галичину і обложили Львів. В цей період до запорозьких козаків, які складали ядро повсталих, приєдналася велика кількість селян. Щоб уникнути руйнування Львова, Хмельницький погодився на запропонований йому викуп і повів свої війська в район Холма, де обложив фортецю Замостя. Ян Казимир, який восени 1648 р. був обраний новим королем Польщі після смерті Владислава ІУ, підписав мир з Хмельницьким. В листопаді 1648 р. козацькі війська зняли облогу Замостя і повернулися в Придніпров’я. В січні 1649 р. Хмельницький на чолі своїх військ тріумфально в’їхав у Київ. Влада в Правобережній і Лівобережній Україні повністю перейшла до рук козацьких лідерів.
Воєнна кампанія 1649 р. Весною 1649 р. Польща продовжила військові операції проти України. Хмельницький звернувся з відозвою до українського народу, закликаючи його до боротьби з ворогом. Козацько-селянська армія знову рушила на захід. Повсталі осадили фортецю Збараж і знову поставили ворога в складну ситуацію. Ян Казимир зібрав армію, щоб звільнити фортецю. Залишивши невеликій загін під Збаражем, Хмельницький на чолі головних сил пішов назустріч ворогу.
Битва під Зборовом. На початку серпня 1649 р. козацько-селянська армія завдала сильного удару полякам під Зборовом. Однак союзник Хмельницького кримський хан Іслам Гірей був зацікавлений у продовженні війни та послабленні обох воюючих сторін. В умовах війни татари отримували велику воєнну здобич. До того ж, незважаючи на військову угоду з Хмельницьким, вони по-старому продовжували грабувати українські та польські міста та села. Хан зрадив Хмельницького і підписав з польським королем сепаратний мирний договір. Він погрожував перейти на бік поляків, якщо Хмельницький відмовиться цей договір підписати.
=Зборівська угода. За цих умов в 1649 р. було підписано Зборівську угоду між Хмельницьким і поляками. Згідно її 1)у Києві, Чернігові та Брацлаві управління переходило до козаків, Польща втрачала право тримати тут свої війська. 2)Польським феодалам мали бути повернуті їхні маєтки. 3)Селянам та козакам, що брали участь у повстанні об’являлася амністія, 4)реєстр складав 40 тис. козаків. 5)Зборівській договір юридично закріплював у межах Речі Посполитої існування автономної козацької області з козацьким управлінням у складі 3 воєводств. Це був компроміс між Польщею та повсталими, але де-факто він закріпив створення Української держави. Разом з тим, Зборівській договір був нетривалою угодою і не влаштовував жодну зі сторін. Магнати звинуватили короля у зраді, а українські селяни не бажали повертатися до колишніх хазяїв. В 1650 р. по всій Україні повстання спалахнуло з новою силою.
Воєнна кампанія 1650–х рр. Битва під Берестечком. У лютому 1651 р. Польща розпочала новий наступ на Брацлавщину. З півночі в Україну вторглася литовська армія. У червні-липні 1651 р. між воюючими сторонами відбулася велика битва на Волині під Берестечком. Але через нову зраду хана, який покинув поле бою і фактично захопив в полон Хмельницького, козаки зазнали великих втрат і були вимушені відступити.
=Білоцерківська угода. Королівська армія та загони польських магнатів кинулися в Україну. Литовська армія захопила Київ. Хмельницький був вимушений підписати в Білій Церкві у 1651 р. важкі умови нового договору. 1)Автономна частина України обмежувалася тільки Київським воєводством. 2)Україна загубила права встановлювати відносини з іноземними державами, була зобов’язана розірвати союз з Кримом. 3)Польська армія отримала право повернутися в Україну. 4)Козацький реєстр знижено до 20 тис.
Битви під Батогом і Жванцем. Незадоволення Білоцерківською угодою з обох боків призвело до продовження війни. Польський нобілітет бажав повністю відновити стан, що існував до 1648 р., а повсталі не бажали змиритися з поразкою. Польська армія зробила безуспішну спробу розбити козаків під Батогом (1652). Перемогу отримали козаки і під Жванцем (1653), хоча від повного розгрому поляків знову врятувала зрада хана.
4. Створення Української козацької держави та заключний період війни.
Створення Української держави. Вже внаслідок перших перемог над поляками була створена Українська козацька держава. Її організатором і керівником був Б.Хмельницький.
Статус держави. Українська козацька держава з початку її створення була де-юре автономною, спочатку у межах Речі Посполитої, потім у межах Московській держави. За Б.Хмельницького де-факто вона була незалежною.
Столицею Української козацької держави Б.Хмельницького був Чигирин.
Адміністративна реформа. Хмельницький запровадив новий територіально-адміністративний поділ. Замість польських воєводств вся територія України була поділена на 16 полків, кожний з яких поділявся на сотні.
Козацька адміністрація. Створена полкова та загальноукраїнська адміністрація на чолі з гетьманом. Вона виконувала функції як воєнного, так і громадянського управління. Полковники призначалися гетьманом і мали одночасно адміністративну, цивільну та судову владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але планувалося зробити її спадковою.
Соціальна політика гетьманського уряду. 1)Феодальне землеволодіння обмежене, кріпосне право знищене; 2)земельні угіддя захоплені козаками і селянами, частина перейшла у власність держави (“військового скарбу”), 3)козаки і селяни стали вільними дрібними землевласниками, міщани могли вільно займатися ремеслами, промислами та торгівлею; 4)козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства, 5)головним джерелом прибутків казни став загальний податок, яким обкладалося все населення, 6)православ’я стало державною релігією.
Міжнародні стосунки. Воєнні успіхи козацько-селянської армії підняли міжнародний престиж України. Багато європейських та східних держав надіслали своїх послів до Чигирина.
=Переяславська Рада. Після розгляду різних варіантів, Хмельницький приходить до висновку, що єдиний шлях виходу зі складної ситуації - укладення союзу з Москвою. У січні 1654 р. в Переяславі зібралася Вища козацька рада. Вона обговорила необхідність та умови такого союзу.
“Березневі статті”. Ці умови, ухвалені Радою, були викладені в так званих «Березневих статтях» (проект складався з 23 статей), які козацька делегація повезла до Москви на підпис царю. Проте, прийняті вони були далеко не всі й у значно скороченому вигляді. Ніяких обов’язків перед козаками самодержавний цар брати не став. Ні про який рівноправний договір і мови бути не могло. Єдине, чого добилася Україна, це визнання автономії у складі Московської держави та оголошення Росією війни Польщі. Зберігалося адміністративне влаштування України, реєстр збільшено до 60 тис. Гетьман отримував право на зовнішньополітичні зносини, за виключенням Польщі, Туреччини та Криму. Надалі «Березневі статті» неодноразово переглядалися і Україна поступово з року в рік втрачала виборену автономію. В історичну літературу договір України з Росією увійшов під назвою Переяславського договору.
Історичне значення Переяславської угоди. Союз з Росією мав неоднозначний характер. З одного боку, Україна, що увійшла під протекторат Росії, була врятована від поневолення католицькою Польщею та мусульманською Туреччиною. З другого боку, український народ, який добився волі зі зброєю в руках, знову потрапив у кабалу до нових поневолювачів у вигляді правлячих кіл самодержавної Росії, і згодом Україна повністю втратила свої завоювання і перетворилася у звичайну російську провінцію. В анотації до збірника „Переяславська рада” (К.: Смолоскип, 2003) говориться: „науковими аргументами ще раз спростовується т. зв. переяславська легенда про добровільне входження України до складу Московської держави як вияв „споконвічної мрії” українського народу до „возз’єднання” Русі. Московський напрямок дипломатії Богдана Хмельницького мав такий самий зміст, як і турецько-кримський, шведський, семигородський та ін. Основним завданням української політики того часу був пошук сильного військового союзника у боротьбі з Річчю Посполитою за об’єднання всіх етнічних українських земель в державно-адміністративному устрої Війська Запорозького”.
Після укладення союзу України з Росією Польща не відмовилася від своїх планів повного реваншу. Війна тривала. Наприкінці 1654 р. російсько-українські сили звільнили смоленські землі та частину Білорусії. В Україні було звільнено Поділля, Брацлавщина, частина Східної Галичини.
Воєнна кампанія 1655-56 рр. Навесні 1655 р. почався генеральний наступ українсько-російських військ на західноукраїнських землях, внаслідок якого були звільнені всі етнічні землі України. Україна підписала взаємовигідний договір з Кримом, за яким татари знову ставали спільниками України у боротьбі проти Польщі.
Віленське Сепаратне перемир’я. В 1655 р. спалахнула війна між Польщею та Швецією, яка була партнером України у боротьбі з Річчю Посполитою. Однак, Московська держава, не бажаючи посилення Швеції, оголосила їй війну і пішла на політичне зближення з Польщею. У 1656 р. вона підписала з нею сепаратне Віленське перемир’я у відсутності українських представників і без врахування національних інтересів України. Б.Хмельницький розцінив його як відхід від зобов’язань про допомогу Україні у боротьбі з Польщею і заявив про необхідність “відступити від руки царської величності”.
Пошуки нових союзників. Україна вимушена була самотужки продовжувати війну з Польщею за свою незалежність. Хмельницький добивався подальшого зміцнення Української держави і шукав нових союзників замість Москви, які б змогли забезпечити йому збереження завойованої незалежності. Ними потенційно залишалися Швеція, Молдавія, Валахія і Трансільванія. У грудні 1656 р. козацьке військо разом з військами трансільванського князя Юрія Ракоці та шведами розгромили польську армію під Замостям, штурмували великі польські міста. Позиції Української держави ніколи не були такими сильними й визнаними місцевою владою, як взимку так і навесні 1657 р.
Смерть Б.Хмельницького. Раптова смерть Б.Хмельницького у Чигирині в 1657 р. (похований у церкві родового хутора Суботів, тіло згодом було викрадене), поразки військ антипольської коаліції, розкол української еліти на ворогуючі табори поклала край цьому процесові й поставили знак питання над здобутими перемогами.
Історичне значення Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-57) полягає у тому, що 1)у звитяжних битвах була завойована незалежність українського народу від Польщі, 2)створена українська держава, де-факто незалежна, юридично автономна спершу у складі Речі Посполитої, згодом у складі Московської держави. 3)Українське селянство звільнилося від панщини і стало вільним, сплачуючи тільки податки державі. 4)Значні зміни відбулися у становищі міщанства, 5)створено умови для зародження нових соціальних груп населення. Саме після Визвольної війни широко став вживатися термін “Україна”.
Відображення епохи Хмельницького в художній культурі. Визвольна війна знайшла відображення в багатьох історичних дослідженнях та творах літератури й мистецтва: дослідження французького письменника Проспера Меріме “Богдан Хмельницький” та однойменні монографії істориків М.Костомарова та І.Крип’якевича, роман класика польської літератури Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем” й однойменний кінофільм польського кінорежисера Єжі Гофмана, п’єса О.Корнійчука “Богдан Хмельницький” та створені на її основі кінофільм Ігоря Савченка і опера одеського композитора Костя Данькевича, історичні романи М.Старицького та І.Ле “Богдан Хмельницький”, Н.Рибака “Переяславська рада”, нещодавно відзнятий новий кінофільм Миколи Мащенка “Богдан Хмельницький” та багато інших.
Контрольні питання.
1. Яке значення мала Люблінська унія для українського народу?
2. Коли у літописах зустрічаються перші згадки про українських козаків?
3. Які причини виникнення козацтва та Запорозької Січі?
4. Які особливості устрою Запорозької Січі у порівнянні з Польщею та Росією?
5. З якою метою і ким було створено реєстрове козацтво?
6. Яку роль в історії України відіграв гетьман Петро Сагайдачний, його зовнішня та внутрішня політика.
7. Які причини козацько-селянських повстань та причини їх поразки ?
8. Які передумови Визвольної війни в Україні під проводом Б.Хмельницького?
9. Назвіть рушійні сили Визвольної війни, дайте характеристику її 4 етапів.
10. В чому суть, причини і значення Переяславської угоди і Березневих статей 1654 р.
11. Яка була структура Української козацької держави Б.Хмельницького, її внутрішня та зовнішня політика.
12. Яка була роль Зборівського договору у формуванні української державності?
13. Яке значення для України мала діяльність Б.Хмельницького?
14. В чому історичне значення національної Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького?

Тема 4. Гетьманщина та її скасування (друга половина ХУІІ - ХУІІІ ст.) .

План лекції.
1. Україна під час Великої Руїни.
2. Гетьманування Івана Мазепи.
3. Ліквідація української автономії.
4. Російська колонізація Півдня. Новий поділ українських земель.
1. Україна під час Великої Руїни.
Хронологічні рамки Гетьманщини. Період Гетьманщини розпочався з 1649 року, коли Б.Хмельницького було обрано гетьманом Української держави, щойно створеної внаслідок переможної війни зі шляхетською Польщею. Гетьманська влада в Україні існувала з деякими перервами до 1764 року, тобто 115 років.
Гетьман Виговський. Після смерті Б.Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом України генерального писаря Івана Виговського (1657 - 1659). Юрія Хмельницького, який був призначений гетьманом ще за життя батька, було відправлено до Києва для завершення освіти в Києво-Могилянській академії. Продовжуючи політику Б.Хмельницького останніх років його життя та добиваючись повної незалежності та самостійності України, І.Виговський пориває з Москвою, укладає союз зі  Швецією та Кримом, розпочинає переговори з Польщею.
Гадяцький трактат. У вересні 1658 р. в місті Гадячі він підписує угоду з Польщею, згідно якої Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства мали повернутися до складу Речі Посполитої, вже як окреме державне об`єднання під назвою Велике Князівство Руське, зі своїм гетьманом, адміністрацією, фінансами, військом. Передбачалося, що православна церква буде зрівняна в правах з католицькою, унія ліквідована. Сейм  буде спільним для Польщі, Литви та України. Однак, реалізація такої угоди була малоймовірною, противників її було досить з обох боків. Промосковськи орієнтована старшина примусила Виговського відмовитися від булави.
Обмеження української автономії. За допомогою Москви гетьманом України знову обрано Юрія Хмельницького (1659 - 1663). Він підписав з Московським урядом Переяславські статті 1659 р., які істотно обмежували права України у порівняні з Березневими статтями 1654 р., підписаними його батьком. Старшині заборонялося обирати гетьмана на старшинських радах, гетьману - призначати і знімати генеральну старшину та полковників без дозволу царя, укладати договори з іншими державами.
Продовжувалася війна між Росією та Польщею за українські землі. Коли поляки перемогли московські війська на Волині, Ю.Хмельницький переметнувся на польський бік і погодився на мир із Польщею в 1660 р. на основі Гадяцької умови, з якої, одначе, цього разу було усунено все, що торкалося Великого Князівства Руського та автономії України. Однак лівобережні полки виступили проти об`єднання з Польщею. Громадянська війна тривала, а московські, польські, татарські загони грабували Україну. На початку 1663 р. Ю.Хмельницький відмовився від гетьманства.
Для України було катастрофою, що розпалися надії, які старшина покладала на молодого Хмельницького, як політичну постать, саме ім’я якої могло об`єднати навколо себе Військо Запорозьке і все цивільне населення країни. Але молодість Ю.Хмельницького і необачність призвели до того, що він став іграшкою в руках різних антиукраїнських політичних сил (Москви, Польщі, Туреччини). Після його усунення від політичних справ на той час в Україні не було жодної людини, яка здатна була б згуртувати роз’єднані угрупування.
Розпад України на Правобережну та Лівобережну. У 1663 р. Українська держава розпалася на дві частини: Правобережну та Лівобережну. Правобережна Україна, яка орієнтувалася на Польщу, обирала своїх гетьманів, Лівобережна - своїх, які орієнтувалися на Москву. Замість Ю. Хмельницького правобережні козаки обрали гетьманом Павла Тетерю (1663 - 1665), який, як і Виговський, виходив з волинської православної шляхти і був генеральним писарем за Виговського, лівобережні на так званій “Чорній Раді” обрали гетьманом  Івана Брюховецького (1663 - 1668). Про це роман П.Куліша “Чорна Рада”. Продовжувалася боротьба пропольських та промосковських угрупувань старшини, руйнівні польські та татарські напади. Українська держава опинилася у скрутному становищі. Народ назвав цей час «руїною» або “Великою Руїною”. “Руїна” охоплює майже чверть століття  (24 роки) з 1663 по 1687 р.
Причини «Великої Руїни»:
а/ боротьба міжнародних сил за Україну, яка була ареною геополітичних інтересів Польщі, Москви, Туреччини та Кримського ханства;
б/ боротьба за владу в Україні, розкол старшини за зовнішньополітичними орієнтаціями, слабкість гетьманської влади;
в/ боротьба станів в Україні при відсутності національної еліти.
Продовження війни. Обранням гетьманами Брюховецького та Тетері фактично було завершено розкол українських земель на багато років. Але Польща не хотіла миритися зі втратою Лівобережжя. Наприкінці 1663 р. знову розпочинаються воєнні дії, які не принесли перемоги жодному з противників. Вони привели Україну до стану повного спустошення.
У Лівобережній Україні, за якою закріпилася назва Гетьманщина, з дозволу московського уряду і під контролем його представників, гетьманами обиралися Дем`ян Многогрішний (1668 - 1672) та Іван Самойлович (1672 - 1687). При затвердженні кожного нового гетьмана він мав підписувати нові статті договору з Москвою, які поступово і послідовно обмежували автономію Гетьманщини, посилювали владу та економічний вплив царського уряду та його воєвод в Україні. Обрання гетьмана проходило в присутності царського посла, обраний гетьман зобов’язаний був їхати в Москву на поклін царю, в Україні збільшувалася кількість воєвод, податки стали надходити безпосередньо у царську скарбницю.
Андрусівське перемир`я. Війна між Польщею та Москвою за українські землі закінчилася підписанням Андрусівського перемир`я (1667) на 13,5 років, яке закріпило розділ України між цими двома державами. На Правобережжі відновлювалася влада Речі Посполитої. Лівобережжя, а також на два роки Київ з околицями, залишалися під владою Москви, Запорожжя - під контролем обох держав.
«Вічний мир». Поділ України між Польщею та Росією остаточно було затверджено у травні 1686 р. так званим «Вічним миром». Таким чином, Москва сама зламала свої зобов’язання перед Україною за “Березневими статтями”, зокрема обіцянку захищати український народ і не віддавати його на поталу полякам. Звичайно, і перемир’я, і мир укладалися без участі української сторони, за спиною українського народу та його керівників.
Гетьман Дорошенко. Саме в цей час найбільшого занепаду з`явився політичний діяч, який намагався вирвати Україну з анархії, знову об`єднати розшматовані частини, утворити незалежну самостійну Українську державу - таку, яка де-факто була за Богдана Хмельницького. Це був Петро Дорошенко (1627 - 1698), один з найвизначніших діячів української історії. Народився він в Чигирині, в козацькій родині. Здобув освіту, брав участь у Визвольній війні, був одним з соратників Б.Хмельницького та продовжувачем його справи.
Ставши гетьманом Правобережжя, він виступив проти умов Андрусівського договору 1667 р. і зробив спробу прилучити до Гетьманщини західний регіон України. Наступного року домігся возз`єднання козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям та сусідніми з Україною державами політичної боротьби у 1669 р. пішов на прийняття турецького протекторату. Улітку взяв участь у поході турецької армії проти Польщі, але незадоволений Бучацьким договором (1672), укладеним між Туреччиною і Польщею, переорієнтувався на Росію.
Наслідки війни, грабіжницька та руйнівна політика турецького султана, економічний занепад Правобережжя, масове переселення народу на лівий берег Дніпра примусили розумного та освіченого гетьмана, шукати союзу з Москвою. Але добитися об’єднання України йому не судилося. В розпалі народного обурення, спустошення України турецько-татарською та польською арміями він складає гетьманські повноваження на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича. У 1677 р. Дорошенко був вивезений до Москви, і у 1679-92 р. займав посаду в’ятського воєводи. Останні роки життя провів у своєму маєтку у c. Ярополець Волоколамського повіту (тепер Московська обл.), де й був похований (Могила збереглася, це єдина могила українського гетьмана).
Наслідки “Великої Руїни”. Таким чином, на кінець ХУІІ ст. українські землі були поділені між Московією, Річчю Посполитою та Туреччиною. Правобережжя втратило свою політичну та економічну самостійність. Автономія Гетьманщини з року в рік обмежувалася. Московська держава не дотримувалась Березневих статей 1654 р. Руйнуванню державного устрою України сприяла і недержавницька, егоїстична політика козацької старшини та української шляхти, яка вела шалену міжусобну боротьбу за гетьманську булаву.
2. Гетьманування Івана Мазепи.
Після І.Самойловича гетьманом України був обраний генеральний осавул Іван Степанович Мазепа (1640 - 1709). З його обранням скінчилася «руїна» і почався двадцятирічний період розквіту України.
Народився І.Мазепа в с. Мазепинці поблизу Білої Церкви в сім`ї українського шляхтича. Він був високоосвіченою людиною, розумним та ловким політиком, володів декількома мовами. Освіту здобув у Київському колегіумі та у Варшавській єзуїтській школі. Прослухав курс лекцій в університетських центрах Західної Європи. Як королівський придворний (з 1659) неодноразово виконував важливі доручення польського короля Яна Казимира. В 1663 р. залишив польську службу і деякий час був генеральним писарем у правобережного гетьмана П.Дорошенка, згодом перейшов на службу до гетьмана Лівобережної України І.Самойловича. В Україні потрапляє до вищої старшинської еліти. У 1687 р. стає гетьманом України.
Своїм політичним талантом і культурою І.Мазепа високо підняв авторитет гетьманської влади. Ставши гетьманом в 48 років, він протягом майже 22 років намагався зміцнити автономію Гетьманщини у складі Московської держави, укріпити її кордони, збільшити територію, знову приєднавши до Лівобережжя Правобережну Україну. Під час затвердження гетьманом він вимушений був підписати з Москвою так звані Коломацькі статті, якими підтверджувалося право царського уряду контролювати обрання та звільнення з посади гетьманів України та вищої козацької старшини.
Внутрішня політика. Ідеал суспільно-політичного устрою держави Мазепа вбачав у Речі Посполитій. У своїй внутрішній політиці орієнтувався на козацьку старшину, наділяв її землею, утворив нову категорію старшини - бунчукових і значкових товаришів при гетьмані та полковниках на взірець польської шляхти при королі та магнатах, низкою законів надав козацтву статус окремого класу. Одночасно намагався захистити селян від здирства старшини, обмежив панщину двома днями на тиждень, дозволив селянам запроваджувати винокуріння для власних потреб. Постійно піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. Заходи по створенню української аристократії, як і реформи в галузі податків та судочинства, свідчили, що Мазепа дбав про зміцнення української державності, розширення автономії в межах Росії, а зрештою і завоювання незалежності.
Зовнішня політика. У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації на Польщу, Туреччину, Кримське ханство і багато років вірно служив Петру І, беручи участь разом з В.Голіциним у Кримських походах проти турок 1689 р., приєднуючи за будь яку ціну правобережні українські землі до Російської імперії.
Приєднання Правобережжя. В першій половині ХУІІІ ст. в Правобережній Україні розгорнулася антифеодальна боротьба народних мас, зумовлена не тільки феодально-кріпосницькими, але й національно-релігійними утисками з боку Польщі. Влітку 1702 р. виступи охопили значну частину Правобережжя, їх центром став Фастів, керівником - полковник Семен Палій. На початку 1703 р. повстання було жорстоко придушено польськими військами. Але вже на початку 1704 р. на Поділлі та Брацлавщині знову почалися загальні виступи селян, міщан, козаків, які звільнили багато населених пунктів і встановили там самоврядування.
Влітку 1704 р. війська І.Мазепи допомогли полякам остаточно придушити повстання. Розглядаючи Семена Палія як небезпечного конкурента, який мав великий авторитет в масах, Мазепа представив його перед Москвою, як ворога Росії, і видав царю. Палій був засланий до Сибіру і звільнений вже після зради Мазепи Петру І хворим та немічним. Усунувши Палія, Мазепа приєднав до Гетьманщини правобережні полки, збільшивши їх кількість до 7 (Білоцерківський, Богуславський, Брацлавський, Корсуньський, Могилівський, Уманський, Чигиринський).
Союз зі шведами. Поступово Мазепа дійшов до думки про необхідність відмовитися від промосковського курсу. Він залишався вірним прибічником союзу з Росією до того часу, поки Петро І не почав генеральний наступ на українську автономію. Тоді він став шукати інший політичний шлях і вирішив використати зовнішні умови для збереження і подальшого зміцнення української державності.
У 1705 р. польський король Станіслав Ліщинський, союзник шведського короля Карла ХІІ, запропонував Мазепі включити Україну до Польсько-Литовської федерації. Наприкінці 1708 р. гетьман нарешті відважився приєднатися до шведської армії, яка наступала на Україну. У переговорах з Карлом ХІІ він підняв питання про створення Української держави. Між двома сторонами була укладена угода (за участю запорожців під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка, одного з найавторитетніших та впливовіших кошових Війська Запорозького за всю його історію, поряд з І.Сірко та П.Калнишевським), що передбачала надання Україні політичного статусу незалежної держави.
Зі свого боку Карл ХІІ планував використати Україну як плацдарм для наступу на Москву. Мазепа намагався підняти народ на боротьбу з російським засиллям, однак підтримки не одержав ні від основної маси козацтва, ні від селян, які бачили в Мазепі вірного прислужника Москви.
Полтавська битва. 27 червня 1709 р. відбулася битва під Полтавою, яка завершилася повною поразкою союзників. Мазепа разом з Карлом ХІІ та відданими їм частинами був вимушений тікати на південь України, а звідти в Молдавію під захист Туреччини. Провал його планів підірвав здоров`я гетьмана. Він помер 3 жовтня 1709 р. біля міста Бендери (могила не збереглася).
Репресії проти України. 1)Щоб помститися українцям за перехід на бік шведів, Петро І наказав зруйнувати гетьманську столицю Батурин, яка на той час мала 20 тис. жителів (сьогодні - 4 тис.). Це було здійснено у листопаді 1708 р. з надзвичайною жорстокістю. 2)Російські війська розпочали в Україні терор. Багато козаків було заслано до Сибіру і на будівництво Ладозького каналу, де за 4 роки їх загинуло понад 20 тис. 3)Запорозька (Чортомлицька) Січ вщент зруйнована, а запорожці, які були захоплені в полон, скарані на смерть. Козаки, яким пощастило врятуватися, заснували нову Січ в гирлі р. Кам`янка на правому березі Дніпра (1709-11), а потім в Олешках (1711-28) у володіннях Кримського хана. 4)В 1922 р. було створено Малоросійську колегію при гетьмані, яка суттєво обмежила його права, встановивши контроль за ним та старшиною російських чиновників. 5)Петро І переслідував прибічників Мазепи навіть закордоном. В 1716 р. в ганзейському місті Гамбурзі російськими шпигунами обманним шляхом було викрадено племінника Мазепи Андрія Войнаровського і після семи років перебування в казематах Петропавловської фортеці навіки заслано до Тобольська.
Північна війна завершилася підписанням Ніштадтського миру 1721 р., за яким Росія отримала жаданий вихід до Балтійського моря. В тому ж році Росія була проголошена імперією.
Гетьман Пилип Орлик. Весною 1710 р. залишки запорозьких загонів у вигнанні в Бендерах (Молдавія, яка на той час була у складі Турецької Османської імперії) обрали гетьманом Війська Запорозького одного з найближчих сподвижників Мазепи Пилипа Орлика (1710 - 1742). Орлик народився на Віленщині (Литва) у шляхетській родині чесько-литовсько-польського походження. Навчався в Єзуїтській Віленській академії, у 1694 р. закінчив Києво-Могилянську академію. Працював писарем у канцелярії київського митрополита, в 1700-06 рр. - у генеральній військовій канцелярії. В 1707 р. став генеральним писарем в уряді І.Мазепи, підтримав його рішення про розрив з Москвою і союз зі Швецією. Під час виборів на гетьмана між П.Орликом і козацькою старшиною було підписано угоду під назвою «Пакт і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», що в історіографії отримала назву «Конституція Пилипа Орлика» або “Бендерська конституція”.
Конституція П.Орлика передбачала: 1)виборність всіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом (тобто демократичний, республіканський устрій країни); 2)обмеження влади гетьмана “публічною радою” генеральної старшини, полковників і генеральних радників-козаків від кожного полку (тобто існування зародку парламенту); 3)недоторканість особи, її відповідальність тільки перед судом; 4)відповідальність гетьмана за порушення встановлених порядків і недопущення утисків простого люду(тобто зародження правової держави та незалежного судочинства); 5)передача справ державної скарбниці, оподаткування, стягування податків у відання генерального скарбника і підвідомчих йому полкових скарбників, обраних від козаків і селян та ін. Таким чином, Бендерська Конституція мала узаконити демократичний устрій України, де на перше місце висувалося забезпечення прав людини, її недоторканість та участь у вирішенні громадських обов’язків.
Бендерська Конституція не стала діючою і ніколи не застосовувалася. Вона лишилася паперовим документом, історичним свідоцтвом розвитку української правничої думки початку ХУІІІ ст. Але головні принципи її були засновані на реально діючому в Запорозькій Січі звичаєвому праві, за яким вона управлялася понад два століття. Для свого часу це був найдемократичніший правовий документ, створений за 77 років до демократичної Конституції Сполучених Штатів Америки (1787).
Історичне значення діяльності І.С.Мазепи. Правління Мазепи стало для України двадцяти двох річним періодом стабільності та розквіту. Вперше після Хмельницького Україна отримала володаря, який дбав про політичні та економічні інтереси народу, свідомо і послідовно формував національну еліту, поширював кордони Гетьманщини на півдні і південному заході. Несприятливі обставини не дозволили Мазепі і його сподвижникам (Г.Герцик, П.Орлик, Ф.Мирович, І.Ломиковський, К.Гордієнко, Войнаровський, І.Максимович) визволити Україну. Цю боротьбу продовжила українська політична еміграція першої хвилі. Вищим проявом демократичних прагнень українського народу стала Конституція Пилипа Орлика 1710 р.
Образ Мазепи в літературі та мистецтві. Епоха Мазепи і постать самого гетьмана стали сюжетом багатьох історичних досліджень та творів мистецтва (Вольтер «Історія Карла ХІІ», Д.Байрон - поема «Мазепа», В.Гюго - вірш «Мазепа», польський письменник Ю.Словацький - драма «Мазепа», О.Пушкін - поема «Полтава», К.Рилєєв - поема «Войнаровський», Д.Мордовець - роман «Цар і гетьман», російські письменники Федір Булгарин - роман «Мазепа», Є.Аладьїн - історична повість «Кочубей», українські письменники С.Руданський - поема «Мазепа, гетьман український», Богдан Лепкий - роман «Мазепа» (тетралогія «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава»), В.Сосюра - поема «Мазепа», Юрій Мушкетик - роман «Семен Палій», історик М.Костомаров - монографія «Мазепа», історик та літературознавець, випускник Новоросійського університету Ілько Борщак - дослідження «Мазепа», «Великий мазепинець Пилип Орлик», «Войнаровський, сестринок Івана Мазепи», «Григорій Орлик, французький козак-генерал», композитори Ференц Ліст - симфонічна поема «Мазепа», П.Чайковський - опера «Мазепа», П.Сокальський – опера “Мазепа” та багато інших).
3. Ліквідація української автономії.
Наступ на права України. З другої половини ХУІІІ ст. активізувалася колонізаторська політика Росії в Україні. Наступ на автономію гетьманської держави у межах Російської імперії слідом за Петром І продовжили його наступники і завершила Катерина ІІ. В 1734 р. після смерті гетьмана Д.Апостола російська імператриця Анна Іоаннівна забороняє вибори нового гетьмана і створює для управління Україною аналог Малоросійської колегії під назвою «Правління гетьманського уряду». З метою обмеження влади гетьмана царат встановив контроль за наданням старшині земельних володінь і урядових посад.
Ліквідація митного кордону. Ліквідувавши внутрішню митницю між Україною та Росією в 1754 р., Росія позбавила гетьманське правління значних прибутків.
Відчуження та перерозподіл запорозьких земель. За імператриці Єлизавети було пограбовано запорозькі землі, які заселялися іноземними колоністами (серби, чорногорці, греки, молдавани, німці та ін.). В 1751 р. була створена провінція Ново-Сербія з центром у Єлисаветграді, де осіли сербські колоністи. У 1753 р. на східному краї Запорожжя заснована Слов’яносербія з центром у Бахмуті. Між сербами та запорожцями постійно виникали конфлікти з приводу розподілу та використання земель.
Ліквідація Гетьманства. Фронтальний наступ на автономію України розпочався з приходом до влади Катерини ІІ. Вона категорично відхилила домагання української старшини повернути їй втрачені вольності і автономію та створити шляхетський парламент на взірець польського сейму. Користуючись поданим гетьманом Кирилом Розумовським проханням про узаконення спадкового гетьманства, Катерина ІІ у листопаді 1764 р. остаточно ліквідувала гетьманство в Україні. Влада знову перейшла до Малоросійської колегії та її президента генерал-губернатора графа П.Румянцева.
Ліквідація української адміністративної системи. В 1765 р. було ліквідовано поділ Слобідської України на полки і створено дві губернії - Слобідська на сході та Новоросійська на півдні. У 80-х рр. ХУІІІ ст. остаточно ліквідовано полковий адміністративний поділ Лівобережної України, заснований ще Б.Хмельницьким. В 1781 р. проведена адміністративна реформа, за якою ліквідована Малоросійська колегія і на українських землях замість 10 полків створено три намісництва - Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об’єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. Зрештою ці землі перетворюються у звичайні провінції Російської імперії.
Ліквідація міського самоуправління. В 1775 р. в Україні було скасовано старе самоуправління міст за Магдебурзьким правом та Литовським статутом (остаточно ліквідовано по всій Україні в 1831 р.).
Ліквідація Запорозької Січі. В 70-80-х рр. ХУІІІ ст. почалася завершальна стадія наступу царату на автономію України. Після переможного завершення російсько-турецької війни 1764-74 рр. Катерина ІІ визнала необхідним назавжди ліквідувати Запорозьку Січ, як центр національної та соціальної визвольної війни в Україні. До цього рішення спричинилася і участь запорожців у повстанні Омеляна Пугачова (1773-75). Відпала й необхідність у запорожцях для захисту південних кордонів імперії.
4 липня 1775 р. російські війська під керівництвом генерала П.Текелі зайняли і зруйнували останню, восьму, Нову (Підпільненську) Січ. В Петербург вивезено старі козацькі клейноди, грамоти, знамена. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського (1690 - 1803) було заслано до Соловецького монастиря, де він перебував ув’язненим до 1801 р. і там же доживав віку (до 113 років) після звільнення. На Соловках його й поховано, могила збереглася.
Після остаточного зруйнування Запорозької Січі українське козацтво розпалося на три галузі. Втікачі на Дунай утворили там, у межах Турецької Османської імперії, Задунайську Січ. Ті, що залишилися на батьківщині, увійшли до складу санкціонованого російським урядом Чорноморського козацтва, яке згодом було переселено на Таманський півострів і перетворено у Кубанське козацьке військо. Решта козаків перейшла у розряд селян.
Знищення української армії. В 1783 р. проведено реформу козачих полків, за якою вони перетворювалися у звичайні уланські, гусарські та драгунські полки регулярної армії та комплектувалися з усієї території Росії. Внаслідок цього особовий склад їх перестав бути чисто українським, а керівництво опинилося в руках російських офіцерів. Так остаточно були знищені збройні сили України.
Закріпачення українського селянства. Розпочалося цілеспрямоване закріпачення вільного українського селянського населення. Ще в 1760 р. було видано універсал гетьмана К.Розумовського, який забороняв селянам переселятися без письмового дозволу феодала. Царським указом від 3 травня 1783 р. кріпосне право в Лівобережній Україні фактично отримало юридичне оформлення і закріплено указом від 21 квітня 1785 р. Переходи селян були повністю заборонені. Покріпачені селяни виконували панщину не тільки в поміщицьких господарствах, але й державних та монастирських.
Формування українсько-російського дворянства. Щоб залучити на свою сторону козацьку старшину і запобігти сепаратистським настроям, у 1785 р. Катерина ІІ, використовуючи випробуваний принцип “поділяй та володарюй”, жалуваною грамотою дворянству поширила всі дворянські права та привілеї на українську старшину.
Таким чином, до початку 80-х років ХУІІІ ст. залишки автономного устрою України були остаточно ліквідовані, і українські землі перетворилися на рядові російські провінції..
4. Російська колонізація Півдня. Новий поділ українських земель.
Приєднання Північного Причорномор’я. Внаслідок цілого ряду перемог у російсько-турецьких війнах Росія виходить на узбережжя Чорного моря, звільняючи від турок і татар стародавні русько-українські землі. За Кючук-Кайнарджійським договором 1774 р. до Росії відійшли землі між витоками Дніпра та Північного Бугу, фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале. Це забезпечило Росії право вільного мореплавства на Чорному морі та вихід через чорноморські протоки у Середземне море. Визнавалася незалежність Кримського ханства від Туреччини і протекторат Росії над Молдовою та Волощиною.
Заснування нових міст. В процесі розвитку Південної України було засновано нові міста: в 1778 - Херсон, в 70-і роки ХУІІІ ст. - Олександрівськ (Запоріжжя), 1784 - Маріуполь, 1787 - Катеринослав, 1789 - Миколаїв, 1794 - Одеса. Ліквідація турецько-татарського панування на півдні сприяла подальшому піднесенню економіки Російської імперії.
Гайдамаки. З другого десятиліття ХУІІІ ст. в Правобережній Україні розгорнувся гайдамацький рух (слово «гайдамак» походить від турецького слова «гайда», що означає «непокоїти», «гнати», «переслідувати»). Його суть: партизанська боротьба знедолених мас на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у ХУІІІ ст.
Гайдамацькі загони руйнували маєтки польських магнатів та шляхти, захоплювали та спалювали майно феодалів, знищували документи, які підтверджували правовий статус власника землі та кріпаків, нападали на орендаторів, вбивали експлуататорів тощо. Тільки наприкінці 1738 р. польсько-російським каральним загонам вдалося послабити гайдамацький рух. Але у 60-х роках він запалав знову.
Коліївщина. Гайдамацьке повстання на Правобережжі проти панування Речі Посполитої широко розгорнулося у 1768 р. Це повстання отримало назву Коліївщини. Її причинами було посилення кріпацького гноблення, релігійні та політичні утиски, колонізаторська політика Речі Посполитої. Важливий мотив повстання - прагнення до возз`єднання Правобережної та Лівобережної України. Ватажками повстання були запорозький козак Максим Залізняк та уманський сотник реєстрових козаків Іван Гонта. Центром повстання став Мотронинський монастир у Холодному яру на Черкащині та його Троїцька церква, де святилися ножі повсталих. Т.Шевченко присвятив цим подіям твори “Холодний Яр” та “Гайдамаки”, малюнок “Мотронинський монастир”. Він побував тут у 1843 та 1845 рр. Війська Росії та Речі Посполитої жорстоко придушили повстання. Залізняк та Гонта були захоплені в російський полон. Останній був виданий полякам і скараний лютою смертю. Залізняка заслали у Сибір на каторгу. Жорстоких репресій карателів зазнали рядові учасники повстання.
Три розділи Польщі. Наприкінці ХУІІІ ст. Польща настільки ослабла від розбещеності магнатів і шляхти, що у неї не вистачало сил для консолідації та збереження своєї державності. Агресивні сусіди - Прусія та Росія цим скористалися і розділили між собою послаблену Польщу. Внаслідок першого розділу 1772 р. до Росії відійшла значна частина Білорусії. Галичина, а в 1774 р. і Буковина були захоплені Австрією. У 1793 р. відбувся другий розділ Польщі, за яким до Росії відійшла вся Правобережна Україна. В 1795 р. внаслідок третього поділу Польщі до Росії приєднані Волинь та Західна Білорусь, власне польські землі окупували Прусія та Австрія. Польща, як держава, перестала існувати. Усього до складу Росії відійшло біля 80% українських земель.
Після приєднання Правобережної України до Росії ці землі були розділені на 3 губернії: Київську, Волинську і Подільську. Правобережне дворянство отримало загально-імперські дворянські права. Інші українські землі - Галичина, Закарпаття, Буковина - захоплені Габсбургською імперією.
Контрольні питання.
1. Чому гетьман І.Виговський прагнув до федерації з Польщею?
2. Чому Гадяцький трактат залишився паперовою угодою?
3. Як оцінити діяльність гетьмана Петра Дорошенка?
4. Які причини “Великої Руїни” в Україні?
5. Які тенденції спостерігалися при підписанні українськими гетьманами статей угод з Московією?
6. Які наслідки для України мали Андрусівське перемир’я 1667 р. та Вічний мир 1686 р.?
7. Внутрішня та зовнішня політика І.Мазепи.
8. Чому в 1708 р. Мазепа перейшов на бік шведів? Чи був цей вчинок зрадою українському народові?
9. Чому плани Мазепи зазнали невдачі?
10. Як розправився Петро І з українськими козаками та українським народом після переходу Мазепи на бік шведів?
11. Дайте характеристику Конституції Пилипа Орлика.
12. Яке значення для України мало правління Мазепи?
13. Як послідовно обмежувалася автономія України у складі Росії і які причини ліквідації Гетьманщини?
14. В чому суть та причини гайдамацького руху?
15. Чому Катерина ІІ допомогла польській шляхті придушити гайдамаччину?
16. Які наслідки мало входження Північного Причорномор’я та Правобережної України до складу Росії для українського народу?
17. Які зміни відбулися в становищі українського селянства після ліквідації Гетьманщини?
Оцінювання за першим модулем

МОДУЛЬ 2

Тема 5. Україна у складі двох імперій (ХІХ - початок ХХ ст.)

План лекції.
1.    Національно-духовне відродження України.
2.    Реформи середини ХІХ ст.
3. Політизація національного руху.
4. Революція 1905-07 рр., столипінська реформа та перша світова війна.
1. Національно-духовне відродження України.
Закріплення розколу України. З кінця ХVІІІ ст. до 1917 р. Україна залишалася під владою двох імперій - Російської та Австро-угорської. Більша її частина входила до складу Російської імперії. Але саме там назва «Україна» перестала вживатися. Лівобережну Україну називали «Малоросією», Правобережну - «Південно-західним краєм», а Південну - «Новоросією». До складу Австро-угорської імперії входили Галичина, Буковина, Закарпаття.
Русифікація. Після знищення автономії Гетьманщини наприкінці ХУІІІ ст. в Україні було запроваджено російську адміністративну систему. Росія поступово ліквідувала всі залишки окремих прав та привілеїв України, її традиційну законодавчу та юридичну систему, розповсюдила та юридично закріпила кріпосне право в Україні. Посилювалася політика русифікації України. Головні адміністративні посади займали російські чиновники. Панування російської мови в канцеляріях, судах та інших державних установах та навчальних закладах призводило до того, що значна частина української аристократії пристосувалася до таких умов, русифікувалася, відмежовуючись та зневажаючи рідну мову та національну культуру.
Початок національного відродження. В той же час невелика частина української аристократії не втратила надію на відновлення автономії України і пропагувала ідею національного відродження. Патріотично орієнтована українська інтелігенція вивчала фольклор, традиції та обряди України, збирала та зберігала історичні документи, інші джерела з історії України, вивчала її історію, культуру та мову.
В епоху романтизму - нового напрямку в філософії та культурі Західної Європи значно зріс інтерес інтелігенції до історичної долі свого народу. Все це сприяло формуванню національної самосвідомості українців, що було пов’язано з процесом становлення та консолідації української нації. Цей процес серед істориків отримав назву «національне відродження України». Він почався наприкінці ХVІІІ ст. і тривав більше 130 років до початку ХХ століття, коли найвищою стадією його розвитку стала національна революція в Україні та формування української незалежної держави.
Розвитку національного руху в Україні сприяли революційно-демократичні процеси, які відбувалися в Західній Європі і французька революція, активізація визвольного руху слов’янських народів, які були під владою інших держав, революційні процеси в Європі в 1848-49 рр.
Масонські ложі. Сильним імпульсом для розвитку національного руху в Україні стали політичні події в Російській імперії. Перемога царату в російсько-французькій війні 1812 р. безпосередньо вплинула на долю українського народу. Вона викликала серед російської та української аристократії хвилю патріотичних почуттів, надії на прогресивні зміни в країні. Почали створюватися масонські ложі - таємні товариства на взірець тих, що існували у Західній Європі. Вперше масонство виникло на базі Королівського наукового товариства Великої Британії (тодішня англійська академія наук) у ХУІІ ст. серед людей, що оточували англійського фізика, астронома, математика, алхіміка і теолога Ісака Ньютона. Завданням масонів було покласти край релігійній та політичній громадянській війні, що шматувала країну, підтримати ідеї Просвітництва, допомогти протестантській релігії. В Росії масонські ложі ставили за мету моральне та духовне удосконалення суспільства, реформування державного устрою Російської імперії.
Найбільша масонська ложа в Україні була заснована у Полтаві під назвою «Любов до істини». В її створенні брав участь видатний український письменник Іван Котляревський, автор поеми “Енеїда”, п’єс “Наталка Полтавка” та “Москаль Чарівник”. Інший учасник цієї ложі - громадський діяч та історик В.Лукашевич намагався у 1821 р. організувати «Малоросійське товариство» з метою боротьби за політичну незалежність України.
Одночасно у Києві виникла ложа «З’єднаних слов’ян» (1818-22). Вона нараховувала біля 80 чоловік. Більшу частину її учасників складала польська інтелігенція, але до неї входило також багато українців та росіян. Всіх учасників поєднувала ідея національного звільнення та об’єднання слов’янських народів, які були пригноблені Російською, Габсбургською та Османською імперіями.
В Одесі з 1817 р. існувала масонська ложа «Понт Евксінський» на чолі з самим генерал-губернатором графом А.Ланжероном. У склад цієї групи входило понад 70 чол. - воєнних, чиновників, поміщиків. Існували й інші масонські ложі. Діяльність масонів переслідувалася царатом за вільнодумство і була заборонена Олександром І у 1822 р.
Декабристи. Опозиція царизму існувала й серед офіцерів російської армії. Учасники закордонного походу 1813 р. побачили переваги європейських форм державності, політичних свобод у країнах Західної Європи та намагалися добитися запровадження такої ж системи в Росії. Офіцерська таємна організація «Союз спасіння», що виникла у Петербурзі в 1816 році ставила собі за мету здійснити державний переворот, встановити в Росії конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Деякі учасники цього товариства навіть планували фізичне усунення російського царя Олександра І. Через це поміркована частина офіцерів відірвалася від організації, внаслідок чого вона розпалася.
Союз благоденства. Але радикально настроєні офіцери утворили нову таємну організацію - «Союз благоденства» (1818-21). Вона мала свої представництва не тільки у Москві та Петербурзі, але й в інших містах імперії. В Україні такі представництва - місцеві управи були - в Полтаві, Тульчині, інших містечках, де стояли воєнні гарнізони російської армії. Найяскравіша з них - Тульчинська управа - нараховувала до 30 чоловік. Її керівником був полковник російської армії Павло Пестель, освічений російський дворянин, учасник війни Росії з Францією 1812 р., який дотримувався революційних поглядів. Протягом трьох років існування «Союзу благоденства» її учасники пропагували ідеї знищення монархії та кріпацтва, прийняття конституції.
Південне товариство. В 1820 р. «Союз благоденства» розділився на дві таємні організації: «Північне товариство» з центром у Петербурзі, учасники якого хотіли перетворити Росію на конституційну монархію, і «Південне товариство» з центром в українському місті Тульчині, члени якого виступали за повну ліквідацію самодержавства і встановлення в Росії республіки.
Руська правда. Керівник «Південного товариства» полковник Павло Пестель написав політичну програму для своєї організації для якої взяв назву збірника законів Ярослава Мудрого «Руська правда». В цьому документі визначалися програмні завдання учасників товариства: 1)ліквідація самодержавства; 2)створення унітарної республіки; 3)скасування кріпосництва; 4)забезпечення селян поміщицькою землею без викупу; 5)здійснення свободи торгівлі та промисловості; 6)запровадження політичних свобод та рівноправності громадян  перед законом; 7)ліквідація станів.
Управи. Південне товариство мало в Україні, крім Тульчинської, ще дві управи - в містах Василькові та Кам`янці на Київщині. Частина учасників товариства, хоча і служила в російській армії, але за походженням була українцями.
Товариство з`єднаних слов`ян. До «Південного товариства» в 1825 р. приєдналося «Товариство з`єднаних слов`ян», яке виникло в 1823 р. в українському місті Новоград-Волинському. Метою цього товариства було встановлення федерації слов`янських республік від Білого до Адріатичного та від Балтійського до Чорного моря, але без українського та білоруського народів, яких з’єднані слов’яни не відокремлювали від росіян.
Повстання Чернігівського полку. 14 грудня 1825 р. офіцери Північного товариства підняли в Петербурзі повстання, яке закінчилося поразкою. Учасники «Південного товариства» через 15 днів після початку повстання в Петербурзі (29 грудня) підняли Чернігівський полк, розташований у Василькові. Але народ повсталих офіцерів та солдат не підтримав. Народ нічого не знав про мету та завдання повсталих і залишився ізольованим від планів офіцерів - «декабристів». Навіть більш демократичне «Товариство З`єднаних Слов`ян» не вело широкої пропаганди в народі. Це була перша причина поразки декабристів. Друга полягала в їхній нерішучості в той час, коли треба було вести активні наступальні дії проти урядових військ.
Декабристів жорстоко покарали. П`ятеро з них були повішені (Пестель, Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін, Рилєєв, Каховський), з них перші три – керівники Південного товариства, біля ста чоловік заслані до Сибіру та на Кавказ, де відбувалася війна з горцями. Рядових солдатів побили шпіцрутенами та перевели в інші полки. Незважаючи на поразку, повстання декабристів мало великий вплив на подальше поширення серед освічених прошарків суспільства вільнодумних політичних ідей. Реакційна політика наступного російського царя Миколи ІІ не могла протистояти утворенню нових таємних організацій, які вважали себе продовжувачами ідей декабристів та шукали нові шляхи політичного реформування Російської імперії.
Польське повстання. Активну діяльність в Правобережній Україні провадили польські патріоти, які хотіли добитися незалежності Польщі від Росії та відродження її державності. В 1830 р. вони підняли повстання на Правобережній Україні, розраховуючи на підтримку українського народу. Їх гасло: «За нашу і вашу свободу». Після придушення повстання політика російського царату стала більш жорстокою, але вона була не здатна зупинити визвольного руху в Україні.
Кирило-Мефодіївське братство. У грудні 1845 року в Києві патріотично настроєна українська інтелігенція утворила таємну політичну національно-патріотичну організацію, яка отримала назву Кирило-Мефодіївського братства. Ця організація молодих українських патріотів була названа на честь двох перших слов`янських просвітителів Кирила та Мефодія, які були зараховані до ліку українських святих. Братство нараховувало біля 100 чоловік. Його засновниками були відомий український історик Микола Костомаров, громадські діячі В.Білозерський та М.Гулак. Згодом до них приєдналися письменник, етнограф, історик та громадський діяч Пантелеймон Куліш та видатний український поет Тарас Шевченко.
Програма. Головним програмним документом братства була книжка «Закон Божий або Книга буття українського народу», написана М.Костомаровим. Кирило-мефодіївці виступали за 1)національне звільнення України з-під гніту Російської імперії; 2)державну незалежність України; 3)ліквідацію кріпацтва та реформування суспільства на основі християнських принципів соціальної справедливості і любові до ближнього; 4)тісний союз з іншими слов`янськими народами; 5)створення рівноправної, вільної федерації слов`янських республік.
Вирішальну, месіанську роль в утворенні слов`янської федерації кирило-мефодіївці відводили Україні. Принциповим питанням, яке відрізняло їх від з’єднаних слов’ян, було визнання української національно-визвольної ідеї.
В братстві не було єдності щодо шляхів реалізації своєї політичної програми. Існувало два напрямки - революційне та ліберально-реформистське. М.Костомаров та П.Куліш виступали за поступові реформи, а Т.Шевченко та І.Гулак - за насильницьку ліквідацію монархії. Братчики пропагували свої ідеї, вивчали життя простого народу, історію та етнографію України. Для просвіти народу видавали популярні книжки.
Серед кирило-мефодіївців найбільш відомим і популярним серед молоді був Тарас Шевченко (1814 - 1861). Він рано втратив батьків, які були кріпосними селянами. З дитинства малий Тарас мав палке бажання малювати і мав до цього хист. В Петербурзі його талант було визнано і, за допомогою К.Брюллова, В.Жуковського, О.Венеціанова, М.Вієльгорського, Є.Гребінки, І.Сошенка та інших, у 1838 р. викуплено з кріпацтва. К.Брюллов намалював портрет В.Жуковського, який було розіграно на лотереї серед царської родини. Цього ж року Шевченка прийняли до Академії мистецтв, яку він закінчив у 1844 р.
Але найбільше проявився талант Шевченка в поезії. В 1840 р. вийшов перший збірник його віршів «Кобзар», який сприяв зростанню національної самосвідомості українців. В своїх поетичних творах він виступав проти кріпосницьких утисків в Росії, за національні права українського народу, за права на соціальну справедливість. У відомому вірші «Заповіт» Шевченко закликав український народ піднятися на боротьбу з російським царизмом, розірвати кайдани рабства та добитися волі для українського народу.
Кирило-Мефодіївське братство існувало трохи більше року. Вже у березні 1847 р. його члени були заарештовані царською владою, яка вбачала у цьому товаристві небезпечну антиурядову організацію. За вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 «братчиків» були покаранні засланням у різні місця імперії. Найбільш жорстоко був покараний Т. Шевченко, якого віддали в солдати на 10 років без права писати та малювати. Тільки в 1857 р. він повернувся з заслання до Петербургу, де через декілька років і помер (1861). Діяльність Кирило-Мефодіївського братства стала важливим щаблем в формуванні українського національного руху.
«Руська трійця». В Західній Україні, яка була під гнітом Австро-угорської, Габсбургської монархії, національний рух очолило греко-католицьке духівництво, яке було єдиною соціальною верствою населення, яке мало право на вищу освіту. Українські священики видавали українською мовою релігійну літературу, займалися освітянською діяльністю. Центром національного життя в Західній Україні стало місто Львів, де було створено зі студентів духовної семінарії та університету напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне угрупування «Руська трійця», яке діяло у 1833-34 рр. Його засновниками були Я.Головацький, М.Шашкевич, І.Вагилевич. В 1836 р. тисячним тиражем у Пешті (Угорщина) вони надрукували альманах фольклорних та власних творів «Русалка Дністрова». Це був перший в Галичині літературний збірник українською мовою. Центральною у ньому була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною.
2. Реформи середини ХІХ ст.
Революція 1848-1849 рр. в Західній Європі мала вплив і на розвиток західноукраїнських земель, які входили до складу Австро-угорської монархії. Ці події сприяли політичній організації українців. Була створена «Головна Руська Рада», яка представляла інтереси українців на противагу намаганням поляків репрезентувати все населення Галичини.
Українські делегати взяли участь в 1848 році в роботі Слов`янського Конгресу в Празі, де вони відстоювали національні права українського народу. Українські інтереси в Галичині увійшли в конфлікт з польськими, через те, що поляки займали там панівне становище. Українці вимагали автономії в усіх сферах життя, вели активну видавничу та просвітницьку діяльності. У Львівському університеті під натиском українців уряд дозволив відкрити кафедру української філології. В Галичині були також створені перші загони української самооборони. Українці Галичини підтримували зв`язки зі своїми етнічними братами в Буковині та Закарпатті. Таким чином, революційна ситуація 1848 р. допомогла українцям на західних землях вперше з ХУІІІ ст. виступати як окрема нація.
Реформи в Росії. Необхідність радикальних реформ часто відчувалась і в Російській імперії. Під час Кримської війни (1853-56) виявилася економічна та воєнно-технічна відсталість царської Росії. Новий російський цар Олександр ІІ був вимушений почати реформи в Росії.
Причини реформ: 1/ поразка в Кримській війні; 2/ загроза селянської війни; 3/ «революція зверху», яку здійснив Олександр ІІ.
Ліквідація кріпацтва. Самою важливою з них була ліквідація кріпацтва у 1861 р. Кріпосні селяни, яких в Україні було 42% усього населення України, перестали бути власністю поміщиків і могли вільно займатися торгівлею, відкривати промислові та ремісницькі підприємства, купувати рухоме та нерухоме майно, без дозволу поміщиків виходити заміж, віддавати дітей в навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності - роботою чи грошима - повинні були віддавати в постійне користування селян присадибну ділянку і наділ у полі. Селяни залишалися тимчасово зобов`язаними на неповний час. Тільки з 1883 р. селяни обов`язково мусили викупити польові наділи. Але земля була оцінена дорожче, ніж її справжня вартість, і процес викупу землі селянами у поміщиків затягнувся. Земельне питання залишалося невирішеним в Російській імперії до початку ХХ ст.
Реформи 60-70 рр. Слідом за ліквідацією кріпацтва, Олександр ІІ в 60-х - на початку 70 рр. провів низку інших реформ: 1/ земську; 2/ міську; 3/ судову; 4/ воєнну та 5/ освітянську. В Росії було запроваджено загальну військову повинність, час воєнної служби зменшено на 4-5 років, вища освіта стала більш доступною для простих людей; запроваджено суд присяжних, міське самоврядування.
Значення реформ. Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. відкрили для Росії шлях до капіталізму. Багаті поміщики перетворили свої хазяйства в товарні, продавали велику кількість зерна та інших продуктів сільського господарства не тільки в Російській імперії, але й в Європі. Україна стала «житницею Європи».
Індустріалізація. Ліквідація кріпацтва сприяла розвитку індустріалізації економіки. Для вивозу зерна були потрібні залізниці. Першою в Україні була побудована залізниця між Одесою та Балтою (1866-71). Будівництво залізниць збільшило потребу у  вугільній та залізній руді. В другій половині ХІХ ст. самими індустріально - розвинутими регіонами України стали Донецький вугільний басейн та Криворізький залізорудний басейн. Економіка України все більше інтегрувалася в загальноімперську.
Швидко зростають українські міста. Крупним портом на півдні України стала Одеса. Через Одеський порт експортувалася велика кількість пшениці. Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Російської імперії.
Незважаючи на колоніальну політику царату, Україна в пореформений період в економічному відношенні займала одно з перших місць в Російській імперії. Але невирішеність аграрного питання, загострення соціальних протиріч в промисловості стали причинами визрівання революційної ситуації в Україні, як і в усій Російській імперії на початку ХХ ст.
3. Політизація національного руху.
«Основа». В умовах лібералізації політичного режиму Російської імперії в середині ХІХ ст. активізувався національний рух. Повернулися з заслання кирило-мефодіївці - П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко та ін. Вони продовжили пропаганду української мови та культури, відстоювали національні права українців. В Петербурзі з 1861-62 рр. вони видали перший легальний український журнал «Основа», який став трибуною національного українського руху.
«Громади». Нове покоління українських діячів, здебільшого студенти, стали організовуватися  в культурно-просвітницькі організації, так звані «громади». Найбільш активними з них були громади в Петербурзі на чолі з П.Кулішем та В.Білозерським, в Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові, Харкові. До Київської громади пристала невелика група польських студентів на чолі з Володимиром Антоновичем. Нехтуючи своїм походженням, з метою наблизитись до простого народу, допомогти йому  вибратися зі злиднів, вони розгорнули просвітницьку діяльність. Їх стали називати хлопоманами.
Валуєвський циркуляр. У відповідь на зростання українського національного руху царський уряд видає укази, які забороняють розвиток української культури. Так, міністр внутрішніх справ Валуєв у 1863 р. окремим циркуляром заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та просвітницьких книг, діяльність недільних шкіл, в яких українська інтелігенція навчала простий люд рідної мови та писемності. Була заборонена діяльність громад.
Емський указ. В 1876 р. у м. Емсі проголошено царський указ, який заборонив не тільки видання українських книжок, але й переклади українською мовою іншомовної літератури, в тому числі й російської, ввезення української літератури з-за кордону. Заборонялися театральні вистави та концерти українською мовою, друкування текстів до музичних творів. Таким чином за українською мовою закріплявся статус місцевого наріччя, вона автоматично не допускалася до сім’ї європейських мов. Циркуляр і указ були відмінені лише внаслідок революції 1905-97 рр.
Михайло Драгоманов. Багато активних громадівців перенесли свою діяльність за кордон. Відомий український громадський діяч громадівець Михайло Драгоманов виїхав в Женеву і почав видавати там журнал «Громада» (1878-82), в якому відстоював національні та соціально-політичні інтереси українців. Цей журнал нелегально перевозили в Україну.
Народники. В 70-х роках в Україні, як і по всій Російській імперії, поширюється революційний соціалістичний рух. Нелегальні революційні організації «Земля і воля», «Народна воля» шляхом пропаганди та терору проти російської адміністрації та особисто російських царів намагалися завоювати політичні свободи та вирішити соціальне питання. Народовольці опиралися на студентів та робітників. В 1881 р. вони вбили в Петербурзі царя Олександра ІІ.
Робітничий рух. Активізувався робітничий рух і в Україні. В 1875 р. під керівництвом революціонера Є.Заславського в Одесі було створено нелегальний «Південноросійський союз робітників». Керівники «Союзу» намагалися об`єднати робітничий клас для боротьби з існуючим ладом. Але учасники народницького та робітничого руху зневажали національні інтереси України.
Політичні партії. Політичне пожвавлення, яке з 1890-х рр. охопило всю Російську імперію, сприяло появі нелегальних українських політичних організацій. Особливе значення мало створення Революційної Української Партії (РУП), яка висувала ідею самостійної України. В 1905 р. члени РУП утворили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка зіграла важливу роль в утворенні Української держави в 1917 р. Політичним та культурним центром українського руху було Товариство Українських Поступовців (ТУП) (1908-17), яке очолили видатний український історик та громадський діяч М.Грушевський, А.Ніковський, .Є.Чикаленко, С.Єфремов, В.Прокопович. В 1917 р. ця партія реформована в Союз українських автономістів-федералістів (УПСФ).
4. Революція 1905-07 рр., столипінська реформа та перша світова війна.
Революція 1905-07 рр. Розвитку українського національного відродження великий поштовх надала російська революція 1905-07 рр. В Україні було дозволено видавати літературу українською мовою, організовувати українські організації. З`явилося багато газет та журналів українською мовою, в яких захищалися національні права українців.
«Просвіти». В містах створювалися культурно-просвітницькі організації «Просвіти», які ставили за мету підняти освітній та культурний рівень українського населення.
Державна Дума. Після революції 1905-07 рр. вперше в Російській імперії почав працювати зародок парламенту - Державна Дума, яка ще не мала законодавчих, а лише дорадчі права. На відміну від президентської республіки США, парламентської республіки Франції, конституційних монархій Великобританії, Німеччини, Австро-Угорщини та Японії, Росія залишалася самодержавною монархією. В Думі утворилася українська фракція депутатів, яка добивалась національної автономії України.
Столипінські репресії. Революція і есерівська тактика терору призвели до репресій уряду прем’єр-міністр Росії П.Столипіна проти учасників терористичних актів, працювали військові суди, виконувалися смертні вироки через повішання, шибениці отримали назву „столипінських краваток”.
Аграрна реформа. Разом з тим, П.Столипін зробив спробу реформувати Росію за допомогою аграрної реформи, яка розпочалася у1906 р. і передбачала: 1) вихід селян на відруби та хутора, 2) організоване переселення селян з внутрішніх губерній Росії та України на землі Сибіру та Середньої Азії, 3) ліквідацію общини. Внаслідок тільки з України в 1906-1912 рр. виїхало близько 1 млн. чол. Це була перша насильницька міграція українського населення на схід. Реформа не дала бажаних результатів. В 1911 р. Столипін був убитий в Києві Багровим, який був членом партії есерів і одночасно агентом охранки. Ініціатори замаху лишилися нерозкритими.
«Український П`ємонт». В більш сприятливих умовах відбувалося українське відродження в Галичині. Незважаючи на протидію поляків, на західноукраїнських землях Конституція Австро-угорської імперії гарантувала мінімум політичних прав українцям. Центром національної науки стало Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, яке очолював М.Грушевський. Завдяки успіхам в освітній, релігійній, культурній та економічній сферах, національному житті, Галичина наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. стала центром українського національного руху, «українським П`ємонтом», як її називали.
Перша світова війна. Під час першої світової війни, яка розпочалася в 1914 р., Україна, поділена між головними противниками - Російською та Австро-угорською імперіями - зазнала значних руйнувань. Понад 3 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тис. - у складі австро-угорської. В Галичині відбулося декілька найбільших битв першої світової війни.
Українські Січові Стрільці. У Львові декілька політичних організацій сформували Українську Головну Раду і ставили своїм завданням боротися за українську державність в Придніпровській Україні проти царської Росії, за автономію в межах Австро-Угорщини. Вперше в новітній історії були сформовані українські воєнні сили - добровольчий легіон Українських Січових Стрільців (УСС). На території України, яка була під владою Росії, всіляка політична та культурна діяльність була заборонена аж до 1917 р.
Контрольні питання.
1. Яку політику проводила Росія в Україні після ліквідації Гетьманщини і яка була реакція української еліти?
2. Яка була роль масонства в українському національному русі?
3. Які причини виникнення декабристського руху? Чому він зазнав поразки?
4. Які були програмні установки “Південного товариства”?
5. Дайте характеристику програмним документам кирило-мефодіївців. Що відрізняло їх від декабристів та об’єднаних слов’ян?
6. Які розходження з тактичних питань існували серед братчиків?
7. Яка роль в Кирило-Мефодіївському братстві  належала Т.Шевченку?
8. Яке значення мала діяльність Руської трійці?
9. Яке значення мала революція 1848 р. для українців Галичини?
10. В чому суть Валуєвського циркуляру та Емського указу?
11. Які реформи відбулися в Росії після поразки у Кримській війні?
12. В чому проявилася політизація національного руху в Україні наприкінці ХІХ ст.?
13. Чому Галичину називали “Українським П’ємонтом”?
14. Які зміни в Україні принесла революція 1905-07 рр.?
15. Що таке легіон УСС?
16. Який лад існував в Росії на початку ХХ ст.?
17. Що то були за організації “Громади” та “Просвіти”?
Оцінювання за другим модулем

Тема 6. Національно-демократична революція в Україні. Створення Української держави (лютий 1917–1920 рр.).

План лекції.
1. Революція 1917 р. в Росії. Утворення та діяльність Української Центральної Ради.
2. Держава гетьмана Павла Скоропадського.
3. УНР–Директорія та встановлення радянської влади в Україні.
1. Революція 1917 р. в Росії. Утворення та діяльність Української Центральної Ради.
Лютнева революція. Перемога Російської лютневої революції 1917 р. поклала край багатовіковому монархічному режиму в Росії і створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Російської імперії. Коли вістка про революцію та утворення Тимчасового уряду долетіла до України, тут, як і в інших куточках Росії, також почали формуватися органи нової влади.
Тимчасовий уряд і ради. Виконавчу владу на місцях Тимчасовий уряд передав своїм комісарам, якими стали керівники губернських та повітових земських управлінь. Паралельно з цими органами влади, в містах і селах України утворюються ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Це відповідало утворенню двох керівних центрів у Петрограді – Тимчасового уряду і Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів.
Переважна більшість рад складалася з членів соціалістичних партій, головним чином російських: соціал-демократів - меншовиків та есерів. Активної наступальної позиції в радах дотримувалися більшовики, але кількісно вони були в меншості.
Українська Центральна Рада В Україні, крім місцевих органів Тимчасового уряду та рад, виник ще один, третій центр влади, який представляв інтереси більшості українського народу, головним чином, селянства – Українська Центральна Рада. Вона була створена у березні 1917 р. в Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради було обрано професора української історії М.С.Грушевського.
Українські партії. Головну роль в Центральній Раді грали українські соціалістичні партії: українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), товариство українських поступовців (ТУП), згодом - українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) та інші. Лідерами цих партій і їх представниками в Центральній Раді були В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов. У віддаленій перспективі вони орієнтувалися на соціалістичний устрій суспільства, в найближчий час намагалися добитися від Тимчасового Уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.
Центральна Рада існувала 14 місяців з початку березня 1917 до кінця квітня 1918 року. За цей час її статус істотно змінився від безправної громадської організації до законодавчого органу республіки, яка проголосила свою незалежність.
Чотири універсали. Знаменними віхами існування і трансформації Центральної ради стали її 4 універсали (червень, липень, листопад 1917 та січень 1918). В червні 1917 р. Центральна Рада випустила свій Перший Універсал до українського народу. В ньому проголошувалася автономія України у складі Федеративної Російської держави, право українського народу бути хазяїном своєї землі, хоча сам термін „автономія” не вживався. Було обрано Генеральний секретаріат (кабінет міністрів), який фактично дорівнював уряду України, на чолі з лідером УСДРП письменником В.Винниченко. Склад Секретаріату змінювався тричі. Секретарем (міністром) військових справ призначено С.Петлюру, освіти – І.Стешенко, міжнаціональних справ – С.Єфремова, згодом – О.Шульгіна, фінансів – професора М.Туган-Барановського, земельних справ – Б.Мартоса, шляхів – В.Голубовича, генеральним писарем – О.Лотоцького.
В Другому Універсалі, виданому у липні 1917 р., Центральна Рада, в умовах зростаючого конфлікту з російським Тимчасовим Урядом, погоджувалася відкласти вирішення питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів. Вона також дала згоду на співробітництво з неукраїнськими групами населення. Натомість Тимчасовий Уряд визнав Генеральний секретаріат і поширення його юрисдикції на 5 губерній України з 9. Це був компроміс, хоча спочатку він був категорично проти автономії України і виправдовував думку, що „російська демократія закінчується там, де починається українське питання”.
Тим часом ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною, завмирало економічне життя. Зменшувалися запаси продовольства. Селянство, змучене війною та революцією, розорювалося. Зростала карна злочинність, суд, поліція не функціонували.
Восени 1917 р. не арену політичної боротьби в Росії активно виступає найбільш радикальна частина російської соціал-демократії – більшовики. Вони виступили з ідеєю переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну шляхом збройного повстання та встановлення диктатури пролетаріату.
Жовтневий переворот. В країні назрівала загальна революційна криза. Більшовики розгорнули потужну агітацію та пропаганду, закликаючи маси до нової революції. В ніч з 24 на 25 жовтня влада в Петербурзі перейшла до рук більшовиків. Тимчасовий уряд скинуто. В Україні на підтримку перевороту більшовиків виступили робітники великих заводів, шахтарі Донбасу. В той же час населення більшості міст, а також майже все селянство, підтримали Центральну Раду.
В Третьому Універсалі 20 листопада 1917 р. Україна проголошувалася Українською Народною республікою (УНР), хоча і не відокремлювалася, а залишалася у складі Російської Федерації. В Універсалі: 1)визначалися кордони України в межах 9 українських губерній, 2)проголошена передача землі селянам, 3)8 - годинний робочий день, 4)запровадження державного контролю за виробництвом, 5)необхідність переговорів між воюючими країнами та встановлення миру, 6)про відміну смертної кари та амністію, 7)підтверджувалися політичні свободи: слова, друку, вірувань, зборів, 8)визнавалася національна автономія та забезпечення прав усіх націй, що жили в Україні.
Центральна Рада та її уряд в цей період користувалися підтримкою народу. Але вони проявили нерішучість при розгляді основних суттєвих питань: конфіскація землі та передача її в руки селянства проводилися повільно, не були реформовані стара банківська система, судовий апарат, законодавство, не було встановлено дієвого контролю за виробництвом.
Перша війна радянської Росії з Україною. В той же час наростав конфлікт з більшовиками, які не збиралися допускати незалежності України у будь якій формі й не визнавали Української Народної Республіки. Приводом до війни між більшовицькою Росією та УНР стало роззброєння Центральною Радою агресивно настроєних більшовицьких частин у Києві, а також ультиматум Ради Народних Комісарів Центральній раді від 4 грудня 1917 р. з вимогою не пропускати через територію України донських козаків, що поверталися з фронту. Униклива відповідь Генерального Секретаріату на цей ультиматум призвела до початку воєнних дій.
Тим часом Центральна Рада поступово втрачала підтримку народних мас. Регулярного, дисциплінованого війська створити вона не спромоглася. Франція та Англія визнали УНР, відправили до Києва офіційних представників, але реальної допомоги не надали. В цих умовах проголошення повної незалежності України диктувалося самим ходом подій.
Четвертий Універсал, прийнятий Центральною Радою у січні 1918 р., зафіксував, що УНР стає самостійною, вільною та суверенною державою українського народу. Уряду УНР доручалося розпочати мирні переговори з державами Четверного Союзу.
Повністю здійснити завдання, які ставилися в Четвертому Універсалі, не вдалося. Через три дні після його проголошення останні підрозділи військових формувань УНР - гайдамаків залишили Київ та відступили до Житомира, куди вже переїхала Центральна Рада та уряд. Наприкінці січня 1918 р. більшовицькі війська на чолі з колишнім штабс-капітаном царської армії Муравйовим увірвалися до Києва.
Трагедія піл Крутами. На захист столиці спромоглася виступити лише українська молодь: студенти, гімназисти. В бою під станцією Крути (Чернігівська обл.) 29 січня 1918 р. більшість їх загинула, не витримавши наступу озброєних загонів більшовиків, що пройшли виучку на фронтах першої світової війни. Їх пізніше урочисто перепоховали на Аскольдовій могилі у Києві. З цього приводу поет П.Тичина писав: “На Аскольдовій могилі поховали їх. Тридцять мучнів-українців, славних молодих. На Аскольдовій могилі - українській цвіт! По кривавій по дорозі нам іти у світ”. Загони Муравйова, що захопили Київ, вчинили різанину, місто було залите кров’ю, після артилерійського обстрілу біля половини всіх будинків зруйновано. Українську пресу заборонено, типографії та школи зачинені, українська мова, яку вживали мешканці міста, могла стати причиною їх розстрілу на вулиці, без суду і слідства.
Брестський мирний договір. Після відступу військ Центральної Ради до Житомира, на мирну конференцію у Брест-Литовськ була відправлена українська делегація для підписання мирного договору. Його було підписано 9 лютого 1918 р. Згідно договору чотири держави центрального блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) визнали незалежність і самостійність України. Натомість остання обіцяла продавати за безцінь Австро-Угорщині та Німеччині значну частку своїх продовольчих ресурсів. Австро-німецькі війська були зобов’язані угодою допомогти Центральній Раді звільнити Україну від Червоної Армії. Прихід військ Четверного союзу в Україну фактично означав німецьку окупацію. Народ з незадоволенням зустрів нових окупантів.
Політика Центральної влади. Центральна Рада ліквідувала всі розпорядження радянської влади, видані за час її нетривалого існування на початку 1918 р.: відновила приватну власність на фабрики та заводи, усі види транспорту, банки. Але вона також залишила в силі положення свого Четвертого Універсалу про соціалізацію землі, згідно якого уже весною поточного року селянство мало право ділити землю поміщиків. Це не влаштовувало ні останніх, ні німецьких окупантів. Склалося так, що політика Центральної Ради взагалі нікого не влаштовувала, і зрештою Рада остаточно втратила підтримку народу, який вже не вірив уряду, який віддав владу іноземцям. В цьому була її головна трагедія.
Кінець Центральної Ради. 29 квітня 1918 р. на засідання Центральної Ради, де, до речі, була затверджена перша українська конституція - Конституція УНР, увірвалися німецькі солдати та заарештували декілька міністрів. Центральна Рада була розігнана.
2. Держава гетьмана Павла Скоропадського.
Того ж дня, коли було скинуто Центральну Раду, на з’їзді партії хліборобів гетьманом України проголошено колишнього бойового генерала російської армії та ад’ютанта Миколи ІІ, нащадка українських гетьманів, в 1917 р. - командира першого Українського корпусу та отамана Вільного козацтва - Павла Скоропадського. Фактично влада перейшла до німецької адміністрації.
П.Скоропадський провів ряд законів, спрямованих на ліквідацію усіх соціалістичних заходів, запроваджених Центральною Радою. Було видано закон про обов’язковий засів полів та постачання німцям хліба за низькими цінами. У свої маєтки поверталися поміщики. Проти повсталих селян та страйкуючих залізничників, робітників застосовувалися каральні експедиції, в яких брали участь німецькі війська та гетьманська варта (поліція).
Внутрішня політика. В перший період після перевороту Скоропадський заявив, що самостійність України буде збережена. Продовжувалася і досить ефективно українізація навчальних закладів, створено 150 українських гімназій, 2 українські університети (у Києві та Кам’янець–Подільському), надруковано декілька мільйонів підручників українською мовою, засновано Всеукраїнську Академію Наук, Українську національну бібліотеку, Український національний музей, Національну галерею мистецтва, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. Розпочалася підготовка до створення Всеукраїнської автокефальної (самостійної) української православної церкви.
Гетьманом була створена в Україні дійова адміністрація з числа колишніх царських чиновників, які бачили в особі гетьмана свою людину і плекали надії на повернення старого ладу, досить боєздатні військові з’єднання, на основі кораблів Чорноморського флоту розпочалося формування українських військово-морських сил. Було розроблено проект поміркованої аграрної реформи, яка передбачала примусовий викуп землі у поміщиків та безкоштовний розподіл її серед селян з розрахунку до 25 десятин на господарство. Але проект цей лишився нездійсненним, хоча навряд чи й вистачило б у молодої Української держави коштів на викуп землі та задоволення усіх заінтересованих сторін.
Зовнішня політика. Гетьманський уряд спромігся встановити дипломатичні стосунки з 12 країнами, в тому числі радянською Росією. Але Українська Держава Скоропадського існувала лише 8 місяців і власне трималася на німецьких багнетах. Фактично вся реальна влада в Україні зосереджувалася в руках німців.
Обставини першої світової та громадянської війни в Росії примусили гетьмана через певний час зробити ставку на російські монархічні угрупування, що пропагували ідею “єдиної неділимої Росії”. Він дозволив проведення монархічного з’їзду, який відкрито обговорював заходи по відновленню Російської імперії в старих кордонах.
Крах Гетьманату. Проти антинародної влади Скоропадського виступили українські соціалістичні партії. Вони утворили Український Національний Союз, який очолив В.Винниченко. Було взято курс на повстання проти гетьмана. Воно було прискорено революційними подіями в Європі. Наприкінці жовтня – на початку листопада 1918 р., спочатку в Австро-Угорщині, а згодом в Німеччині спалахнули повстання, які переросли в революцію. Німецький кайзер Вільгельм ІІ був вимушений відректися від престолу і виїхати за кодон. Почався розклад армії. Німеччина була змушена визнати свою поразку і капітулювати.
За цих умов Скоропадський остаточно переорієнтувався на монархічні кола Росії. Після цього відкладати повстання було вже неможливо. З евакуацією німецьких військ, під натиском повсталих Гетьманська Держава пала, Скоропадський виїхав до Німеччини.
3. УНР – Директорія та встановлення радянської влади в Україні.
Директорія. Для керівництва повстанням проти гетьмана, а потім і управління відновленою УНР була створена Директорія у складі В.Винниченка, С.Петлюри та ін. Ядром повстання стали Січові стрільці, які отаборилися в Білій Церкві. Тут Петлюра видав Універсал до українського народу із закликом до загального повстання.
За декілька тижнів боротьби на підступах до Києва, столиця України була звільнена від німців. 14 грудня 1918 р. повстанці вступили до міста. Національним героєм в ці дні був Петлюра, головний отаман республіканської армії.
Але Директорія отримала тільки номінальну владу. Поступово звужувалася її соціальна база, блискавично скорочувалася чисельність армії. Більшовицький український уряд звернувся до народу з закликом розпочати боротьбу проти контрреволюційної, за його оцінками, Директорії. З жовтня розгорнувся наступ російської Червоної Армії на Київ та Харків. Це була друга війна РСФРР з УНР, проголошена 16 січня 1919 р. Вже 5 лютого радянські війська зайняли Київ. Директорія змушена була відступити до Вінниці. В середині лютого все Лівобережжя опинилося в руках  Червоної Армії.
Продовжуючи переслідувати Петлюру, весною 1919 р. Червона Армія захопила Вінницю. Уряд УНР перемістився в Рівне, а згодом у Кам’янець-Подільський. В Одесі  Директорія досягла згоди з представниками Франції про допомогу УНР. Директорія відмовлялася від своєї соціалістичної політики і надавала Франції право контролю над промисловістю, фінансами, торгівлею України протягом 5 років. Винниченко не погодився на ці умови і вийшов зі складу Директорії. Главою Директорії став Головний отаман С.Петлюра.
Акт злуки. Реальною силою, яка підтримувала Директорію в цей час, була Українська Галицька Армія (УГА), збройні частини Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної у Львові у листопаді 1918 р. 22 січня 1919 року у Києві відбулася знаменна подія, яка мала більше пропагандистський характер, ніж реальні наслідки для долі східних і західних українців. Мова йде про знаменний акт злуки між УНР та ЗУНР, який мав за мету об’єднання двох українських держав в єдину соборну Україну - мрія багатьох поколінь українців. Але подальші події не дозволили реалізувати цей акт, і об’єднання східної та західної України відбулося тільки за радянських часів – у 1939 році, на початку другої світової війни. Наприкінці березня – першій половині квітня 1919 р. головні сили Директорії були розбиті радянськими військами.
Ризький мирний договір. У квітні 1920 р. Польща із залишками республіканської армії УНР напала на УСРР, але Червона Армія перейшла у контрнаступ, в червні захопила Київ, протягом літа – осені 1920 р. – решту території України. Наприкінці 1920 р. були розбиті останні частини армії Петлюри, яка займала територію між Дністром та Південним Бугом. В Україні була відновлена радянська влада. У березні 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між РРФСР та УРСР, з одного боку, і Польщею, з другого. Відповідно цьому документу західноукраїнські землі опинилися в кордонах Польської держави. На території Наддніпрянщини була відновлена радянська влада.
Контрольні питання.
1. Коли і за яких умов була створена Центральна Рада?
2. Дайте характеристику 1, 2, 3, 4 Універсалам Центральної Ради.
3. Який вплив в Україні мав жовтневий переворот?
4. Як лідери Центральної Ради поставилися до жовтневого перевороту?
5. Які справжні причини ультиматуму Раднаркому Центральній Раді?
6. Чому Центральна Рада зазнала поразки у війні з радянською Росією?
7. Які були наслідки Брестського миру для УНР?
8. Які причини гетьманського перевороту?
9. Внутрішня та зовнішня політика гетьмана.
10. Причини падіння гетьманської влади.
11. В чому суть режиму і політики Директорії?
12. Чому радянська Росія обрала тактику неоголошеної війни з Директорією?
13. Які причини поразки Директорії у війні з радянською Росією?
14. Коли і за яких обставин була утворена УСРР?

МОДУЛЬ 3

Тема 7. Україна між двома війнами (20-30-х роки).

План лекції
1. Політична ситуація в Україні.
2. Економічна політика комуністичної влади.
3. Сталінські репресії.
1. Політична ситуація в Україні.
Владні структури. Поразка військ УНР-Директорії в 1920 р. призвела до остаточної перемоги в Україні радянської влади та відновлення Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) з деякими атрибутами самостійної держави (Конституція УСРР 1919 р., уряд - Рада народних комісарів, законодавчий орган - з`їзд Рад та Всеукраїнський ЦВК, столиця - Харків, герб та ін.). Проте фактично за радянської влади Україна ніколи незалежною, самостійною державою не була. Вся влада в країні знаходилася в руках єдиної РКП(б) - Російської комуністичної партії (більшовиків), центр якої був у Москві. КП(б)У - Комуністична партія (більшовиків) України за статутом мала статус тільки обласної організації повністю підпорядкованої центру, так само як компартії інших республік РСФРР, а згодом і СРСР.
Однопартійна система. Ще у 1918 р. в країні було встановлено однопартійну систему. Незважаючи на деякі компроміси в період громадянської війни (в Україні - з партіями есерів-борьбистів та комуністів-боротьбистів), РКП(б) та її частка КП(б)У ні з одною партією влади не ділили. Якщо в 1919 р. та на початку 1920 р. представники двох вищеназваних партій входили до складу Всеукрревкому, то вже улітку-восени цього ж року вони були розігнані під виглядом саморозпуску. Більшість інших партій (українських та російських) визнавалися контрреволюційними і члени їх зазнавали репресій.
Вибори до рад були формальними. Існувала ціла система заходів, що забезпечували комуністичній партії більшість в законодавчих та виконавчих органах влади (хоча чіткого розподілу функцій між ними не було) в центрі та на місцях. Це дозволяло більшовикам провадити свою політику без врахування інтересів більшості населення країни, в першу чергу селянства. Це стосувалося як державної, так і економічної та національно-культурної політики. Закони держави спершу затверджувалися в Росії, а вже потім механічно копіювалися в Україні. З Росії здійснювалося фактично і все керівництво республікою.
Політична криза. Такий стан справ, як і сама політика більшовиків, призвели до гострої політичної та економічної кризи. По всій Україні в 1920-21 роках діяли повстанські комітети (повстанкоми), зв’язані з українським емігрантським урядом Симона Петлюри. Продовжувалася запекла боротьба із загонами анархістів Нестора Махна. Тільки у серпні 1921 року після низки воєнних поразок, а надто після ефективних операцій радянської контррозвідки (Всеросійська та Всеукраїнська надзвичайна комісії - ВНК та ВУНК – рос. «ВЧК» та «ВУЧК») махновщина була розбита, а сам батько Махно з невеликою групою прихильників перейшов кордони Румунії.
У великих промислових містах України страйкували робітники, які висували економічні, а подекуди і політичні вимоги. Така ж ситуація існувала і в Росії (повстання військових моряків у Кронштадті, велике селянське повстання есера Антонова в Центральній Росії, селянські повстання в Сибіру, страйки («волинки») робітників тощо).
Економічна криза. Загальний стан у країні загострювався економічною розрухою, яка була наслідком першої світової та громадянської війни, комуністичної політики «воєнного комунізму», засухою початку 20-х років. Стояли фабрики та заводи, внаслідок відтоку на село зменшилося міське населення. Все це призвело до голоду 1921-22 років, який охопив всю країну. Тільки в Україні голодувало 5,5 млн. чоловік, це становило чверть населення республіки. Від голоду померло 1,5 млн. чоловік. Всього в Росії голодувало 40 млн. чоловік. Широко була розповсюджена дитяча безпритульність.
Створення СРСР. У грудні 1922 року правляча комуністична партія після підписання низки двосторонніх угод між РСФРР та окремими радянськими республіками, які утворилися на терені колишньої Російської імперії, зробила наступний крок по об’єднанню чотирьох де-юре «незалежних» республік (Російська та Закавказька Федерації, Україна та Білорусія) в єдину державу - СРСР.
Колишня царська Росія була тюрмою народів. Понад 200 націй та народностей, які входили до її складу, практично не мали прав на національну освіту, культуру, мову, релігію тощо. Російська революція посіяла надії, що, разом з політичними правами, поневолені національності отримають права на культурно-національну автономію або й на створення власних незалежних держав. Поразка незалежних республік, утворених на території колишньої імперії, розвіяла ці надії. Деякі прошарки населення національних республік, які пов’язували майбутнє суспільства з радянською владою, сподівалися на отримання національних прав за радянської влади. Утворення СРСР призвело до подальшого обмеження суверенітету республік, централізації бюджету, збройних сил, іноземних справ, зовнішньої торгівлі, транспорту, зв’язку. Це викликало певне незадоволення навіть серед правлячої комуністичної верхівки національних республік.
Коренізація. Спробою заспокоїти «націоналів» було оголошення вже на початку 1923 року політики «коренізації», яка мала означати орієнтацію на місцеві кадри, розвиток національної культури, розширення прав периферії відносно центру.
Радянська українізація. В Україні ця політика отримала назву «українізації». Власне це була імітація реальної політики українізації суспільства України, яку свого часу розпочали провадити Центральна Рада та Гетьманська Держава Павла Скоропадського.
Етапи українізації. Період радянської українізації сьогодні поділяють на чотири етапи: початковий (1923-25), кульмінаційний (1925-28), завершальний або ліквідаційний (1928-33) та деукраїнізаційний (1934-41). Період радянської українізації звичайно пов’язують з трьома політичними діячами, які послідовно займали посаду наркома освіти УСРР: Григорієм Гринько, Олександром Шумським та Миколою Скрипником.
Другий етап співпадає з проведенням в Україні «літературної дискусії», яка була започаткована письменником М.Хвильовим, автором гасла «Геть від Москви!». Зорієнтована спершу на проблеми літературних впливів, стилів та смаків, в процесі суперечок дискусія перетворилася в політичну дискусію, яка виходила далеко за межі суто літературних справ і торкалася проблем державного суверенітету, економіки, історичних традицій, усіх галузей української національної культури. На цей період припадають найбільші досягнення у розвитку української культури за радянських часів (літератури, мистецтва, освіти, гуманітарних ділянок науки).
Завершальний етап українізації співпадає з завершенням періоду «тимчасового відступу» комуністичної партії, її компромісів та гри в демократію. Саме в цей час було покінчено з непом, внутріпартійними дискусіями, лівою та правою опозиціями, проведена насильницька суцільна колективізація сільського господарства та ліквідація куркульства як класу, організовано голодомор проти селянства України, «шахтинською справою» поновлена практика масових політичних репресій, започаткована ще на початку 20-х років.
Українізація, як і коренізації взагалі, увійшла в непереборні протиріччя з централізаторськими тенденціями Москви, і вже на початку 30-х років була повністю згорнута. Було репресовано і фізично знищено тисячі представників творчої інтелігенції. Національне відродження перетворилося у “розстріляне відродження”. Однак, завдяки політиці “радянської українізації” 20-х років, незалежно від прагнень правлячої комуністичної партії, відбулися значні зрушення у розвитку української культури, література та мистецтво поповнилися великою кількістю талановитих творів, які збагатили українську націю.
2. Економічна політика комуністичної влади.
Воєнний комунізм. В роки громадянської війни комуністична партія провадила політику так званого «воєнного комунізму», яка де-факто була політикою революційного впровадження принципів комунізму в країні (тотальне одержавлення всієї власності, встановлення продовольчої розверстки для селян, ліквідація торгівлі, централізований розподіл всієї продукції, трудова повинність, централізоване керівництво усією економікою). Ця політика тільки поглибила економічну розруху в країні та викликала загальне незадоволення  усіх верств населення.
«Нова економічна політика». Ось чому на початку 20-х років комуністична партія була змушена змінити її на так звану «нову економічну політику» (неп), яка передбачала часткове роздержавлення промисловості та сільського господарства, запровадження прогресивного продовольчого податку на селян, розвиток кооперації, проведення грошової реформи та зміцнення грошової системи, допуск приватних підприємств, приватної торгівлі та вільного найму робочої сили. Розвиток приватного підприємництва в промисловості, сільському господарстві та торгівлі дозволили в рекордно короткі строки забезпечити розквіт економіки та підвищення життєвого рівня населення.
Однак, неп увійшов в непримиренні протиріччя з комуністичною доктриною і вже наприкінці 20-х років поступився місцем новому варіанту адміністративно-командної системи. Перехід до неї було закладено проголошенням курсу на індустріалізацію в 1925 р., концентрацією фінансових, матеріальних та людських ресурсів на розвитку важкої промисловості (група А).
Індустріалізація є неминучим щаблем у розвитку людської цивілізації. Росія (і Україна) не пройшли його в умовах капіталізму, і комуністична партія була вимушена розпочати її одразу ж після відбудови господарства, зруйнованого війною та економічними експериментами. Радянська індустріалізація провадилася швидкими темпами і в стислі строки, що було викликано загрозою неминучої війни з капіталістичним світом. Індустріалізація мала на меті перш за все зміцнити військову могутність радянської країни напередодні важких випробувань. Головним методом радянської індустріалізації (метод відповідає на питання - як, яким чином?) було насильство, яке витікало вже з загальної комуністичної доктрини, в тому числі пограбування селянства, «закручування гайок», «одержавлення», «перетряхування» усього суспільства. Власне, це була реалізація Сталіним на практиці троцькістських планів «надіндустріалізації», мілітаризації праці і створення мілітаризованого суспільства. Ціною такої індустріалізації було зниження життєвого рівня населення, запровадження позаекономічного примушення, безгосподарність, великі екологічні втрати та марнування матеріальних ресурсів. За рахунок цих втрат, адміністративного примусу і страху населення перед репресіями, а також безумовно піднесення трудової активності певних прошарків суспільства, які вірили в ідею будівництва нового справедливого суспільного ладу, вільного від експлуатації та гноблення, було досягнуто великих успіхів у промисловому розвитку країни.
Значні зрушення були досягнуті і в промисловості України, природні ресурси якої стали головною базою для  індустріалізації країни, особливо в роки перших п’ятирічок. За цей час в Україні було побудовано Дніпрогес, ХТЗ, комбінати Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, Південсталь, заводи Комунар, Краматорський важкого машинобудування тощо.
Колективізація. Невід’ємною частиною казарменого соціалізму стала насильницька колективізація сільського господарства та ліквідація куркульства як класу, які розпочалися з кінця 1929 року і проходили форсованими темпами. Вже у 1932 році було колективізовано 70% одноосібних селянських господарств, створено мережу колгоспів, які виявлялися зручною формою для пограбування селян і нагромадження коштів для індустріалізації країни. Державні заготівельні ціни на харчові продукти за обов’язковими держпоставками не відповідали необхідним трудовим затратам на їх виробництво. Заготівельна ціна на пшеницю в 1934-35 рр. становила 3,2 - 9,4 коп. за один кг, роздрібна ціна пшеничної муки по карткам дорівнювала 35 - 60 коп., в той час як в комерційних магазинах вона становила 4 - 5 крб., тобто в 100 разів вище.
В той же час в 1933 р. за один трудодень колгоспникам виплачувалося лише 30 коп., в 1934 р. - 26 коп. В середньому за рік колгоспники виробляли 148 трудоднів. Таким чином, їхня середня заробітна платня за рік становила в 1933 р. - 44 крб. 40 коп., в 1934 р. - 38 крб. 48 коп. Щось давала присадибна ділянка, але загалом нова суспільна система організації сільськогосподарської праці призводила до злиденності селянства.
Ще більших втрат селянству принесло розкуркулення. На відміну від проголошених гасел проводилося воно не за класовим, а за майновим станом. По далеко не повним даним в Україні під розкуркулення потрапило понад один млн. селян, з них 850 тис. було вислано за межі республіки, головним чином на північ, де більшість з них загинула. Це був основний масив освічених, працездатних та кваліфікованих сільських господарів. Ліквідація їх значною мірою, як і подальші репресії, підірвало генофонд української нації.
Голодомор 1932-33 рр. До цього долучився інспірований Москвою в Україні голодомор 1932-33 рр., який був наслідком не природних катаклізмів, а цілеспрямованої політики центру на вилучення продовольчих запасів селянства і, власне, був формою голодного терору проти нації. Саме в цей період було ухвалено так званий “закон про колоски” (7 серпня 1932 р.), за яким передбачалися вироки від 5 років до розстрілу. До судової відповідальності притягалися й діти. Голод призвів до втрати біля 7 млн. українського населення, масової дитячої безпритульності, людоїдства. Наслідком такої політики була деградація сільського господарства та знову ж таки великі людські втрати.
Сьогодні голодомор 1932-33 рр., разом з голодоморами 1921-23 рр. та 1946-47 рр., трактується вченими як геноцид тоталітарного сталінського режиму проти українського етносу. Згідно зі ст. 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього” геноцид визначено як “дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”. Згідно з цією ж статтею визначено 5 форм геноциду, дві з яких прямо кваліфікують український геноцид, а саме: “с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове знищення; d) дії, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи”. Ця ж політика була застосована також і в регіонах Російської Федерації, де компактно проживали етнічні українці. Її ж було використано для викорінення щонайменшого прояву українського національного самоутвердження.
3. Сталінські репресії.
Репресії комуністичної держави проти власного народу на всій території колишньої Російської імперії почалися одразу ж після приходу більшовиків до влади. В Україні через відчайдушний опір населення та піднесення національно-визвольного руху вони були особливо кривавими під час революції та громадянської війни. Вони включали арешти, катування, запровадження практики заручників, позбавлення виборчого права, зняття з роботи, примусову висилку за кордон, тюремне ув’язнення, примусову працю за місцем проживання та в концентраційних таборах, масові розстріли тощо. Фактично з революцією було покінчено, відроджувалася російська імперія але вже під червоними прапорами.
“СЛОН”. Перші концентраційні табори (які, до речі, так і називалися) почали створюватися вже у 1918 р. В 1923 р. на Соловецьких островах засновано «СЛОН» (рос. - Соловецкие лагеря особого назначения), які офіційно мали за мету ізоляцію ворогів радянської влади та їх перевиховання, а зрештою стали, як і інші табори Гулагу, місцем залучення до примусової рабської праці і поступового знищення дійсних, можливих та вірогідних противників режиму, а врешті решт і мільйонів людей, яких при всьому бажанні важко було об’явити ворогами радянської влади. Наростання репресій відбувалося з поверненням від непу до «казарменого соціалізму» наприкінці 20-х років, і початок їм було покладено «шахтинською справою» 1928 р.
Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися Україною: перша – 1929-31 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ), друга – 1932-34 рр. (штучний голодомор, постишевський терор, “кіровська хвиля”), третя – 1936-38 рр. (так званий Великий Терор).
СВУ. В 1929-30 рр. справою СВУ (Спілка Визволення України) було розпочато безпрецедентну антиукраїнську кампанію, яка йшла під гаслами боротьби проти українського буржуазного націоналізму. За справою СВУ було притягнуто 45 визначних представників української інтелігенції (С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Слабченко, Л.Старицька-Черняхівська та інші), яким було інкриміновано намагання відірвати Україну від СРСР, знищити Сталіна та його соратників, підбити селян проти колективізації тощо. Їх було засуджено до різних строків ув’язнення. Того ж року було ліквідовано Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), її голову митрополита Київського В.Липківського 1926 р. було заарештовано, а у 1938 р. у віці 74 роки розстріляно.
В 1931 р. було сфабриковано процес так званого Українського національного центру, до якого було притягнуто 50 чоловік, в тому числі Михайло Грушевський, його рідний брат Олександр, радянський академік-історик М.Яворський та інші. Грушевського було вислано з України до Москви, Яворський закінчив життя на Соловках.
Репресії 1933 р. Масовий наступ на українську інтелігенцію розпочався 1933 р. Цьому передували масові репресії проти всього українського народу у вигляді колективізації, ліквідації куркульства та голодомору. Вже влітку 1933 р. це спричинилося до самогубства українського радянського письменника М.Хвильового (справжнє прізвище Фітільов, росіянин за походженням) та видатного українського комуністичного партійного та радянського діяча М.Скрипника. В цей же час розпочалися масові арешти української інтелігенції. З 240 українських письменників було заарештовано 200. Проведені масові арешти серед науковців, митців, вчителів середньої та вищої школи тощо. Зокрема був репресований і загинув на Соловках визначний український режисер, керівник модерністського театру «Березіль» Лесь Курбас, засновник національної школи монументального живопису Михайло Бойчук і його учні та послідовники. В 30-ті роки було вчинено жахливу розправу зі сліпими кобзарями в Україні, яких зібрали у Харкові наче б то на конференцію, а потім усіх розстріляли. Під час чистки партії у 1933-34 рр. було виключено з КП(б)У понад 100 тис. чол. Потім всі вони були репресовані. Саме 1933 р. ЦК КП(б)У очолив П.Постишев, а ГПУ – В.Балицький, які й організували масовий терор проти українського народу. Після вбивства у Ленінграді С.Кірова (1 грудня 1934 р.) в той же день було ухвалено постанову ЦВК та РНК СРСР про внесення змін до КПК СРСР та союзних республік щодо розгляду справ про терористичні організації та теракти проти радянської влади. За цими змінами: 1)слідство по цих справах вимагалося завершувати в строк не більше як 10 днів, 2)звинувачувальний вирок пред’являти звинуваченим за 1 добу до розгляду справи в суді, 3)справи розглядати без участі сторін, 4)касаційні оскарження вироків, як і подачу прохань про помилування, не допускати, 5)вироки до вищої міри приводити у виконання негайно після винесення вироків. Згодом були створені органи позасудових репресій - трійки, які діяли до 1938 р.
Репресії 1937-38 рр. В 1937 р. було ліквідовано майже все партійно-державне керівництво України, репресії захопили 37% складу КП(б)У, репресовано майже весь командний склад Червоної Армії, зокрема Київського та Харківського військових округів. На 1937-38 рр. припадає пік репресій проти простого люду України, як і усього СРСР. Трагічними пам’ятками цього періоду є масові поховання у Биківні під Києвом, в балці «Суччя» під Луганськом, на Рутченківському полі на околицях міста Сталіно (Донецьк), під Харковом, на 2-му християнському кладовищі та на 6 км Овідіопольського шосе під Одесою тощо.
Вибори до рад. В умовах нечуваних репресій проходили в Україні вибори до рад 1937, 1938 та 1939 рр. на основі нової, «сталінської» Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. Вибори стали безпрецедентним політичним фарсом і зафіксували «цілковиту перемогу блоку комуністів і безпартійних». Після багаторічного катування і тотальної фальсифікації наслідки виборів аж ніяк не відображали справжнього волевиявлення українського народу та інших народів Радянського Союзу.
Контрольні питання.
1. До яких наслідків привела політика воєнного комунізму?
2. В чому суть нової економічної політики?
3. На яких засадах утворено СРСР?
4. Що таке політика коренізації та українізації, яка причина їх проголошення і які наслідки?
5. Що означав перехід до централізованої командної економіки?
6. Підсумки індустріалізації в Україні.
7. В чому суть суцільної сталінської колективізації?
8. Які причини голоду 1932-33 рр.?
9. Які основні наслідки колективізації?
10. Які наслідки сталінських репресій для української культури?
11. В чому виявилося зміцнення сталінського тоталітарного режиму у 39-х роках?
12. Що принесла українському народу Конституція 1937 р.?

Тема 8. Україна під час другої світової війни (1939 – 1945) .

План лекції.
1. Початок війни. Возз’єднання українських земель.
2. Перший період Великої Вітчизняної війни та фашистська окупація України.
3. Окупаційний режим та Рух Опору.
4. Звільнення України. Наслідки та уроки війни.
1. Початок війни. Возз’єднання українських земель.
В 30-ті роки виникло два огнища світової війни: мілітаристська Японія на Сході та націонал-соціалістична Німеччина на Заході. Керівні кола західних держав, провадячи дипломатичну гру з Берліном та Москвою, намагалися спрямувати нацистську агресію на схід проти осередку комунізму - СРСР. З іншого боку, пануючий в СРСР комуністичний режим в його сталінському варіанті посилював репресії проти свого народу, розгорнув жорстоку пропагандистську кампанію проти соціал-демократичних партій та урядів західних країн, чим зірвав можливість утворення єдиного антифашистського фронту, загрожував капіталістичним країнам розгортанням світової комуністичної революції.
Щоб уникнути нової світової війни, загроза якої посилювалася внаслідок відвертої агресивної політики німецького нацизму, італійського фашизму, японського мілітаризму, виникла необхідність утворення системи колективної безпеки. Але англо-французьке керівництво, з одного боку, і московське, з другого, були нездатні до компромісного вирішення питань і підписання спільного договору.
Пакт Молотова-Ріббентропа. Внаслідок цього в березні 1938 р. гітлерівська Німеччина здійснила аншлюс Австрії при мовчазній згоді урядів Великобританії та Франції. У вересні того ж року вони підписали у Мюнхені договір, якій дозволяв Гітлеру анексувати спершу Судетську область Чехословаччини, а на початку 1939 р. захопити і всю країну. 23 серпня 1939 р. в Москві між СРСР та Німеччиною було підписано угоду про ненапад, так званий пакт Молотова-Ріббентропа, за секретним протоколом якого розподілялися сфери впливу між цими двома державами.
Початок війни. Цей договір фактично розв’язав руки Гітлеру і став сигналом до початку другої світової війни. Вона розпочалася з нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. Відповідно Московському пакту, 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон з Польщею і за кілька днів зайняли територію Західної України та Західної Білорусії. Таким чином, СРСР вступив у другу світову війну на стороні нацистської Німеччини.
Значення визволення Західної України. З одного боку, населення західноукраїнських земель радісно вітало Червону Армію, як визволительку від національного, соціального та релігійного гніту панської Польщі. 1)Прихід радянських військ призвів до об’єднання Західної України з рештою українських земель в єдину Українську радянську республіку. Боротьба за таке об’єднання велася протягом багатьох віків. 2)Покладено край давньому українсько-польському конфлікту. 3)Подальший розвиток подій призвів до значної економічної модернізації приєднаних земель. Все це, звичайно, було позитивним фактором возз’єднання.
З другого боку, 1)разом з радянськими військами на західноукраїнські землі прийшов жорстокий сталінський тоталітарний режим, який до цього часу вже встиг набути великого досвіду масових репресій та депортацій населення, розстрілів невинних людей, ліквідації демократичних свобод, фактичного відновлення під новими соціалістичними гаслами минулого національного гноблення народів окраїн колишньої царської Росії, які тепер стали складовою частиною СРСР. Тільки через 15 місяців після вступу Радянської Армії в Західну Україну були проведені вибори в місцеві органи влади. За цей час понад 1,7 млн. (17,8% населення території) людей з Західної України (українців, білорусів, поляків, євреїв та ін.) було заарештовано, кинуто в тюрми та концентраційні табори, розстріляно, заслано до Сибіру, на Колиму, в Казахстан тощо. Після такої “підготовки” вибори не могли пройти вільно і відбулися саме так, як це було потрібно новій владі. В представницькі органи влади – місцеві ради – були обрані лише ті люди, які були прийнятні для сталінського режиму.
2)Внаслідок цього західноукраїнські землі, які до цього часу були відкриті для Європи, після входу до Радянського Союзу одразу ж опинилися за залізною завісою, і всілякі стосунки з навколишніми країнами були припинені.
3)Українські національні організації, які навіть за панської Польщі мали свої культурно-освітні та релігійні установи, тепер втратили їх. Замість них створювалася зовсім нова мережа комуністичних організацій, які головним чином, очолювалися українцями, надісланими зі східних районів України, переважно комуністами.
Війна з Фінляндією. Окрилене блискучою, швидкою, безкровною перемогою у війні з панською Польщею з придбанням великих територій і значним розширенням радянської імперії, керівництво СРСР уже в жовтні 1939 р. розпочинає політичний шантаж, а 30 листопада і війну з Фінляндією, яка тривала 105 днів і закінчилася безславною поразкою Москви. У снігах Фінляндії було поранено, обморожено і загинуло багато червоноармійців та командирів з України.
Окупація Прибалтики та звільнення Бессарабії. Улітку 1940 р., щоб взяти реванш за невдачі на півночі, радянський уряд направив війська на територію Прибалтійських держав (Латвія, Литва, Естонія), які насильно були включені до складу СРСР. Після цього Москва запропонувала Румунії повернути Радянському Союзу Бессарабію, яка була захоплена нею 1918 р. Південна частина Бессарабії (повіти Акерманський, Ізмаїльський та Хотинський), а також Північна Буковина були включені до складу УРСР.
Останній акт, як і у випадку з Західною Україною, мав дві сторони. З одного боку, об’єднувалися стародавні українські землі з етнічно українським населенням. З другого боку, населення цих територій, як і весь народ України та СРСР, було кинуто на поталу безпощадного сталінського режиму з його масовими репресіями та депортаціями, насильницькою колективізацією, обмеженням прав та свобод громадян всіх національностей.
2. Перший період Великої Вітчизняної війни та фашистська окупація України.
22 червня 1941 р. нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Це стало початком Великої Вітчизняної війни, в якій взяли участь мільйони представників українського народу.
Україна стала ареною жорстоких боїв вже у перші дні війни. Німецьке командування кинуло проти України групу армій “Південь”, яка складалася з 57 дивізій, 13 бригад, 1300 літаків Люфтваффе.
Ситуація для радянських військ була важкою: перші тижні після нападу німецькі війська просувалися зі швидкістю 30 км за добу. На 10 липня німецька група “Центр” (Західний фронт) просунулася на 600 км, група “Північ” (Південно-Західний фронт) – на 500 км, “Південь” (Південно-Західний фронт) – на 350 км.
В чому причини поразок Червоної Армії? 1) Внаслідок захоплення багатьох західноєвропейських країн Німеччина використала для війни їх економіку, озброєння, завчасно підготувалося до нападу  на Радянський Союз. 3)Сталінське керівництво допустило прорахунки відносно можливого нападу нацистів. 4)Напередодні війни, в період масових репресій в СРСР, фактично було знищено вищий командний склад Червоної Армії, населення країни було деморалізовано. 4)Поразки у Фінляндії нічого Сталіна не навчили і армія до війни була не готова.
Оборона Києва. 11 липня німецькі танкові та моторизовані з’єднання здійснили прорив під Новгород-Волинським у напрямку Києва. Почалася героїчна оборона столиці України від нацистів. 16 вересня 1941 р., внаслідок нового прориву великих танкових з’єднань Гудеріана у тил Південно-Західного фронту і об’єднання їх під Лохвицею, Київ опинився в оточенні, а 19 вересня зданий ворогу. Командувач фронтом, герой радянсько-фінської війни, генерал Кирпоніс та весь його штаб загинули. 27 вересня опір оточених армій було зломлено, понад 650 тис. радянських солдат, головним чином українців, потрапили у полон.
Оборона Одеси почалася на початку серпня 1941 р. на далеких підступах до Одеси і мала важливе стратегічне та політичне значення. Велику роль у захисті міста зіграли спільні дії Приморської армії на чолі з генералом Іваном Петровим та Чорноморського флоту. 20 серпня почався генеральний наступ 300-тисячної румунської армії на ближніх підступах до міста. Оборона оточеного міста продовжувалася 73 дні і відтягнула на себе 18 дивізій ворога. Захист Одеси розбив гітлерівські плани швидкого захоплення Кримського півострова та Кавказу.
Коли нацистські війська почали наступ на Крим, було ухвалено Одесу евакуювати. 16 жовтня війська, які захищали Одесу, були секретно відведені з передової лінії фронту, навантажені на судна і вивезені до Криму. Ворог довідався що це лише ранком наступного дня. Це був перший у воєнній історії випадок таємної евакуації великих воєнних з’єднань. Евакуйовані з Одеси війська були використані для захисту Севастополя - головної бази Чорноморського флоту.
Оборона Севастополя продовжувалася 250  днів з жовтня 1941 по липень 1942 р. Умови захисників морської фортеці і міста були набагато складнішими, ніж в Одесі. Німці просунулися далеко на схід, поступово встановили контроль над Чорним морем та повітрям над Кримським півостровом та морем. Наказ про евакуацію захисників Севастополя запізнився, внаслідок чого в полон потрапила значна кількість мужніх захисників морської фортеці, поранені, які були в підземних госпіталях, цивільне населення. 16 листопада було здано весь Крим. В полон знову потрапило 100 тисяч радянських воїнів.
Під час невдало спланованої Керчинсько-Феодосійської операції (грудень 1941 – січень 1942 рр.), в якій взяло участь 3 армії та 17 дивізій, в німецький полон потрапило понад 150 тисяч радянських солдат. Опір відрізаних на кримському узбережжі продовжувався до травня 1942 р. Понад 10 тис. червоноармійців знайшли притулок у Аджимушкайських каменярнях, перейшовши на умови партизанської війни. Але на відміну від одеських каменоломень, які мають багато входів-виходів по всьому місту і далеко за його межами, кожна з каменярень Аджимушкая є великим кам’яним мішком з багатьма коридорами, але одним виходом на поверхню. Тому оточені були приречені з самого початку. Їх труїли газами, морили голодом. У жовтні 1942 р. вони мусили припинити опір і здатися ворогу.
Окупація України. В травні 1942 р., у розпалі подій під Керчю розпочався наступ військ Південно-західного фронту в районі Харкова. Але й тут їх чекала невдача. Замість дозволу перейти до оборони, радянські частини, які наступали, отримали наказ і надалі розвивати наступ. Внаслідок цього і тут було оточено 3 радянські армії, у полон потрапило 240 тис. чоловік. Наприкінці червня 1942 р. німецькі війська зробили прорив на 200 – 400 км на Воронезькому фронті шириною 600- 650 км. Це призвело до того, що 22 липня 1942 р. вся Україна була окупована фашистами.
Людські втрати. Вже в перший період війни Україна зазнала великих жертв. В армію було мобілізовано понад 2 млн. українців. Незважаючи на героїчний опір німецьким військам, до грудня 1942 р. на радянсько-німецькому фронті в полон потрапило 3,8 млн. радянських військовослужбовців, тобто майже весь кадровий склад Червоної Армії на початок війни, з них 1,3 млн. українців.
Евакуація. Була проведена евакуація на схід 550 великих підприємств, 30 галузей промисловості, тобто одна третина всіх фабрик і заводів, евакуйованих в СРСР. Евакуйована Академія Наук УРСР, 70 вузів, 50 театрів, 3,5 млн. цивільного населення. Місцем їх перебування стали Росія, Казахстан, Середня Азія. В місті Уфа (Башкирія) осів уряд УРСР, Академія Наук, Київський та Харківський університети. Одеський університет було евакуйоване в Байрам Алі (Туркменія).
Тактика випаленої землі. Сталінське керівництво з початку війни зробило ставку на тактику випаленої землі, що завдало великої шкоди не тільки економіці України, але й населенню українських міст і сіл, яке залишалося на окупованій німцями території і не було евакуйоване на схід. Було зірвано мости, залізниці, шахти, портові спорудження, майже всі промислові підприємства, Дніпрогес, знищено багато запасів харчів. Під час відступу радянських військ постраждали житлові квартали Києва (було зірвано Хрещатик, Успенський собор Києво-Печерської Лаври), Харкова, Бердичева та ін.
Ліквідація політв’язнів. Під час відступу армії органи НКВС в багатьох містах, особливо Західної України, знищували політичних в’язнів (Львів, Самбір, Дубно, Злочів, Рівне, Володимир-Волинський, Ковель, Луцьк, Станіслав, Київ, Харків). За далеко не повними даними без суду та слідства в останні години перед відходом радянських військ в тюрмах України було розстріляно від 15 до 40 тис. політичних в’язнів, в той час як карних злочинців відпускали на свободу.
3. Окупаційний режим та Рух Опору.
В різних колах нацистської Німеччини не було єдності відносно подальшої долі України після її остаточної окупації німцями.
Плани нацистів щодо України. 1)Гітлерівське міністерство східних земель А.Розенберга планувало розчленувати СРСР, і утворити на території України маріонеткову державу під керівництвом Німеччини, де певна роль відводилась українським націоналістам. 2)Керівництво вермахту, яке стяло на жорстких імперських позиціях, навпаки, вважало, що треба зберегти “єдину, неділиму Росію”, як спільницю Німеччини. 3)Натомість керівництво нацистської партії і сам А.Гітлер планували перетворення усіх слов’янських земель в німецьку колонію, поступове винищення місцевого населення і заселення родючих українських земель німецькими колоністами. В цій останній концепції, яка і перемогла, місця для української державності, навіть під фашистськими прапорами, не лишалося.
4 райони окупації. Під окупацією Україна була розділена на 4 частини. 1)На основній її території (Волинь, Вінниччина, Житомирщина, Кам’янець-Подільська, Київська, Полтавська, Кіровоградська, Дніпропетровська області, частина районів Херсонщини, Запорізької та Миколаївської областей) було створено Рейхскомісаріат “Україна”, на чолі якого поставлено гауляйтера Еріха Коха. Його “столицею” було визначено місто Рівне.
2)Частина західних районів України, так званий “дистрикт Галичина” (Східна Галичина – області Львівська, Станіславська, частина Тернопільської), був включений, разом із польською Західною Галичиною до складу одного з 5 Генерал-губернаторств Німеччини.
3)Своєму спільнику – Румунії – Гітлер повернув Північну Буковину та Бессарабію і додатково, як премію за відданість, віддав частину південно-західних районів України до Південного Бугу (Одеська обл., частина Вінницької та Миколаївської), які отримали назву Трансністрії (Задністров’я). Центром нової румунської губернії стала Одеса.
4)І, нарешті, райони на сході України, які прилягали до лінії фронту, підпорядковувалися безпосередньо німецькому військовому командуванню. Таким чином, Україна при нацистах була знову розчленована.
Проголошення Української держави. Спроби українських націоналістів з ОУН, без домовленості з німцями, явочним порядком, створити власний уряд і проголосити утворення самостійної Української держави спершу у Львові (30 червня 1941 р.), а потім в Києві (жовтень 1941 р.) скінчилися повною невдачею. Прем’єр щойно проголошеної держави Ярослав Стецько і увесь провід ОУН на чолі з С.Бандерою 5 липня були заарештовані. На допиті в Берліні від пропозиції відкликати проголошення держави вони відмовилися й були кинуті до концтабору Заксенхаузен. У Києві в лютому 1942 р. була арештована велика група активістів з похідної групи ОУН(б), в тому числі молода талановита українська поетка Олена Теліга.  Всі вони були розстріляні у Бабиному Яру. Створені абвером ще до початку радянсько-німецької кампанії два батальйони з числа українських націоналістів “Нахтігаль” та “Ролланд” були розпущені.
Розкол у лавах українських націоналістів. У цей відповідальний момент не було єдності і серед самих українських націоналістів. Після вбивства у 1938 р. агентом НКВС Судоплатовим лідера і засновника ОУН Є.Коновальця, розпочалася внутрішня боротьба в цій організації, яка завершилася у 1940 р. розколом її на стару ОУН – ОУН(мельниківців) та нову, революційну ОУН(бандерівців). Апогей цієї боротьби припадав якраз на час проголошення у Львові незалежної Української держави улітку 1941 р.
Нацистський окупаційний режим. Нацисти встановили в Україні жорстокий режим терору та насилля. Вони знищили 4,5 млн. чол., 2 млн. було вивезено до Німеччини і перетворено на рабів.
Голокост в Україні. Масові розстріли євреїв були влаштовані нацистами у Бабиному Яру під Києвом, в Дробицькому Яру під Харковом, у Вінниці, Одесі та інших містах України.
Дві тенденції Руху Опору. Український народ зустрів загарбників огнем і мечем. Ми можемо виділити дві тенденції в українському Русі Опору: комуністичну і некомуністичну. Такі ж тенденції існували і в інших країнах, окупованих Німеччиною: 1)Рух “Вільна Франція” генерала де Голля та комуністичний рух “макі” у Франції; 2)Народно-визвольна армія Югославії керована комуністами маршала Й.Б.Тіто і збройні загони “четників” генерала Д.Михайловича, які підкорялися емігрантському королівському уряду Петра ІІ; 3)Армія Крайова, якою керував емігрантський уряд у Лондоні, і Армія Людова, якою керували комуністи зорієнтовані на Москву тощо.
Такі ж дві сили ми спостерігаємо і в Україні. З одного боку, комуністичне підпілля, кероване з Москви, з другого – Українська Повстанська Армія (УПА), створена і керована ОУН. Обидві сили боролися з фашизмом, але кожна за свої ідеали і обидві були непримиренні одна до другої. УПА боролася за Українську єдину незалежну державу, комуністи – за звільнення СРСР від окупантів і врешті решт за встановлення світового комуністичного панування.
Комуністична партія організувала: а)підпільні антифашистські організації в містах і на селах та б)широко розгалужену партизанську мережу у лісовій місцевості. Партизанські загони та з’єднання часто змінювали своє місцеперебування, маючи постійні бази дислокації в лісних масивах Брянщини та Білорусії. Улітку 1942 р. в Москві було створено Центральний штаб партизанського руху і підпорядкований йому Український штаб. Партизанські загони діяли у прифронтовій зоні, здійснювали глибокі рейди в тил ворога, виконували терористичні акти проти окупантів та їх окремих функціонерів, провадили диверсії на військових та економічних об’єктах, вели рейкову війну. Німці вимушені були виділити 50 тис. солдатів для боротьби з партизанами.
За наказом командування радянські партизани проникли на територію Польщі, Чехословаччини, Румунії та Угорщини і діяли там разом з місцевими партизанами. Найвідомішими в Україні були загони та партизанські  з’єднання Ковпака і Руднєва, Федорова, Сабурова, загін “особливого призначення” Медведєва, який отаборився під Рівне і забезпечував діяльність радянського розвідника М.Кузнєцова, який боровся, як проти німців, так і проти ОУН, тощо.
УПА. Бойові дії проти фашистів провадила і УПА, головним чином на Волині та в Карпатах, де користувалася широкою підтримкою місцевих жителів. Крім того, ОУН надсилала “похідні” бойові групи і у Східну Україну (до 3 тис. чол.). Але тут вони не знаходили підтримки населення і ставали легкою здобиччю гестапо та радянських підпільників.
УПА мала різні джерела формування (“Поліська Січ” отамана Бульби-Боровця, що виникла восени 1941 р., збройні загони ОУН(м) та ін.). З весни 1943 р. ОУН(б) проводить силове об’єднання різних збройних націоналістичних загонів, внаслідок чого наприкінці 1943 р. була утворена єдина УПА під командуванням генерала Тараса Чупринки (Роман Шухевич), яка на початок 1944 р. нараховувала до 40 тис. бійців. Чисельність УПА зростала в міру наближення до Західної України Радянської Армії, якій націоналісти планували завдати головного удару. Рух Опору в тилу нацистів наближував звільнення України та загальний крах Третього Рейху.
4. Звільнення України. Наслідки та уроки війни.
Початок звільнення України. У листопаді 1942 р. радянські війська розпочали стратегічний наступ під Сталінградом, внаслідок якого було оточено 22 дивізії ворога, понад 300 тис. чол. На початку лютого 1943 р. оточене угрупування німців було знищено, почалося звільнення від окупантів захоплених ними територій. Вже наприкінці грудня 1942 р. радянські війська вступили на територію України (таким чином повна окупація нацистами всієї України тривала лише 5 місяців). Протягом зимової кампанії 1942 – 1943 рр. була звільнена значна частина Луганської, Донецької та Харківської областей. Нищівний розгром нацистських військ під Курськом відкрив можливість для звільнення усієї України.
Битва за Дніпро. У вересні 1943 р. розпочалася грандіозна битва за Дніпро. Були захоплені плацдарми (Букринський та Лютежський)  на правому березі Дніпра, розпочалося його форсування, здебільшого без спеціальних плавальних засобів, з використанням лише підручних матеріалів (стовбури дерев, бочки, дошки, ящики, плащ-палатки, набиті соломою тощо). Навіть легке поранення у річці ставало для бійців смертельним – людина тонула. На штурм позицій ворога були кинуті солдати-українці, мобілізовані на щойно визволених територіях. Вони навіть не завжди отримували захисне обмундирування, йшли у бій у чорних свитках (їх так і прозвали – “чорні свитки”), без усякої підготовки, іноді навіть без зброї, і гинули тисячами. Внаслідок форсування наступу  і бажання військового командування зробити подарунок Сталіну до жовтневих свят, 6 листопада 1943 р. столиця України Київ була звільнена.
Корсунь-Шевченківська битва. У січні–лютому 1944 р. внаслідок успішно проведеної Корсунь-Шевченківської операції було оточено та розбито 10 дивізій німецьких військ, усього 80 тис. чол., з яких 55 тисяч були знищені, 18 тис. потрапили у полон. Ця битва отримала назву „другого Сталінграду” (там була оточена 330-тисячна армія противника). Чергова перемога прискорила подальше звільнення української території.
10 квітня була звільнена Одеса, у травні - Крим, у липні-серпні – Західна Україна. 14 жовтня 1944 р. було звільнено територію всієї України за станом на початок війни. 27 жовтня звільнено Ужгород, головне місто Закарпатської України, яка офіційно була приєднана до України вже після війни. 28 жовтня звільнено все Закарпаття.
Дивізія СС “Галичина”. Наприкінці війни, німці, які уникали створення військових частин з числа поневолених народів, в тому числі українців, переглянули свою політику. У складі військ СС почали створюватися національні частини. В Україні такою стала дивізія СС “Галичина” з молодих галичан, запис у яку провадили українські націоналісти. З числа 84 тис. записаних “добровольців” було відібрано 10 тис. Дивізія “Галичина” потрапила у радянський котел під Бродами і була вщент розбита Червоною Армією разом із іншими німецькими частинами, які опинилися в оточенні. 3 тис. її воїнів було убито, 5 тис. вирвалися з оточення. На їх основі була утворена Перша Українська дивізія Української національної армії у складі військових формувань Третього Рейху. Дивізія була згодом перекинута до Італії, де склала зброю перед союзними військами.
Як і створення “РОА” генерала А.Власова та національних частин формувань СС інших національностей, поява дивізії СС “Галичина” безперечно свідчить, що певні кола українських націоналістів співробітничали з нацистами і, на відміну від УПА, відносяться до числа колаборантів. Однак це аж ніяк не можна поширювати на всі  угрупування українських націоналістів. До того ж треба враховувати мотиви, якими вони керувалися (боротьба за створення незалежної України). Таких мотивів у європейських колаборантів не було.
У травні 1945 р. нацистська Німеччина підписала капітуляцію. 2 вересня капітулювала Японія.
Наслідки війни. Війна заподіяла великої шкоди Україні. Загинуло 4,5 млн. людей, 2 млн. вивезено до Німеччини, населення зменшилося на 10 млн. Були зірвані фабрики і заводи, затоплені шахти, залишалася незасіяною четверта частина довоєнних посівних площ.
Перемога союзників над фашистськими та мілітаристськими державами відкрила можливість створення нового повоєнного влаштування світу, ліквідації колоніалізму, встановлення демократичних режимів у багатьох країнах. Звільнившись від німецько-фашистських окупантів, не отримав нової свободи український народ, який, як і інші народи Радянського Союзу та Східної Європи, знову потрапив під ярмо тоталітарного сталінського режиму. Україна продовжувала боротьбу за свою свободу та незалежність.
Контрольні питання.
1. Дайте характеристику пакту Молотова-Ріббентропа.
2. Характеристика ”возз’єднання” Західної України, Південної Бессарабії та Північної Буковини з УРСР.
3. Причини поразок Червоної Армії в перший період війни.
4. Характеристика оборони Києва, Одеси та Севастополя, спільне та відмінності.
5. Плани нацистської Німеччини відносно України.
6. Стан в ОУН на початку агресії Німеччини проти України.
7. Дайте характеристику спробі ОУН проголосити незалежну Українську державу у Львові у червні 1941 р.
8. Політика нацистів в Україні.
9. Дві тенденції в Русі Опору та форми боротьби проти окупантів в Україні.
10. На які частини була розділена Україна під час окупації?
11. Характеристика боротьби радянських партизан та УПА проти нацистів.
12. Характеристика Дніпровської форсувальної операції.
13. Коли була створена єдина УПА?
14. Хто такий був генерал Тарас Чупринка?
15. Дайте характеристику утворення та діяльності дивізії СС “Галичина”.
16. Наслідки другої світової та Великої Вітчизняної війни для України.

Тема 9. Україна повоєнних років (середина 40 – початок 90-х рр.).

План лекції.
1. Післявоєнний сталінський режим (1945-53).
2. Реформи М.Хрущова (1953–64).
3. Україна під час стагнації (70 – середина 80-х рр.).
4. “Перебудова” М.Горбачова та національне відродження України.
1. Післявоєнний сталінський режим (1945-53).
Міжнародний статус України після війни дещо змінився у порівнянні з довоєнним часом. Під час роботи міжнародної Ялтинської конференції (4-11 лютого 1945 р.) за участю Трумена, Черчилля і Сталіна, де вирішувалися питання закінчення війни та доля повоєнного світу, було ухвалено запросити Україну та Білорусію як співзасновників ООН. Сталін свідомо пішов на це, що давало додаткові голоси СРСР в ООН і створювало ілюзію незалежності обох республік перед світовою громадськістю.
До 1950 р. УРСР набула членства в 12 міжнародних організацій та їхніх органах, в наступні роки ще в 16. В 1954 р. вона стала членом ЮНЕСКО – авторитетної міжнародної організації ООН з питань освіти, науки і культури. Проте участь в усіх цих органах була чисто формальною. Українські дипломати мусили дублювати позицію радянського уряду та його представництв з усіх питань, що розглядалися. Формальною була і участь України у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Компетенція республіканського Міністерства іноземних справ була обмежена функціями представництва. Пропозиція уряду Британії в 1947 р. встановити дипломатичні відносини з Україною була залишена без відповіді – Москва дозволу не дала.
Державні атрибути. В 1949 р. Україна отримала зовнішні державницькі атрибути – герб, прапор, гімн. Це було певним поступом української радянської державності, хоча за своєю суттю і змістом ця атрибутика закріплювала поневолений статус України, як невід’ємної частини СРСР.
Територія і населення. Післявоєнний період історії України відзначається тим, що всі етнічні українські землі, за невеликим виключенням, були зібрані у складі Радянської України. Внаслідок великих людських втрат під час війни населення України зменшилося на 10,5 млн. чол., з них 4 млн. (за іншими джерелами – 5-7 млн.) загинуло, інші були відправлені на примусову працю у сталінські табори та заслані у віддалені райони Союзу.
Відбудова промисловості. Першочерговим завданням після війни була відбудова зруйнованої в 1941-44 рр. промисловості. Переважна більшість коштів була витрачена на відбудову та реконструкцію промислових підприємств та відновлення електроенергетики. Вже у 1948 р. було досягнуто рівня виробництва довоєнного 1940 р. Це вдалося завдяки великим жертвам населення України, заощадженню коштів, зниженню життєвого рівня народу.
Голод 1946-47 рр. У важкому стані опинилося зруйноване війною сільське господарство. Засуха 1946 р., а також політика радянського уряду, спрямована на тотальне викачування доходів з колгоспів, призвели до того, що взимку 1946-47 рр. Україна була охоплена голодом. Від голодної смерті в ці роки загинуло 800 тис. жителів республіки (в 1921-23 рр. – 1,5 млн., в 1932-33 – 7 млн.).
У внутрішній політиці УРСР нічого не змінилося з довоєнних часів. Влада по-старому була зосереджена в центральних органах комуністичної партії та уряду в Москві, які через КП(б)У керували життям республіки.
Нова хвиля репресій. З 1946 р. розпочалася нова хвиля репресій сталінського режиму, спрямована проти інтелігенції, яка увійшла в історію під назвою “ждановщини”. В післявоєнний період від сталінських репресій найбільше постраждали жителі західноукраїнських земель, яких звинувачували у співробітництві з німцями, належності до ОУН (Організація українських націоналістів) та УПА (Українська повстанська армія). В Західній Україні було поновлено проведення колективізації сільського господарства, перші кроки якої були зроблені ще до війни. Була заборонена та розігнана українська греко-католицька церква (1946 р.). Цьому актові було надано характер саморозпуску, як це вже не раз у минулому застосовувалося до політичних партій. До цієї акції було залучено в ролі ініціатора відомого в УГКЦ священика Г.Костельника. Єпископи та священики УГКЦ, зокрема митрополит Йосип Сліпий, обраний після смерті Андрія Шептицького (1865-1944), заслані до концентраційних таборів.
Боротьба УПА. Репресивній політиці сталінізму в Західній Україні протистояла УПА, яка вела боротьбу фактично до 1954 р., хоча як організована сила припинила своє існування після загибелі її командувача Романа Шухевича (Тараса Чупринки) у 1950 р. Через загони УПА з 1944 по 1954 рр. пройшло 400 тис. людей. В 1949 р. від їх рук загинув Маршал Радянського Союзу Толбухін. Проти УПА вели боротьбу війська та спецвідділи НКВС, широко застосовувалася депортація сімей бандерівців та цілих сіл (спецпереселенці) в Сибір, Казахстан східні та південні області України.
В 1948 та 1950 рр. в Печорських таборах та на будівництві залізниці в Салехарді відбулися масові повстання “зеків”, серед яких головну роль відігравали бандерівці.
2. Реформи М.Хрущова (1953–64).
Економічні та адміністративні реформи. Після смерті Й.Сталіна у березні 1953 р. в Москві спалахнула боротьба за владу, в якій перемогу отримав М.Хрущов. Його економічні та адміністративні реформи були спрямовані на покращання життя широких верств населення Радянського Союзу, в тому числі і України, але мали вони далеко не однозначний характер. З одного боку вони сприяли десталінізації та економічному розвитку країни, з другого, значною мірою мали утопічний і фантастичний характер, по-третє, розпочавши реформи з боротьби проти культу Сталіна, Хрущов закінчив власним культом. Десятиліття Хрущовського правління в історичній літературі отримало назву “хрущовської відлиги”.
Десталінізація суспільства. В 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС обговорювалося питання про “культ особи” Й.Сталіна і прийнято ряд половинчастих заходів по десталінізації суспільства. Представники української інтелігенції в зв’язку з цим піднімають питання про відродження української мови, літератури, культури, реабілітацію багатьох репресованих українських політиків, інтелігентів, робітників та селян.
З 1957 р. в СРСР провадилася чергова антирелігійна акція, яка значною мірою стосувалася й України. Внаслідок цієї акції в 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх церков, монастирів, семінарій, які ще збереглися після погромів 30-х років.
Реформа освіти 1958 р. одним зі своїх завдань мала посилення русифікації школи і всієї України. В 60-х роках в обласних центрах та Києві українські школи становили 28%, російські – 72%; в інших містах відповідно 16 і 84 %.
Реформування сільського господарства. Внаслідок заходів Хрущова по реформуванню сільського господарства, з 1954 р. починають освоювалися цілинні та перелогові землі Сибіру та Казахстану. Туди з України було відряджено за два роки 100 тис. українців. Багато з них на батьківщину вже не повернулися. Це була одна з форм примусово-добровільної міграції українців за межі України, головним чином на схід (разом зі столипінським переселенням, висилкою за часів суцільної колективізації та  масових репресій 30-х років).
Приєднання Криму. В 1954 р. відбулося урочисте святкування 300-річчя Переяславської угоди Богдана Хмельницького. З цього приводу ЦК КПРС опублікував “Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією”, в яких обгрунтовувалася історична необхідність “возз’єднання” двох братніх народів, право на зверхність та керівництво так званого “старшого брата”, “непорушність дружби на віки віків” тощо. В зв’язку з ювілеєм ухвалена передача Україні зі складу Російської федерації Кримської області.
Дисидентський рух. В зв’язку з послабленням репресивного тоталітарного режиму, в Україні, як і в усьому Союзі, поширюється дисидентський рух. На зміну збройним формам боротьби (УПА) приходять мирні, легальні, ненасильницькі, конституційні форми боротьби (письмові протести, демонстрації, видання та поширення самвидавчої літератури тощо). Надання пріоритету мирним формам боротьби відстоював у своїй програмі Левко Лук’яненко (сьогодні депутат українського парламенту), який у 1961 р. був заарештований, засуджений до смертної кари і 73 діб чекав виконання вироку.
Дисидентів поділяють на три основні групи за напрямками і завданнями своєї діяльності: 1)борці за права людини, 2)борці за національне визволення і 3)борці за свободу сумління і релігійні права громадян.
Шістдесятники. В цей же час молоде покоління українських інтелектуалів (яке пізніше отримало назву “шістдесятників”) відстоювали права митця на творчу свободу. Деяке послаблення режиму вони використали для розвитку української культури. До “шістдесятників” належали такі українські письменники і поети як Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Микола Руденко, літературні критики – Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, публіцисти – Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, художниця Алла Горська та ін.
Проти “шістдесятників” вживалися репресивні заходи: арешти, ув’язнення, засудження на великі строки таборів. Серед репресованих були Є.Сверстюк, В.Чорновіл, В.Мороз та багато інших.
Економічна і політична криза. В 1962-64 рр. в країні наростає економічна і політична криза, погіршується постачання населення продуктами, ростуть ціни в державній та ринковій торгівлі, незадоволення політикою Хрущова охоплює всі верстви суспільства. В 1961 р. прокотилися масові заворушення в Кривому Розі та Одесі, в 1962 р. відбулися криваві події в Новочеркаську, де проти 10-ти тисячного мирного натовпу робітників, які вийшли на вулицю протестувати проти підвищення тарифів та роздрібних цін, було кинуто танки. Внаслідок було убито 24 демонстранти, 39 поранено, 7 засуджено до розстрілу і страчено, 2 ешелони заарештованих учасників подій відправлено до таборів.
3. Україна під час стагнації (70 – середина 80 - х рр.).
З приходом до Москви Л.Брежнєва (1964) в СРСР посилюється процес централізації та бюрократизації суспільства, проголошено завдання створення та зміцнення так званої “міжнаціональної спільності російськомовних людей - радянського народу”. Цей період увійшов в історію під назвою періоду “брежнєвського застою” або стагнації (70 – початок 80 – х років).
Особлива позиція Шелеста. В Україні з 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії був Петро Шелест (1963 – 1972), який при всій своїй відданості ідеям марксизму-ленінізму, не боявся захищати інтереси України в економіці та культурі і намагався проголосити власну точку зору на деякі проблеми. В 1970 р. він видав книгу “Україна наша радянська”, в якій сміливо, як на той час, відстоював історичну автономію України, прогресивну роль українського козацтва, проголошував необхідність берегти як найдорожчий скарб українську мову. За підтримку українських письменників, захист української мови та культури, боротьбу проти русифікації республіки він був звільнений Брежнєвим з посади.
Політика деукраїнізації. Першим секретарем компартії України стала близька до Брежнєва людина В.Щербицький (1972 - 1989), який вів послідовну політику деукраїнізації України. На відміну від Шелеста, який за визначенням політологів був ортодоксом з “національними комплексами”, Щербицький був ортодоксом без  “комплексів”.
Русифікація. Починаючи з 1972 р., коли святкувалося 50-річчя заснування СРСР, русифікація охопила всі галузі культури, література, мистецтво все більше деградувало. Проте, і в цей час крізь перепони та заборони пробивалися паростки справжньої художньої творчості, з’являлися талановиті книжки, кінофільми, живописні твори тощо.
Українська Гельсінська Група. 70-ті роки були часом зародження кризи соціалістичної системи в СРСР, яка чітко проявилася на початку 80-х років. Активізувався дисидентський рух. Важливим етапом захисту прав людини та національних прав України було утворення в 1976 р. Української Гельсінської Групи, яка ставила за мету ознайомлення українського суспільства з Декларацією прав людини, прийнятою ООН ще у 1948 р. Члени групи збирали докази порушення владою прав громадян України, в тому числі національних прав, русифікації українського населення, встановлювали контакти з іноземними  країнами, добивалися акредитації в Україні представників іноземної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Проти Української Гельсінської Групи застосовувалися репресії.
В 1977-78 рр. прокотилася низка арештів та судів над керівниками цього руху. Жорстокому цькуванню було піддано І.Дзюбу за його дослідження “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, опубліковане закордоном. При загадкових обставинах у 1970 р. загинула художниця Алла Горська, яка була одною з непримиренних борців з режимом. 21 січня 1978 р. на Чернечій горі у Каневі біля могили Т.Шевченка на знак протесту проти “російської окупації” та “русифікації України” з нагоди 60-річчя проголошення Центральною Радою самостійності України спалив себе Олекса Гірник з Калуша (Ів.-Франківщина).
На початку 80-х рр. криза в СРСР охопила всі сфери життя. Економіка не могла забезпечити потреб країни. Зниження цін на нафту та газ на міжнародному ринку, війна СРСР в Афганістані сприяли подальшому загостренню кризових явищ. В суспільстві душилися будь які спроби виявлення незалежної суспільної думки. В державі розквітала корупція і бюрократизм.
4. Перебудова М.Горбачова та національне відродження України.
Курс на перебудову. Критична ситуація примусила нового Генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова у квітні 1985 р. заявити про докорінну зміну економічного, соціального та зовнішнього курсу країни. Було взято орієнтацію на перебудову, демократизацію, гласність. Перебудова була спробою мирного переходу від тоталітарного до цивілізованого суспільства. Але експериментування нової політики не принесли істотних змін.
Чорнобиль. Фатальні наслідки для населення та економіки України мала технічна катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (26 квітня 1986 р.). Мільйони людей в різних куточках України відчули згубний вплив радіації. Радіаційний хвіст отруїв землі Білорусії, потягнувся на північ, захід і схід. Трагедія Чорнобиля викликала гостру критику режиму, для якого економічні досягнення переважали над інтересами здоров’я та життя людей.
В другій половині 80-х рр. національно-визвольний рух в Україні продовжував наростати. З 1987 р. починаються деякі послаблення в репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає звільняти дисидентів з-під арешту та заслання, хоча цей процес було розтягнуто до 1989 р. Українські політв’язні після виходу на волю активно включаються у політичну боротьбу.
З 1988 р. Українська Гельсінська Група була перетворена в Український Гельсінський Союз, який очолили Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горінь. З цього часу в Україні виникає багато організацій і груп з різними політичними спрямуваннями та програмами культурного відродження: антисталінське товариство “Меморіал”, Союз незалежної української молоді (СНУМ), Християнсько-Демократичний Фронт та ін.
В 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України та активних учасників Українського Гельсінського Союзу було створено Народний Рух України (НРУ), який виступив на захист української мови, культури і висунув свою програму економічного та політичного  розвитку України.
Відроджується Українська Автокефальна Православна церква і Українська греко-католицька церква, підпорядкована Ватикану. Життя України політизується. З’являється велика кількість незалежних періодичних видань, відроджується національна символіка України. Вибори 1990 р. до Верховної Ради УРСР завершилися тим, що четверту частину депутатських мандатів отримав Демократичний блок. З Конституції було усунено статті про керівну та організуючу роль комуністичної партії. Відновлюється багатопартійна система в Україні, як і в інших республіках, знищена на руїнах Російської імперії ще у 1918 р.
Контрольні питання.
1. Причини виходу України на міжнародну арену після війни, ступінь її зовнішньополітичної самостійності.
2. Боротьба УПА проти радянської влади після другої світової війни.
3. Причини та наслідки голоду 1946-47 рр.
4. Наслідки “ждановщини” в Україні.
5. Становище в західно-українському регіоні після війни.
6. Значення реформ М.Хрущова та загальна оцінка його “відлиги”.
7. Причини виникнення, сутність та форми дисидентського руху в Україні.
8. Сутність періоду стагнації.
9 Напрямки національної політики радянського уряду періоду стагнації.
10. Які характерні риси дисидентського руху періоду стагнації.
11. Які існували три основні групи серед дисидентів за напрямками і завданнями своєї діяльності?

Тема 10. Україна в роки незалежності.

План лекції:
1. Відродження української державності.
2. Політичний розвиток України в 90–ті роки.
4. Конституція суверенної України.
1. Відродження української державності.
Рух за незалежність. В умовах загострення економічної кризи в СРСР наприкінці 80-х років в республіках посилилася тенденція до незалежності. Останній президент СРСР Михайло Горбачов, який прозорливо передбачав загрозу розвалу Союзу, перейшов до більш жорстокої політики. Під натиском консерваторів він вивів з партійного керівництва реформаторів, яких сам же декілька років тому залучив до співпраці. Консерватори в ЦК КПРС за допомогою КДБ, партійної номенклатури та військових, розпочали репресивну політику щодо національно-визвольного руху в республіках. Це спровокувало міжнаціональні конфлікти в СРСР. Рух за незалежність посилювався в усіх республіках Союзу.
Декларація про суверенітет. В Україні загострилася боротьба між більшістю комуністичної партії України та національно-орієнтованою демократичною меншиною Верховної Ради. В гострому протистоянні була прийнята 16 липня 1990 р. Верховною радою УРСР “Декларація про державний суверенітет України”.
Кінець однопартійної системи. В Україні, всупереч однопартійній системі, яка була запроваджена більшовиками ще 1918 р., утворюються нові політичні партії, громадські організації та рухи. Важливим політичним фактором суверенізації України став робітничий (страйки шахтарів) та студентські (голодування та багатолюдні демонстрації молоді) рухи.
Спроба путчу. Московський центр намагається зберегти існування СРСР. Весною 1991 року М.Горбачов запропонував проект нового Союзного договору, який в деякій мірі обмежував права центру, та виніс його на всесоюзний референдум. В таких надзвичайних для комуністичної системи умовах консервативна частина московського уряду, вищі функціонери КДБ та армії 19 серпня 1991 р. здійснили військовий переворот.
Заборона КПРС. Завдяки рішучим діям демократичних сил Росії цей путч завершився провалом. Наслідком цього стала заборона діяльності КПРС, було порушено питання про ліквідацію репресивного органу - КДБ.
Проголошення незалежності. Демократичні події в Росії сприяли реалізації права на самовизначення в окремих республіках Союзу, частина з яких проголосила незалежність. 24 серпня 1991 р. депутати українського республіканського парламенту ухвалили Акт проголошення незалежності України. В процесі референдуму 1 грудня 1991 р. це рішення підтримала більша частина населення України. Першим президентом незалежної України було обрано Леоніда Кравчука.
Ліквідація СРСР. В таких умовах з’явилася можливість ліквідувати останнього імперського монстра, в якого перетворилася СРСР. Україна відмовилася підписати запропонований їй Союзний договір. На зустрічі 7 – 8 грудня 1991 р. керівники трьох держав - України, Росії та Білорусії у Біловезькій Пущі біля Мінську заявили про денонсування договору про утворення СРСР та підписали новий договір про утворення на його уламках нової Співдружності Незалежних держав (СНД). М.Горбачов був вимушений піти у відставку.
Відновлення державних атрибутів. Після розвалу СРСР Україна взяла курс на будівництво та укріплення української державності. Затверджуються нові атрибути державності: власна армія та флот, грошова та банківська система. На державному рівні затверджено гімн та символіку – синьо-жовтий прапор та володимирівський тризуб, як державний герб. Державність України визнали понад 100 іноземних держав.
Сьогодні Україна зазнає великих економічних труднощів. Розвал Союзу призвів до розриву тісних економічних зв’язків з іншими колишніми республіками СРСР. Економіка України, яка понад 300 років була тісно пов’язана з загальноімперською, потрапила у важку кризу. Наслідком цього стала поява гострих соціальних проблем в державі, для вирішення яких у молодої держави постійно не вистачає коштів. Шлях до незалежності України, до її розквіту пролягає крізь великі труднощі та негаразди.
2. Політичний розвиток України в 90-ті роки.
Політичне життя. Важливим показником національного відродження України стала активізація її політичного життя. В районах України виникають організації з різними політичними концепціями, програмами культурного відродження, яких об’єднує критичне ставлення до існуючого радянського режиму: антисталінське товариство “Меморіал”, “Спілка незалежної Української Молоді” (СНУМ), “Християнсько-Демократичний Фронт” та ін.
8–10 вересня 1989 р. в Києві відбулися Установчі Збори Народного Руху України (НРУ), де було прийнято устав, програму, звернення до народу України. Народний рух став одним з головних організаторів демократичних сил України.
Вибори. Активна політична боротьба в Україні розгорнулася під час виборів до Верховної ради УРСР у березні 1990 р. Демократичний блок, який об’єднував національні формації, отримав четверту частину депутатських мандатів.
Після вилучення з Конституції статті про керівну роль комуністичної партії, часткового допуску політичного плюралізму в Україні утворюються партії, які знаходяться в опозиції до комуністичної партії. Діячі української культури почали покидати КПУ.
Відновлення багатопартійної системи. В західних областях України до влади в обласних та місцевих радах приходять демократичні сили. В Україні утворилася багатопартійна система. Вже у виборах до Верховної Ради України в 1994 р. брало участь багато політичних партій. У виборній компанії 1998 р. взяло участь понад 30 політичних партій. В українському парламенті – Верховній Раді – утворилися партійні угрупування, фракції, об’єднання. Таким чином, було покінчено з однопартійно–тоталітарною системою, і почала формуватися багатопартійна демократія західного взірця.
3. Україна початку ХХІ ст.
Груднева „помаранчева революція” 2004 р. ознаменувала спонтанну активізацію самовизначення громадян незалежної Української держави, подальше становлення сучасної української політичної (державної) нації, щодо якої останніми роками велися інтенсивні дослідження та суперечки в наукових колах. Як зазначали українські політологи, „помаранчева революція” фактично об`єднала три революції: національно-демократичну, антикорупційну та „революцію мільйонерів проти мільярдерів”. Її безперечним досягненням був не передбачуваний злет масової політичної активності та ентузіазму народу. Сьогодні Українська держава з колосальними втратами намагається вийти із затяжної політичної, економічної та духовної кризи. З великим запізненням, у порівнянні з іншими народами, розпочався процес реального державотворення, пошуків власного шляху розвитку, усвідомлення національної ідеї, переоцінки вікових догм та облуд. Завдання національного, державницького виховання усього населення, й молоді особливо, полягає у тому, щоб сформувати у громадян національний світогляд, збагачений загальнолюдськими цінностями, навчитися відстоювати його у боротьбі з державним нігілізмом, деполітизацією життєвої позиції, бездуховністю, плекати віру у непереможну силу позитивного поступу в розвитку українського народу та держави. Українське суспільство повинно вирішити для себе геополітичні цілі, орієнтації й пріоритети, які мають стати загальними для усіх громадян країни, в тому числі щодо інтеграції до ЄС, НАТО та ін. Цей процес ще не закінчився. Україна перебуває на перепутті, у внутрішніх пошуках, хитаннях та боротьбі.
26 березня 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України на партійній основі, які призвели до нової розстановки сил у парламенті. Триває реформа політичної системи.
4. Конституція суверенної України.
Конституційні традиції. Початок новому етапу у розвитку української державності поклала ухвалена 28 червня 1996 р. Конституція незалежної України. В Україні існують давні конституційні традиції. Ще 1710 р. було ухвалено оригінальний політико-правовий документ, відомий як «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» Пилипа Орлика. Вона була демократичною, тому що передбачала створення при гетьмані постійної ради з генеральної старшини та полковників, проведення тричі на рік генеральної ради, в якій брало б участь усе військо, розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову тощо. І хоча Конституція П.Орлика не була запроваджена в життя, ідеї, які були в ній закладені, ще з середини ХУІ ст. знайшли реалізацію у громадському устрої Запорозької Січі.
Ідеї конституціоналізму були широко розповсюджені в українському суспільстві в ХІХ ст. Через певний час вони знайшли своє  втілення в утворених наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українських політичних партіях.
Своєрідним наслідком творчих пошуків українських політиків стала Конституція Української Народної Республіки, ухвалена Центральною Радою в 1918 році. Ця Конституція, як і Конституція П.Орлика, була прийнята, але не стала діючою через більшовицький переворот, якій відбувся в Україні.
Декілька Конституцій було прийнято в Україні за часів радянської влади. Це Конституція УСРР 1919 р., Конституція УРСР 1937 року та Конституція УРСР 1978 р. Всі ці три Конституції повторювали основні положення Конституції РСФРР 1918 р. та Конституцій СРСР 1936 та 1977 рр.
В процесі будівництва сучасної української держави було створено два проекти Конституції: проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. і проект Конституції України в редакції від 24 лютого 1996 р. Останній був підтриманий Конституційною Комісією і доопрацьований у Верховній Раді України.
Ухвалена 1996 р. Конституція України є основним законом держави України. Вона визначає зв’язки, які виникають між особистістю, державою та суспільством.
Структура Конституції. Конституція України складається з 10 розділів, кожний з яких розподіляється на статті. Так, у другому розділі “Права, свободи та обов’язки людини та громадянина” обумовлюються тільки обмеження, які існують для людини у суспільному, політичному та економічному житті України. Усі інші природні права людини держава повинна забезпечити.
В Конституції обумовлюються відносини між органами державної влади – Верховною Радою України ( законодавчий орган), Президентом України та Кабінетом Міністрів (виконавчі органи), прокуратурою та Конституційним судом України (судові органи). Закріплено принцип розподілу влад.
Україна проголошена демократичною державою, тому Конституція звертає увагу на механізм здійснення прямої та представницької демократії через вибори та референдуми.
У розділі про територіальний устрій України закріплено принцип територіальної організації влади. Спеціальний розділ присвячено відносинам України з її територіальною одиницею – автономною республікою Крим.
Реалізація прийнятої Конституції України має сприяти подальшому розвитку Української держави та суспільства.
Контрольні питання.
1. За яких умов ухвалено “Декларацію про державний суверенітет України”?
2. Коли була прийнята Конституція незалежної України, яка її передісторія?
3. Порівняйте статус, політичну систему та символіку незалежної України та УРСР?
4. В чому головна відмінність Конституції незалежної України від радянських Конституцій?
5. Як в Україні відбувався перехід від однопартійної до багатопартійної системи, його значення.

Найголовніші події в Україні. Хронологічна таблиця.

400 тис. р. до н.е. – перші свідоцтва появи людини на території України.
3500-1700 до н.е. – трипільська культура.
УІІ - ІУ ст. до н.е. – скіфи.
Середина І-го тис. до н.е. - Антська держава.
УІІІ ст. до н.е. – початок колонізації Північного Причорномор’я греками.
882 – захоплення влади в Києві князем Олегом.
978-1015 – правління князя Володимира Великого.
988 – хрещення Русі.
1019-54 – правління князя Ярослава Мудрого.
1113-25 – правління князя Володимира Мономаха.
1187 – перша літописна згадка терміну “Україна”.
1199 – захоплення князем Романом Мстиславовичем міста Галича і створення об’єднаної Галицько-Волинської держави.
1223 – перша поразка об’єднаного російського війська від монголів на р. Калка.
1240 – захоплення татаро-монголами Києва.
1253 - коронація князя Данила Галицького.
1340 – Галицько-Волинська держава поділена Польщею та Угорщиною.
1363 - розгром татарських воєвод литовським князем Ольгердом (1269-1377) на Синій Воді (річка Синюха на Кіровоградщині).
1415 – перша літописна згадка про фортецю Качибей на місці сучасної Одеси.
1453 – захоплення турками Константинополя.
1475 – Кримське ханство стає васалом турецького султана.
1479 – перший набіг кримських татар в Україну (Поділля).
1489, 1492 – перші літописні згадки про українських козаків.
1554, 1556 - перші літописні згадки про Запорозьку Січ.
1563 – загибель князя Д.Вишневецького (Байди).
1569 – Люблінська унія, за якою Велике князівство Литовське та Польське королівство об’єдналися в єдину державу Річ Посполиту.
1570-1622 – життя гетьмана Петра Сагайдачного.
1578 – заснування Острозької колегії.
1580-81 – “Острозька біблія” І.Федорова, надрукована в Острозькій типографії.
1591–1638 – козацько-селянські повстання під проводом К.Косинського, С.Наливайка, Г.Лободи, Т.Федоровича (Трясила), І.Сулими, П.Бута (Павлюка), Д.Гуні, Я.Остряниці (Острянина).
1596 – Брестська церковна унія.
1596–1647 – життя митрополита Петра Могили.
1595-1657 – життя Богдана Хмельницького.
1615 – заснування Київської братської школи.
1627-98 – життя гетьмана Петра Дорошенка.
1632 – заснування Могилянської колегії.
1638-52 – Микитинська Січ.
1648 - початок Визвольної війни, перемоги козацького війська під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (на Волині).
1648-1764 – період Гетьманщини.
1649 – Зборівська битва та Зборівська угода.
1649 – “Соборное уложение” Московської держави, яке остаточно закріпостило російських селян.
1651 – битва під Берестечком та Білоцерківська угода.
1652 – битва під Батогом.
1652-1709 – Чортомлицька Січ.
1653 - битва під Жванцем.
1654 – Переяславська рада, “Березневі статті”, входження України під протекторат Москви.
1655 – генеральний наступ українсько-російських військ у західноукраїнських землях та звільнення усіх етнічних українських земель.
1656 – перемога козацько-трансильванських військ над поляками під Замостям.
1658 – Гадяцький трактат гетьмана І.Виговського.
1660 – Слободищенський трактат.
1661 – заснування Львівського університету.
1667 - Андрусівський російсько-польський договір (перемир’я).
1680 - смерть Івана Сірка.
1686 – “Вічний мир” Москви з Польщею, що закріпив розкол України.
1687-1709- - гетьманування І.Мазепи.
1690-1803 - життя останнього кошового Запорозької Січі П.Калнишевського.
1709 – Полтавська битва, зруйнування російськими військами Чортомлицької Січі.
1710 – Конституція Пилипа Орлика.
1710-11 – Кам’янська Січ.
1711-34 – Олешківська Січ.
1722-27 – діяльність створеної Петром І Малоросійської колегії.
1727-34 – гетьманування Данила Апостола.
1734-50 – “Правління гетьманського уряду”.
1734-75 – Нова (Підпільненська) Січ.
1754 – скасування митного кордону між Росією та Україною.
1764 – скасування Гетьманщини Катериною ІІ.
1764-86 – друга Малоросійська колегія.
1768 – Коліївщина.
1772, 1793, 1795 – три розділи Польщі.
1775 – остаточне зруйнування Запорозької Січі російськими військами; скасування самоуправління українських міст за Магдебурзьким правом.
1781 – адміністративна реформа, за якою було скасовано поділ України на 10 полків, створено Малоросійське генерал-губернаторство та ліквідована Малоросійська колегія.
1783 – остаточне закріпачення селянства в Україні, замість козацьких полків створено 10 кавалерійських регулярних полків.
1787 – Конституція США.
1794 – польське визвольне повстання під керівництвом Т.Косцюшко.
1798 – видання “Енеїди” І.Котляревського.
1805 - заснування Харківського університету.
1821 – створення Південного товариства декабристів під керівництвом полковника П.Пестеля.
1825 – повстання Чернігівського полку під проводом декабристів С.Муравйова-Апостола та М.Бестужева-Рюміна.
1830-31 - польське визвольне повстання під керівництвом Й.Лелевеля.
1834 – заснування Київського університету.
1836 – видання альманаху “Русалка Дністрова”.
1840 – видання “Кобзаря” Т.Шевченка.
1845-47 – Кирило-Мефодіївське братство.
1854-55 – Кримська війна.
1861 – ліквідація кріпацтва.
1861-62 – журнал “Основа”.
1863-64 - польське визвольне повстання.
1863 – Валуєвський циркуляр.
1865 - заснування Новоросійського (Одеського) університету.
1876 – Емський указ.
1914-18 – перша світова війна.
1917, березень – створення Української Центральної Ради.
1919, 22 січня – акт злуки між УНР та ЗУНР.
1919 – Конституція УСРР.
1921-22 – перший голодомор в Україні.
1928 - Шахтинська справа.
1929 – створення ОУН.
1930 – судовий процес у справі СВУ.
1932-33 – другий голодомор в Україні.
1937 – Конституція УРСР.
1938 – вбивство лідера ОУН Є.Коновальця.
1939-45 – друга світова війна.
1940 – розкол ОУН.
1945 – Україна стала членом ООН зі статусом співзасновника.
1946-47 – третій голодомор в Україні.
1991, 24 серпня – Акт проголошення незалежності України.
1996, 28 червня – прийняття Конституції України.
2004, грудень, Помаранчева революція в Україні.
2006, 26 березня – вибори до Верховної ради.

Література:

1. Аркас М.М. Історія України-Русі. - К., 1990;
2. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1990;
3. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - К., 1990;
4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Львів, 1991;
5. Ефименко А.Я. История украинского народа. - К., 1990;
6. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів, 1990;
7. Полонська-Василенко Н. Історія України. - К., 1992. Т. 1;
8. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1994.
9. Історія України: Курс лекцій у 2 кн. Кн. 1. - К., 1990;
10. Костомаров М. Закон Божій або Книга буття українського народу. - К., 1991;
11. Гунчак Т. Україна. Перша половина 20 ст. - К., 1993;
12. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1991;
13. Даниленко В.М., Касьянов Г.М. Сталінізм на Україні в 20-30 рр. - К., 1991;
14. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. - К., 1993;
15. Косик В. Україна і Німеччина у 2 світовій війні. - Львів, 1993.
16. Павленко С. Иван Мазепа. К., 2003.
17. Савченко В. Симон Петлюра. К., 2003.
18. Попович М. Нарис історії культури України. К., 2001.
19. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р.
20. Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р.