Неділя, 20 лютого 2011 16:37

Релігієзнавство (ОДУВС)

Інститут: ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Лекції: РЕЛІГІЄЗНАВСТВО
 

Зміст

Лекція 1. РЕЛІГІЯ ЯК СУСПІЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
Лекція 2. НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
Лекція 3. БУДДИЗМ
Лекція 4. ВИНИКНЕННЯ ТА СУТНІСТЬ ХРИСТИЯНСТВА. БІБЛІЯ
Лекція 5. КАТОЛИЦИЗМ.  ПРАВОСЛАВ’Я.
Лекція 6. ПРОТЕСТАНТИЗМ.
Лекція 7. ІСЛАМ. КОРАН.
Лекція 8. НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ.
Лекція 9. РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В УКРАЇНІ.

Лекція 1. РЕЛІГІЯ ЯК СУСПІЛЬНИЙ ФЕНОМЕН.
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЙ
У весь час людина прагне познати світ, суспільство, самого себе, а також окремі явища і процеси. Є знання, необхідні фахівцю для успішної діяльності в конкретній галузі, а є поняття, ідеї, теорії, факти, засвоєння яких важливе для становлення кожної людини як особистості, для формування її духовної культури. Так, галуззю, яка містить такі знання, є – релігієзнавство. Його вивчення дає змогу пізнати, осмислити сутність понять “релігія”, “віра”, засвоїти історію релігій, характеристику релігійних вірувань.
 Релігієзнавство допомагає краще вивчати і засвоювати історію та культуру. Знання про релігію – це знання і про давні пошуки людиною моральності, яка звеличує життя кожного. В цьому плані, як приклад, розглянемо християнство, яке не лише багато запозичило з античної етики, а й зробило певний внесок у розвиток етики – це вчення про доброчинність, гуманізм. Велику значимість має релігієзнавство для розуміння мистецтва.
Релігієзнавство дає такі відомості, яких не дає і не може дати в такому обсязі жодна інша галузь знань: завдяки йому можна довідатись про минуле і сучасне релігії, ставлення до неї нинішньої молоді, інтелігенції та інших верств суспільства. А також про міжконфесійні стосунки і непросту сучасну релігійну обстановку в Україні.
Таким чином, можна зробити висновок, що релігієзнавство – це гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливості їх впливу на віруючих.
Відповідаючи на друге питання, треба зазначити що, релігієзнавство як наукове дослідження релігії було започатковано в 19 ст. для об’єктивного дослідження релігійних явищ, визначення сутності релігії, її соціально-історичного походження, на основі розуму та науки, хоча з різних методологічних засад. У релігієзнавстві виділяються два важливі напрями – теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв’язку.
Термін “релігія” латинського походження і означає “зв’язок”. Різні вчені по різному дають визначення поняття  релігія. Для одних релігія – це святість, набожність, зв’язок людини з богом, для других релігія являється вродженим почуттям людини, інші вважають, що релігія – антропологічне визначення людини у світі. Таким чином, релігія — це  осмислення, упорядкування повсякденності, що має давню історичну традицію. Вона пропонує людям  пояснення виникнення світу, суспільства, людини, тобто всього живого і неживого. Для цього релігія й обстоює певну систему духовних авторитетів, правил і законів буття, вчить людей бачити світ у єдності, чуттєво його освоювати, виходячи передусім із факту реальності існування надприродного, надчутливої сили.
Важливим є питання: коли і як виникла релігія? Богослови стверджують, що релігія має надприродне, божественне походження, існує споконвічне і що історія суспільства зобов'язана релігії. Сучасною наукою доведено, що становлення людини і суспільства охоплює величезний історичний період, який тривав понад 2,5 млн. років (за новими даними — 3,5 млн. років). Деякі археологи та антропологи засвідчують, що в історії людства існував тривалий безрелігійний період, а перші релігійні уявлення в сучасному розумінні склалися у пізнім палеоліті приблизно 40 тис. років тому, коли жили люди сучасного антропологічного типу (кроманьйонці). До ранніх форм релігії належать: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм (ці питання ми розглянемо на слідуючій лекції). У період переходу до класового суспільства формуються племінні релігії. Кожний рід і плем’я мали своїх богів. Виникає політеїзм (багатобожжя). У політеїстичних релігіях виникає пантеон богів, уособлюючи різноманітні явища природи і види людської діяльності, різні сторони суспільного, духовного й особистого життя людей. Класичним взірцем багатобожжя є давньогрецька релігія. Монотеїзм – релігія єдинобожжя. Виник він внаслідок утворення централізованих рабовласницьких держав. Держава з єдиним царем потребувала і релігії з єдиним Богом, який  підтверджував би дії єдиного правителя.
 Відповідаючи на четверте питання, передусім треба пояснити, що проблема структури релігії має кільки аспектів. Перший з них пов’язаний з релігійною свідомістю; другий – з культовою діяльністю; третій – з релігійними організаціями. Релігійна свідомість  включає два взаємопов’язаних і водночас відносно самостійних рівня: релігійні психологію та ідеологію. Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей. Релігійна ідеологія — струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу. Релігійний культ — сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий намагається вплинути на надприродні об'єкти. До культу відносяться: обряди, ритуали, жер-твоприношення, таїнства, богослужіння, пости, молитви, а також матеріальні предмети, які при цьому використовуються, — храми, священні реліквії, посуд, одяг. Релігія матеріалізується також у релігійних організаціях – об’єднаннях послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів (церква, секта, деномінація).
Розглядаючи функції релігії треба зазначити що, вони характеризують сутність впливу церкви на соціальні відносини. Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого – насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) всіх тягот його земного буття. Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона дає віруючому певну суму знань, набір символів, понять, цінностей, ідеалів, у межах яких людина мотивує своє ставлення до світу, своє місце в суспільстві, вирішує питання сенсу свого існування. Релігія виконує регулятивну функцію. Вона створює певну систему норм і цінностей, завдяки якій регулює поведінку людей. За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Релігії притаманна також комунікативна функція, яка реалізується через спілкування віруючих у межах релігійних спільнот і поза ними. Релігія виконує ще такі функції як – богослужбова, місіонерська, пропагандистська, політична, господарсько-економічна, благодійна, просвітницька та ін.
Такі загалом функції та роль релігії в суспільстві. Вони, ясна річ, історично змінювалися, залежали від установленого політичного ладу країни та інших чинників. Але церква як соціальний інститут неминуче знаходила гідне місце в структурі соціальних відносин.
У сучасній етнографічній, історичній, філософській літературі часто вживається термін “первісна релігія”. Цей термін точно визначає час існування первісних релігійних вірувань, але він не зовсім точний за своїм буквальним змістом, бо в первісному суспільстві релігійні уявлення ще не були чіткими, їх форми та зміст тільки формувалися. Це були розпливчаті погляди і почуття, але вони були надприродними, які доповнювалися діями, спрямованими на надприродне. Тобто релігії ще не було, як ще не було тоді “первісної” держави, суду, війська, церкви. Тому термін “первісна релігія” є умовним, йдеться про “первісні вірування”. У первісних віруваннях досить повно відображалося розуміння навколишнього світу. Вони виконували певні суспільні функції: регулювали відносини між людьми в общині, сприяли організації колективного труда, утверджували первісну мораль, задовольняли духовні потреби.
До ранніх форм релігії належать: магія, фетишизм і анімізм, котрі виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому).
Магія (від грецьк. maheia — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Це форма взаємовідносин людини з надприродними засобами.  Магія подвоювала (в уяві людей) шляхи впливу на природу: вважали, що людина могла вплинути на природу не лише своєю працею, а й особливими символічними діями — обрядами. Сучасний дослідник релігійних уявлень С.О. Токарів виділив слідуючи форми магічних обрядів: контактну, ініціальну, парціальну, імітативну, катартичну, апотропеітичну, вербальну. Магія дійшла до наших днів і як елемент сучасної релігії (віра в надприродну силу обрядів), і в самостійній формі (у вигляді таких побутових передсудів, як ворожіння на картах тощо).
Фетишизм (від португ. fetісо — зачарована річ; франц. Fetiche – “ідол, талісман”.) — наділення яких-небудь предметів надприродними властивостями. Тобто фетишами називають матеріальні предмети, яким віруючі приписують надприродні властивості (зуб, хвостик, коготок).  У цих  матеріальних предметів як би били надприродні здібності і вони повинні бути помічниками і заступниками людей. У фетишизмі в зародковій формі з'являється ідея Бога. В сучасних релігіях фетишизм зберігається у вигляді поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі), а як самостійний залишок — у вигляді віри в талісмани й амулети. Талісман, з погляду забобонних людей, приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами (талісманами або амулетами) у  людей є, наприклад, крестики, підківки, ладанки, кулони, слоники, іграшки, “щасливі” квіти.
Анімізм (від лат. апіmа — душа). У слов'ян для визначення ілюзійних двійників застосовувались два терміни: менш могутніх називали "душами", більш могутніх — "духами". Тому можна сказати, що анімізм є вірою в існування душ і духів. Спочатку душу ототожнювали з диханням, кров’ю і вважали, що вона міститься в серці, в очах. Згодом стали думати, що вона розчинена в усій людині, що вона є, але не міститься ніде конкретно і може існувати без тіла.  Анімістичні уявлення перейшли з первісних у розвинені релігійні системи. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі — все це за своєю суттю — ускладнений анімізм.
Родоплемінний лад склався приблизно 40 тис. років тому і пройшов три основні стадії розвитку: ранній матріархат, пізній матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості світосприйняття людей у конкретних умовах:  ранньому матріархату – тотемізм, пізньому матріархату – землеробський культ, патріархату – шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називали родоплемінними віруваннями.
Тотемізм (його рід) – це віра у надприродну спорідненість людей з природою, рослинним і тваринним миром, обрання з середовища мешкання покровителя і прародителя роду. Темами називають тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. У тотемах люди вбачали покровителів роду і племені, захисників і заступників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Усі вважалися братами й сестрами людей, і тому свої родові колективи люди називали їх іменами. Зазначимо дві основні риси тотемізму.  Перша — тотемам поклонялися; друга риса — дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних процедур. 
Землеробські культи — це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай. Землеробський культ – явище історичне. З розвитком матріархату (приблизно 8 тис. років тому) основним видом виробничої діяльності було мотичне землеробство, яким займалися жінки.  Можна виділити такі основні риси землеробського культу: перша — шанування землеробських духів у ролі головних; друга - керівна роль жінки в релігії; третя — людське жертвоприношення;  четверта — ідея смерті і воскресіння деяких духів; п'ята  — переселення до "країни мертвих" — із землі на небо.
Шаманізм (евенкійською мовою "шаман" означає знахар) — це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів). Основні особливості, які відбувалися в шаманізмі: поява професійних служителів культу; виділення в ролі головних об'єктів релігійного поклоніння так званих шаманських духів; керівна роль чоловіка в релігії; використання істеричних приступів як засобів виконання релігійних обрядів; використання задурливих дій як засобів виконання релігійних обрядів. 
Розглядаючи вірування східних слов'ян, треба звернути увагу на те, що велику шану слов'яни віддавали різним таємним істотам, що існували в лісах, скелях, джерелах, річках, оселях: упирі, домовики,  берегині, водяні, лісовики, русалки, чорти, відьми та ін. Вони звуться – демоністичні вірування.  Слов'яни вважали проявами найвищої світової сили небо з його явищами, особливо громом-блискавицею. Світ уявлявся їм заселеним різними божеськими істотами. У давньоруських літописах за часів князя Володимира згадую-                                                                                                                                                                                                                 ться такі головні боги: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог та ін.   Крім того, в них згадуються релігійні свята на честь Рода і Рожаниць (деякі дослідники вважають рожаниць і Рода – демонами особистої людської долі), а також молитва богові вогню, якого звуть Сварогом. Релігійне життя східних слов'ян було виповнене святами. За глибокої давнини у слов'ян був свій релігійний календар. Його характерна риса — міцний зв'язок із природою та з аграрним циклом.
Протягом століть церква боролася з найпопулярнішими язичницькими звичаями, але водночас була змушена толерантно ставитися до народних вірувань, оскільки саме через них християнство, будучи спочатку чужорідним явищем, входило до народного побуту та світогляду.

ЛЕКЦІЯ 2. НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
Розглядаючи національні релігії, треба звернути увагу на те, що власне назва цього типу релігій не зовсім точно відображає їхню сутність, оскільки чимало релігій цього типу виникли в умовах існування ще тільки народностей. Нації виникли лише за капіталістичної формації. Але історія цих релігій тісно пов’язана з історією відповідних етносів, а звідси й назви цих релігій – національні. Національні релігії взагалі виросли із соціально-політичних умов кожного народу і тому залежать від етносу.
У своїй еволюції національні релігії проминули ряд етапів: від ранніх національних релігій, що сформувалися за рабовласницького ладу, до пізніх національних релігій, які склались у період існування народностей та зародження націй.
 Студентам слід чітко усвідомити, що ранні національні релігії – це такі релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. Головні риси ранніх національних релігій: усунення від офіційного культу низів суспільства; нетривалість існування; суворий політеїзм; зародження вчення про посмертну віддяку; обов’язковість жертвопринесень.
Релігія Стародавнього Єгипту. Долина річки Ніл — колиска однієї з найдавніших цивілізацій.  В Єгипті було винайдено штучне зрошування землі, утворилися перші рабовласницькі держави-номи, які наприкінці IV тис. до н. е. було об'єднано під владою царя-фараона. Саме тут з'явилася потреба в єдиній релігії. Релігія Древнього Єгипту успадкувала анімістичні уявлення про неподільність зв'язку душі з тілом навіть після смерті людини, а також тотемістичні уявлення. У давньоєгипетському пантеоні налічувалося дев’ять божест: бог сонця – Ра, бог вітру – Шу (який розділяв землю і небо), богиня вологості – Тефнут, бог втілення землі – Геб, богиня неба – Нут, бог бурі й блискавки – Сет, дружина Сета – богиня Нефтіс, бог землеробства – Осіріс, Дружина  Осіріса – Ісіда. Єгиптяни наділяли своїх богів людськими рисами: психікою, старістю, хворобами, смертю. Надзвичайно розвинутими були культи землеробства, що пояснюється провідною роллю землеробства у виробництві того часу. У єгиптян існували специфічні уявлення про потойбічне життя. Померла людина вважалася сплячою і тому потребувала їжі, домашнього начиння. Звідси виникає ідея збереження тіла і мистецтво муміфікації. Для найбільш впливових осіб споруджуються грандіозні гробниці — піраміди. Згодом (у XXI—XVIII ст. до н. е.) в Єгипті зародилась ідея про потойбічну відплату, суд над душами померлих. І люди почали піклуватися не про збереження свого тіла після смерті, для чого і потрібні були гробниці, а готувати душу упродовж свого життя до потойбічного суду. Давньоєгипетська релігія пояснювала і схвалювала соціальні порядки, які склалися у державі. Великою повагою в Стародавньому Єгипті пользувалися жреці. Після завоювання Єгипту персами (525 р. до н. е.) і Олександром Македонським (332 р. до н. е.) давньоєгипетська релігія почала зенепадати, поступово її витіснили елліністичні культи, а потім християнство і мусульманство.
Релігія народів Дворіччя. Одним із центрів стародавньої цивілізації була долина річок Тигру і Єфрату — Дворіччя. Цивілізація народів Дворіччя сформувалась приблизно в середині IV тис. до н е.  Вона знала різні царства, що розквітали і занепадали, різні династії і столиці — Шумер, Аккад, Ур, Ларс і, нарешті, Вавилон та Ассирію. Месопотамська релігія – це релігія зірок, оскільки божества уособлювали стихійні сили природи й ототожнювалися із зірками та планетами. В шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний характер. Пантеон антропо-морфних богів очолював бог неба Ан. Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. У народі Дворіччя існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.  На початку другого тисячоліття у Дворіччі зростає роль Вавилону, який досягає небаченого розквіту за Царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.).  Відповідно головну роль в релігійному пантеоні починає відігравати вавилонське божество — Мардук. У вавилоно-ассирійській релігії були землеробські культи, і демонологія (вчення про ієрархію злих духів). У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (мантика), це було спілкування людини з божеством. Релігійними центрами цивілізацій Дворіччя були храмові організації з численним обслуговуючим пер-соналом — жрецями і жрицями. Жрецтво тримало в руках вавилонсько-ассирійську науку, техніку, культуру, літературу і мистецтво, які справили значний вплив на подальший розвиток людства. Жриці склали достатньо точний місячний календар.
Релігії Стародавньої Індії. На території сучасної Індії вже в середині III тис. до н. е. існувало багато дрібних молодих рабовласницьких держав з оригінальною культурою. У людей тієї доби була добре розроблена релігійна система, що містила і залишки первісного тотемізму, родових культів, міфології та магії. Вони вклонялися фантастичним зооморфним істотам і рослинам, а також реальним об'єктам природи. З середини II тис. до н. е. на давньоіндійські землі вторглися арійські племена. У цей період розпочався поділ суспільства на класи. Потрібна була релігія, яка б ос-вятила новий суспільний лад. Так виникла ведична релігія (від назви священних книг Вед: з санскриту «веда» — знання).  Об'ємна ведична література поділяється на чотири групи- Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Такий поділ відображує історичну послідовність розвитку всієї цієї літератури. Веди вважалися божественним одкровенням і передавалися усно. Вони набули характеру Святого Письма і використовуються як такі в сучасному індуїзмі та деяких неорелігіях.
 На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам.  Існування каст (варн) поділяє людей на чотири групи: брахмани - жреці, кшатрії - воїни, вайші – вільне населення, шудри - раби. Кастова структура закріплялася “Законами Ману”.  Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті матеріального тіла залежить від того, як померлий виконував закони касти. Таке перевтілення зветься – сансарою. Перевтілення людських душ є результатом оцінки людського життя. Винагорода за добро, покорання за вчинене зло в житті – це карма. У кожній людині своя карма, що означає неминучість, збіг невідворотних причин.  Ця карма має свої особливості, свої правила для кожної варни, бо Брахма встановив для них дхарми (норми, закони життя) і стежить за їх дотриманням, відповідно оцінюючи життя людини. Головною культовою дією було жертвопринесення.  Воно – сенс життя, головний засіб досягнення кращого перевтілення душі. Віруючий брахманіст все життя дбав про добрі жертви.
Давньогрецька релігія. Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Історія давньогрецької релігії поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську.  Творцем усього був бог Хронос: він з хаосу й ефіру створив срібне яйце, з якого вийшли боги. Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює  Зевс.Давньогрецька міфологія особливої уваги моральним проблемам не приділяла. Вона виправдовувала свавілля (рус. своеволие), посилаючись на волю богів; у ній немає ідеї потойбічної винагороди — існування у царстві Аїда жалюгідне.  Всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, які були обов'язковими для усіх громадян.  Виконавцями культу були як жреці, так і офіційні державні особи. В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.
Релігія Стародавнього Риму. Релігія стародавнього Риму склалась в II ст. до н. е., після того як Рим став центром світової імперії.  На неї впливали вірування завойованих народів, зокрема греків. У ній значну роль відігравали залишки тотемізму. Пантеон римської релігії складався з великої кількості різних богів. Їх вважали духами-покровителями вузьких сфер реального життя. Очолював цей пантеон Юпітер — бог неба, грому і блискавки. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарства Квірін.  Римський культ був формальним і офіційним, його містичність — мінімальною.  Історія давньоримської релігії знала спроби встановлення загальнодержавної і монотеїстичної релігії, культу імператора, але які не мали успіху. Цю роль виконало християнство, яке заступило релігії стародавнього Риму.
Розглядаючи пізні національні релігії, треба зазначити, що це релігійні вірування, які охоплюють своїм впливом всі соціальні шари населення у межах однієї національності. Основні риси пізніх національних релігій: великі масштаби впливу, довга живучість, єдність політеїзму і монотеїзму, спрощення жертвоприношень, розвиненість вчення про загробні відплати.
Іудаїзм. У VII ст. до н. е. іудаїзм прийшов на зміну давньоєврейській релігії. У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзвичайно важливу роль, він увійшовши до складу християнства та ісламу — двох найбільших світових релігій. В першій половині II тис. до н. е., предки євреїв жили патріархальним родоплемінним побутом. Поширений був культ духів предків. Поширений був і тваринницький культ, а також культ місяця, блискавки і грому (Ваал) та інших природних явищ. Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню рабовласницьких відносин і утворенню держави (X ст. до н. е.). Це викликало певні зміни у релігії. Цар Іудеї,  в інтересах централізованої держави, декретом 621 р. до н. е. запровадив релігійну реформу. Він проголосив бога племені Їуда — Ягве єдиним, всемогутнім, виключно національним божеством, на яке були перенесені функції і атрибути усіх племінних божеств, що шанувалися раніше. Іудаїзму притаманні такі характерні риси: монотеїзм — віра в єдиного бога Ягве, творця небес і землі; віра в особливе покровительство Ягве щодо євреїв; віра в кінець світу; у потойбічну винагороду; у воскресіння з мертвих; в прихід божественного спасителя — Месію і створення ним тисячолітнього царства в Єрусалимі; детально регламентована обрядовість і особливий ритуал.  Джерелом віровчення іудаїзму є Тора і Талмуд. Основними різновидами культу є: молитва, омовіння, обрізання, кашерна, чи трефна їжа, медуза й цицит. Особливим багатством культурно-релігійних обрядів відзначаються іудейські свята, які можна розділити на три групи: свята, на які здавна здійснювали паломництво до Єрусалима – Песах, Шавуот, Сукот; релігійні свята Рош-Ашана і Йом-Кіпур; світа на честь знаних подій з історії життя єврейського народу – Ханка, Пурим, Піст 9 ава тощо. У сучасному Ізраїлі іудаїзм оголошений державною релігією. З іудаїзмом тісно пов'язаний сіонізм. Сіонізм запозичив і пропагує одну з провідних ідей іудаїзму — ідею "богообраності" євреїв як вищої раси.
Індуїзм. Одна із поширених релігій сучасної Індії. Індуїзм склався на базі давнього брахманізму. Основи індуїзму походять від вед і пов'язаних з ними легенд та текстів. Індуїзм – політеїстична релігія. Основні боги індуського пантеону – Брахма (творец світу), Вішну (бог-охоронец) і Шива (бог руйнування). До цього пантеону належать також численні боги місцевого характеру та боги буддизму.  Кожен з цієї трійці має власні обличчя, характер, сферу дій.  Основними догматами віровчення індуїзму є вчення про дхарму, яка визначає соціальні обов’язки та місце людини в суспільстві, карму – відповідальність людини перед богам за свої вчинки, ахінсу – безумовне непротивлення насильству, сансару – переродження душі після смерті   Важливий елемент індуїзма це — численні,  дуже яскраві й вражаючі обряди і свята. Негативним елементом індуїзму в минулі часи було освячення кастового поділу населення. І хоча кастова  дискримінація заборонена конституцією Індії, ці традиції зрідка ще побутують серед якоїсь частини населення. Чимало тварин індуїстів вважають святими, а надто – корову, мавпу і змію. Убивство корови є тяжким злочином. На честь святих тварин будують храми і здійснюють жертвоприношення.
Джайнізм. Релігія, яка виникла в Індії у VI ст. до н. е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував кастовий лад.   Послідовники джайнізму поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був легендарний засновник джайнізму Махавіра Вардхамана (VI ст. до н. е.), на прізвисько Джина (з санскр. — переможець); звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина та його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта). Згідно з джайнізмом, Джина проповідував п'ять істин: не убий, не говори неправди, не кради, не прив'язуйся до земних речей, будь непорочним (для монахів). Джайнізм зберіг ряд елементів брахманізму: віру в перевтілення душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків. Джаністи розділялися на дві угоди: 1) дигамбари – дотримаються аскетизму, відмовляються від носіння одягу (дигамбара – одягнуті світлом, оголенні); 2) шветамбари – не дотримуються суворого аскетизму, проповідують менш суворий підхід до життя (шветамбари – ті, що носять білий одяг). Обряди джайнізму передбачають поклоніння Джині як божеству, а також його учням, читання священних текстів, прилюдні сповіді. Богослужіння проводять у грандіозних храмах із розкішно оформленим інтер’єром. Джайністи виступають проти накопичення багатства і насильної експлуатації. Джайнізм зберігся в Індії дотепер. Його послідовниками є в основному заможні міщани, представники торгово-промислового капіталу.
Сикхізм. Сикхізм було засновано Нанаком наприкінці 15 на початку 16 ст. Нанак розробив усі основні положення сикхізму. Релігійно-філософська система сикхізму протягом п'яти з половиною століть свого існування неодноразово змінювалася, але її догмати залишалися майже незмінними.  Засновник сикхізму багато зробив для пропаганди своєї релігії, він відвідав Мекку, Медину, Багдад, мандрував Індію, де знайшов послідовників. Основна мета нового вчення Нанака – це об’єднання мусульман та індуїстів. З ісламу він запозичив ідею про те, що Бог – це добро і любов, що слід прагнути до злиття з Богом під керівництвом наставника – гуру. Таким гуру вважався сам Нанак. Сикхізм учить, що всі люди рівні перед Богом, незважаючи на кастове положення людини. Сикхи суворо дотримуються традицій одягу, не стрижуть волоси і не голять бороди, не палять. Священна книга сикхи – “Сахіб Грантх”, де викладено погляди Навака і його учнів. Від кінця 18 ст. сикхи почали помітно еволюціонувати в бік індуїзму. Але індуїсти продовжували вбачити в сикхах окрему релігійну течію.
 Конфуціанство. Релігія, що виникла на основі філосовсько-етичного вчення Конфуція (Кун Фуцзи) у 6 ст. до н.е. на території Китаю. Погляди Кун Фуцзи були викладені його учнями у книзі “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”). 
   Конфуцій  народився і жив у епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва. Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінюючи минуле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив власний ідеал удосконаленої людини — Цзюн-цзи, яка повинна володіти  двома важливими гідностями: гуманністю і почуттям обов'язку.   Конфуцій вчив – “Гуманна людина думає об обов’язку, низька людина заботиться об вигоді.”
Конфуїгій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість, благопристойність і дотримання церемоній та обрядів. У будь-який момент життя, на будь-який випадок, завжди й в усьому існували строго фіксовані й обов'язкові для всіх правила поведінки -  у щасті й скруті, при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу. Конфуцій сформулював основи такого соціального порядку, де суспільство повинне складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється. Критерієм поділу на верхи і низи мусили служити не знатність походження і тим більше не багатство , яке Конфуцій зневажав, а лише знання та чесноти, а точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-цзи. Однією з найважливіших основ соціального порядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення стар-шим. Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану.  Сім'ю вважали серцевиною суспільства, інтереси сім'ї переважали над інтересами окремої особи. Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства.  Конфуцій не визнавав духів і скептично ставився до марновірства та метафізичних спекуляцій: "Ми не знаємо, що таке життя, — говорив він, — як можемо ми знати, що таке смерть?" Роль духовно-ідеологічної віддушини відіграв у Китаї даосизм.
Даосизм.  Даосизм виник у Джоуському Китаї одночасно з вченням Конфуція як самостійна філософська доктрина. Засновником філософії даосів вважається давньокитайський філософ Лао-цзи. Жодних достовірних відомостей історичного або біографічного характеру відносно нього в джерелах немає. Легенди розповідають про його дивне народження (мати носила його кілька десятків років і народила старим — звідки й походить його ім'я "Стара дитина". Отже, ім'я його можна перекласти як "старий філософ". Існує легенда, що, залишаючи Китай, йдучи на Захід, Лао-цзи люб'язно погодився віддати служителю при-кордонної застави свій твір "Дао де цзин" (IV—III ст. до н. е.). У трактаті викладені основи даосизму, філософії Лао-цзи. В центрі доктрини — вчення про великого Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує всюди і в усьому необмежене. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуттів, постійне й невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, йти за ним, злитись з ним — у цьому зміст, мета і щастя життя. Вища ціль старокитайських даосов-філософів – відійти від пристрастей і суєтності життя к первісності минулого, к простоті і природності. У трактаті йдеться про те, що життя і смерть — поняття відносні, про фантастичне довголіття (800—1200 років) і навіть безсмертя. Проповідь довголіття і безсмертя забезпечила даоським проповідникам    популярність у народі й прихильність імператорів. Опорними пунктами даосизму стали великі монастирі, що будувалися повсюдно. Головний добробут даосизму – утримання. Упродовж віків даосизм переживав злети й падіння, підтримку і гоніння, а іноді, щоправда на короткий час, ставав офіційною ідеологією якої-небудь з династій.
Синтоїзм. У перекладі з японської мови "синто" означає "шлях богів". Основи віровчення синтоїзму викладено у священній книзі “Кодзикі”, складеній у 8 ст. Вона містить міфи про створення світу, виникнення держави і народу тощо. Верховне божество – “сонячна” богиня Аматерасу, яка створила японські острова; вона народила Нінігі, який відправився на землю і поклав початок “божественній” імператорській династії. Звідси походить догмат о божественності імператорської влади. Палац імператора вважався – святилищем. Релігійні свята були пов’язані з днями зпогоди видатних імператорів. В кожному домі був сімейний вівтар (камідан). Релігійний культ у синтоїзмі – це молитви та приношення жертв. Для відправлення молитв, обрядів, жертвоприношень будувалися невеликі храми (дзиндзя), спорудження яких у Японії почалося під впливом буддизму. Культ здійснюють у храмах жерці різних рангів. Синтоїзм став офіційною державною ідеологією, нормою моралі та кодексом честі. Синтоїські норми лягли в основу патріотизму і відданості імператору (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час другої світової війни черпались кадри самовбивць — камікадзе. Після поразки Японії в другій світовій війні в умовах загальнодемократичного підйому почалось здійснення курсу демократизації країни. Проте положення державного синто не було кардинально змінено. 
Зороастризм або парсизм. Давньоіранська релігія, що склалася у Х—УІІ ст. до н.е. і поширилася у Середній Азії. Назва релігії походить за ім’ям її легендарного засновника — пророка  Зороастра. Зороастризм дуалістична релігія в основі якої лежить уявлення про противоборство добра і зла. Основа догматів: віра в бога Арнусту ( добро) і бога Арімана (зло). Зороастризм – це релігія посередничества між людиною і богом. Тобто що людина більш робить (добро чи зло), той бог і переможе. А самі ці боги не можуть один одного перемогти, бо обидва дуже сильні. Гасло зороастризму – благі думки, дії, діла. Зороастризму властиве вчення про страшний суд, про потойбічне життя, про кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — з допомогою Митри воскреснуть і очистяться вогнем.  Священна книга зороастризму –  Авеста, яка має 5 розділів.

ЛЕКЦІЯ 3. БУДДИЗМ.
Розглядаючи питання виникнення і становлення буддизма, який  сформувався унаслідок релігійних пошуків у середині І тис. до н.е., треба зазначити, що він став першою світовою релігією. Засновник буддизму — Сіддхартха Гаутама, який згодом набув ім'я Будда — "просвітлений" (людина, боголюдина, яка досягла найвищої святості).  За легендою, після численних перероджень Будда прийшов на землю, щоб виконати свою місію порятунку, вказати людству шлях до виходу із страждань. Протягом 40 років, оточений учнями, ходив він горами й долинами поблизу Гангу, творячи дива і проповідуючи своє вчення. Спочатку воно називалося дхармою (тобто закон життя). Потім нова релігія стала носити ім’я свого засновника – буддизм. Буддизм має особливу філософську насиченість. Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущого, він перебуває у стані абсолютного покою — нірвані (угасанні, зникненні).  Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви, архати і прат’єкабудди — святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. До найвищого рангу цього пантеону належать будди. Будь-яка жива істота, що досягла просвітлення, стає буддою.
У Будди немає ні слова про створення світу Богом. Він зосередився на рухові душі в матеріальному світі. Буддизм запозичив з брахманізму концепцію переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. В цьому розумінні душа — безсмертна. Але він уточнив цю концепцію. Згідно з буддійським ученням, душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, як виконувала карму, дхарму. Якщо людина не виконувала вимог закону, то її душа вселиться у тіло людини, яка матиме гірше життя, ніж попередня, а то і в тіло нижчої істоти — тварини. Якщо виконувала, — в тіло людини вищого суспільного рангу — монаха, архата (святого). Так відбувається ціла система перетворень. Але вони не виводять людину із сансари. Лише в останній їх ланці (існуванні душі в тілі архата) душа готується до виходу із сансари, а після смерті архата припиняє перевтілення. Виходячи із сансари, душа людини потрапляє у нірвану.
Студент повинен усвідомити, що буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари та нірвани, позначені елементами брахманізму, покладено в основу оригінального вчення, яке втілює буддійське ро-зуміння людини. Це "Чотири благородних істини", виголошені Буддою у першій проповіді в Бенаресі. Ці істини теоретично обґрунтовують доктрину спасіння людини. Перша істина полягає в тому, що існує страждання. Друга істина гласить: страждання має причину, це — жадоба буття. Третя істина встановлює: оскільки страждання має причину, воно має початок, а отже і кінець, тобто воно може бути припинене, а людина звільнена від нього. Четверта істина повідомляє про наявність способу спасіння. Це запропонований Буддою "Восьмискладовий шлях спасіння" — вісім вимог до віруючого, вісім настанов йому в практичному житті: праведне бачення, праведні бажання, праведне слово, праведна поведінка, праведний спосіб життя, праведне устремління, праведне мислення, праведне самозаглиблення. "Восьмискладовий шлях спасіння" Будда називав серединним, бо дотримання його допомагає уникнути крайнощів, він пролягає між добром і злом.
Розглядаючи буддійський культ, необхідно зазначити, що він формувався і розвивався разом з розвитком сангхи — чернечої общини. Буддизм визнає необхідність шанування Будди та інших численних божеств. Це – щоденні молитви і жертвоприносення статуям Будди Гаутами та іншим буддам, паломництво до святих місць. Буддійський культ вимагає поклоніння численним реліквіям — мощам Будди і святих, предметам, що їм належали і якими вони користувалися або були виготовлені на їх честь. Згодом виникло поклоніння статуям і зображенням Будди. У буддизмі не існує єдиної централізованої церкви, а лише об'єднання в національних чи державних межах.
Розвиток буддизму був складним, його положення неодноразово перероблялися і доповнювались відповідно до змін соціальних умов. Звідси і наявність численних сект у буддизмі. На початку нашої ери їх було дві: хінаяна і махаона. До 5 ст. н.е. ці основні напрямки поділилися ще на ряд течій.
Буддійську релігійну літературу, яка налічує тисячі творів, умовно можна розділити на дві категорії: канонічну і неканонічну. Канонічна буддійська література Трипітака ("три корзини") створювалась в Індії і на Цейлоні протягом останніх двох—трьох століть до нашої ери і перших століть нашої ери. Її тексти поділяються на три частини: Віная-пітака ("корзина статусу"), Сутта-пітака ("корзина повчань"), Абхідхарма-пітака ("корзина тлумачення вчення"). В неканонічних творах різні напрямки та школи коментують і розвивають основні ідеї буддизму. До неканонічної літератури належать біографії Будди. 

ЛЕКЦІЯ 4. ВИНИКНЕННЯ ТА СУТНІСТЬ ХРИСТИЯНСТВА. БІБЛІЯ.
Християнство – одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями – правослов’я, католицизм та протестантизм. Християнство має близько 1.5 млрд. прихильників. Воно поширене в усіх країнах світу, а домінує серед населення Європи, Америці, Центральній та Південній Африці, Австралії. Протягом майже 2 тис. років існування християнство впливало на розвиток культури, певною мірою визначало  історичну долю окремих народів. Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії (Палестині) за часів глибокої кризи рабовласницького ладу.
Розглядаючи коріння виникнення Християнства (соціально-економічні, політичні, ідейні), треба зазначити, що в 1 ст. н.е. починається розпад Римської імперії. Рим погибав, його хвороба – гроші. Рим знищував все шляхом захвата та насильства. Римські завоювування супроводжувалися  руйнуванням старих політичних порядків в підкорених країнах, відбувалася ломка усіх суспільних устоїв. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними. У людини починається песимізм., не задоволення собою і людина чикає, що хтось прийде і допоможе. Відчувалась потреба в новій ідеології, отже виникла необхідність у новій релігії.
Християнство зародилося на базі попередніх релігійних і філософських систем. Поняття Ада і Рая, ідея смерті і воскресіння – все це Християнство запозичило у других релігій. Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранітської общини, релігії східних народів Римської імперії. Християнство тісно пов’язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало: визнання Старого Завіту – найдавнішої частини Біблії, єдинобож’є, ідею о загробному житті, ідею місії (гр. “небесний спаситель”).  Іудео-елліністичний філософ Філон Олександрійський (прибл. 25 р. до н.е. – 50 р. н.е.) висунув ідею про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив вчення про логос, яке розвивало погляд іудейської релігії на місію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали і свого місію Богом. У Сенеки (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі. Кумранітською общиною називали іудейську релігійну секту, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія за своєю природою є людиною. Його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тепер потрібно чекати другого пришестя, з яким пов’язаний кінець. Світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками. Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін.
Вивчаючи друге питання слід звернути увагу на античне християнство, яке у своєму розвитку пройшло три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), раннє християнство (середина II ст. — початок IV ст.), пізнє християнство (початок IV ст. — кінець V ст.). До общин первісного християнства належали соціальні низи. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. У первісному християнстві не було детально розроблених догматичних положень, постійних приміщень для зібрань. На етапі раннього християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними.  Саме на цьому етапі керівники християнських громад здійснювали спроби примиритися з властями. Період пізнього античного християнства характерний тим, що до християнської релігії в основному приєдналися рабовласники. Вони бачили в християнстві свої вигоди – єдиний Бог, який проповідує підкорення існуючій владі. За імператора Костянтина (306-337 рр.) християнська релігія спершу була урівняна з усіма іншими релігіями (312 р.), а в 324 р. стала державною і користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави.  Почалася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор у 325 р. в м.Нікея - Нікейський  (Малая Азія).
Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (6-15 ст.), коли стався розпад церкви на православ’я та католицизм (1054 р.).  У 16 ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві  виникли три основні течії: православ’я, католицизм і протестантизм.
Основу християнського віровчення складає Біблія ("Святе Письмо"), Святий переказ, Символ віри, затверджений на перших двох Соборах Нікейському (325) і Антіохійському (381) рр. На основі рішень Вселенських соборів було вироблено й затверджено “Символ віри”, який складається з 12 догматичних положень. Водночас із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу (сукупність свят, ритуалів, звичаїв, обрядів). Найважливішими з християнських обрядів є сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеосвячення. Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшановує святих або відзначає певні події в житті церкви. Головних свята такі: Різдво Христове, Хрещення Господнє, Стрітення Господнє, Благовіщення, Пасха, Вхід Господній в Єрусалим, Трійця, Вознесіння Господнє, Спас, Успіня Богородиці, Здвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього, Введення у храм Пресвятої Богородиці. 

ЛЕКЦІЯ 5. КАТОЛИЦИЗМ.  ПРАВОСЛАВ’Я.
Католицизм це один із трьох основних напрямків християнства, що має ряд особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Відповідач повинен зазначити, що у питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ'ям: віра у два джерела віровчення ("Святе Письмо" і "Священний переказ"), Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі, потойбічне життя тощо. Є загальні риси і в обрядовості. Але водночас віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква. Це положення: про сходження Святого Духа не тільки від Бога-отця, а й від Бога-сина, що підсилює святість Ісуса Христа, намісником якого є римські папи; про “чистилище”, куда потрапляє душа людини після смерті і має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай; про зверхність (примат) папи римського у вірі в усьому християнстві; про розвинуте шанування Богородиці, або Мадонни; про індульгенції та ін. Обрядові особливості католицизму виявляються: в оформленні інтер'єру католицького храму (костелу), де домінують скульптури, живописні картини, а не ікони; в богослужінні, що проводиться (зокрема меса) латинською мовою і супроводжується грою на органі, віруючі під час богослужіння сидять (встають лише під час читання Євангелія), хрестяться всією долонею з лівого плеча на праве, вшановують святих і реліквії, використовують дорогоцінне вбрання.
Відповідаючи на друге питання, передусім треба вказати, що римо-католицька церква діє на основі централізму. Її глава – Папа римський обирається довічно, конклавом кардиналів – зібранням найвищих ієрархів церкви, таємним голосуванням. Очолює католицьку ієрархію – Священна колегія кардиналів. Кардинал – вища духовна особа після папи. Кардинали призначаються папою. Найважливіші справи церковного життя вирішуються на соборах єпископів.  Резиденція глави церкви знаходиться у Ватикані. Там міститься і центральний адміністративний апарат церкви – римська курія, який очолює кардинал – статс-секретар (він і міністр закордонних справ). Установи Ватикану об’єднюють 9 конгрегацій, 3 трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації – своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3-4 чол.) і главою – префектом. Найважливіші з них: Конгрегація священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри. Серед нових управлінських структур було утворено синод єпископів, який разом з папою розглядає деякі питання церковного життя. Наступною ланкою в управлінні церквою є архієпископства (архієпархії) і єпископства (єпархії), які очолюють кардинали та єпископи. В єпархіях діють ради, до яких входять як духовні особи, так і миряни. 
Складовою частиною церкви, її значною силою є жіночі та чоловічі чернечі ордени – єзуїтів, францисканців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців, селезіанців тощо. Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру.
При вивченні третього питання теми на основі рекомендованої літератури слід висвітлити процес становлення католицької церкви і етапи її еволюції. На початку XII ст. папство вже було керівним центром католицької церкви, вміло використовувало невдоволення феодальної знаті посиленням королівської влади, нерідко добивалось визнання королями папського верховенства за те, що підтримувало їх у боротьбі з бунтівними великими феодалами. Курія поширювала свій вплив на нові країни, населення яких примусово було навернуто в християнство рицарями-хрестоносцями. Зросли багатства папської курії, вона стала вищою судовою інстанцією в країнах Заходу. Найвищої могутності папство досягло за правління Інокентія III (1198—1216 рр.). Цей енергійний і владний папа прагнув світового панування і майже досяг своєї мети. Він створив інквізицію — спеціальний церковний суд, що підлягав безпосередньо папі. Політику Інокентія III намагався продовжити папа Боніфацій VIII (1294—1303 рр.). Щоб збільшити прибутки курії, він оголосив 1300 р. «ювілейним». Усім, хто приїде на ювілейні урочистості в Рим, було обіцяно відпущення гріхів. Папська канцелярія почала випускати індульгенції, які продавались за гроші.
На початку 14 ст. політична ситуація в Західній Європі радикально змінилась. Почали формуватись централізовані національні держави. Королівська влада значно зміцніла. Спроби Боніфація VIII запровадити в життя свої задуми наштовхнулись на жорстокий опір французького ко-роля Філіпа IV і закінчились поразкою та загибеллю папи.  Після поразки папи Боніфація VIII папську резиденцію було перенесено у французьке місто Авіньйон, так зване Авіньйонське пленіння пап. Папа Григорій 11, використав тяжке становище Франції під час Столітньої війни, переніс папську резиденцію назад в Рим.
Однак сразу же після закінчення Авіньйонського пленіння пап почалася боротьба в середовищі вищого духовенства, приведша до так званого «Великого розколу» (1378-1417рр.). На престолі одночасно знаходились два і більше пап. Пізанський собор 1409 р. усунув обох пап — авіньйонського та римського — від влади і обрав нового папу — Олександра V. Однак це не ліквідувало розколу. Замість двох практично було три папи. Наступний, Констанцький собор (1414—1418 рр.) проголосив своє верховенство над папою. У 1439 р. у Флоренції було укладено унію між католицькою і православною церквами. Це пояснюється тим, що візантійський імператор і Константинопольський патріарх розраховували отримати з Заходу військову допомогу проти турків, тому і пішли на значні поступки папі.  У добу Відродження були відновлені принципи гуманізму і вільнодумства, тобто завдано удару по католицизму. А Реформація, маючи на меті в принципі зберегти церкву, пішла на рішучі зміни основ католицизму.
Поширення Реформації в багатьох країнах Європи примусило католицьку церкву перейти в наступ проти неї. Так почалася – контрреформація (католицька реакція). Півтора століття після Великої французької буржуазної революції для католицизму стали епохою церковної реставрації. По всій Європі відновлювалися великі чернечі ордени, виник рух Католицької ідеї. З 1869 р.— по 1870 р.  відбувся І Ватиканський собор, на якому знову було визнано непогрішимість папи. 3 кінця 30-х рр. XX ст. для папства настали тяжкі часи, що пояснюється консервативним курсом папи Пія XII (1939 — 1958 рр.), який втягував церкву в «холодну війну». Усе це не імпонувало значній частині віруючих. Тому церква опинилася в глибокій кризі. Поновити життя церкві вирішив II Ватиканський собор (1962—1965 рр.), він прийняв 16 документів, в яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму. На протязі останніх 20-ти років католицьку церкву очолює папа Іоанн Павло 2 (нар. в 1920 р.) - це 273 папа. У діяльності Папи Іоанна Павла II чітко простежуються три напрями: внутрішнья політики церкви, соціальні питання, зовнішння політика.
Православ’я – одне з відгалужень християнства, що оформилося після розколу церкви а 1054 р. на Східну і Західну. Православ’я має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Оформилося на території Візантії, було її державною релігією, з центром в Константинополі.
Спочатку православ’я було представлене чотирма патріархіями, які склалися ще в 4 ст. за указом імператора Юстиніана1: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська. Візантійський патріарх мав титул вселенського, всесвітнього, інші мали лише титул блаженного. Відтоді православ’я немає єдиного організаційного центру, централізоване керівництво заступлене сукупністю автокефальних (незалежних) та автономних (відносно самостійних) церков. 3 часом православні церкви стали утворюватися і в інших регіонах, здобуваючи цілковиту самостійність у релігійно-церковному житті.
У сучасному світі існує п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков, які підтримують контакти між собою. Відповідно до традиційного переліку (диптиху) вони посідають точно визначене місце у структурі вселенського православ'я. Окрім них існують й інші православні церковні утворення. Самостійними автокефальними церквами є: Константинопольська (існує з 4 ст.), Александрійська (існує з 3 ст.), Антіохійська (існує з 5 ст.), Єрусалимська (існує з 4 ст.), Грузинська (існує з 5 ст.), Сербська (отримала автокефалію  1219 р., а патріаршу форму правління – 1366 р.), Румунська (автокефальною стала у 1865 р.), Болгарська (існує з 9 ст., отримала закону автокефалію у 1945 р.), Кіпрська (існує з 5 ст.), Елладська (існує з 2 ст., автокефалію отримала 1850 р.), Албанська ( християнство існує з 3ст., а автокефалію церква отримала у 1922 р.), Польська (отримала автокефалію у 1948 р.), Чехословацька (отримала автокефалію у 1951 р.), Американська (отримала автокефалію у 1970 р.), Російська (автокефалію встановила 1448 р., патріархат – у 1589 р.).
Якщо католицька церква інтернаціональна щодо розуміння канонів, обрядів і свят, то в православній чітко простежуються національні аспекти: кожна з них виробляє свою традицію, свої свята.
В основі православного віровченні – Біблія (Святе Письмо), Святий Переказ, Символ віри. Суть віровчення зводиться до того, що православ’я визнає догмат про триєдність Бога, про сходження Святого Духу, про боговтілення, спокуту, воскресіння з мертвих, про особливу роль церкви в житті людини, про соборність церкви, рай і пекло, хрещення тощо. Надзвичайно важлива функція церкви полягає у здійсненні 7 християнських таїнств: хрещення (зануренням людини у воду купелі); миропомазання (здійснюється над немовлятами); причащання тілом і кров'ю Христовою (cвященики причащаються останніми); покаяння (сповідь); шлюб; священство та соборування. Релігійне життя православних зосереджується навколо храму, де відбуваються богослужіння, серед яких найважливіше — літургія, або обідня, під час якої здійснюється причащання. По неділях виголошується проповідь. Читання Євангелія, молитви, таїнства супроводжуються співами, за-палюванням свічок та лампад, поклонами та ін. Віруючі хрестяться трьома пальцями, зложеними разом, із правого плеча на ліве, від них вимагають обов’язково відвідувати храм, насити натільні хрестики.  У православному храмі розміщено ікони, перед якими вірні моляться. На них зображені Бог, Божа Матір, ангели, святі угодники. Православні вірять, що через них Бог може являти свої чудеса, зцілювати та втішати людей. Крім ікон, для богослужіння та виконання таїнств і обрядів використовуються хрест, кадило, свічки, лампади. Величезна увага приділяється постам — утриманню від м'ясної, молочної їжі та яєць по середах і п'ятницях, а також перед Великоднем, Різдвом, Успінням та за тиждень після Трійці.
У структурі церкви – миряни і клір, звичайні віруючи та священнослужителі. Ієрархія духовенства має градації: ієреї (диякон, ієрей, протоієрей), та архієреї (єпископ, архієпископ, митрополит, патріарх). Провославні церкви мають жіночі й чоловічі монастирі, духовні навчальні заклади (академії та семінарії).  Віруючі організовують братства, товариства, недільні школи тощо.
Вивчаючи трете питання треба звернути увагу на те, що християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Із Візантії християнство почало «проникати» на землі, які нині входять до складу України, ще на початку нашої ери. У II — VII ст. інтенсивний розвиток економіки обумовив розпад общини у антських племен, поділ на панівну верхівку і залежних рядових. Поряд з рабовласницькими відносинами, що зберігалися, виникали зародки феодальних. Язичництво (вірування антів) уже не відповідало потребам часу. Неминучим стало поширення монотеїзму. Тому не викликає сумніву, що у 3 — 4 ст. деякі наші предки сповідували християнство. Християнство тоді поширювалось серед антських ремісників, торговців, які були пов'язані з містами Причорномор'я. У 860 р. сталося так зване «Аскольдове хрещення» Русі, яке мало велике значення для її культурного розвитку. Про це є історичне свідчення, зафіксоване в посланні Константинопольського патріарха Фотія, який охрестив Аскольда та його дружинників. У 882 р. новгородський князь Олег (882—912 рр.), використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ і засновує новий династичний дім — Рюриковичів. На початку свого правління Олегові необхідно було боротись з проаскольдовими силами, і тому християнські общини змушені були існувати напівлегальне. Втім, наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство як державну ідеологію великого київського князя. Наступник Олега на київському столі Ігор (913— 945 рр.) уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Зі смертю Їгоря, у 945 р. на чолі держави стає його вдова — княгиня Ольга (945—964 рр.), яка приватне приймає хрещення і починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі. Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Язичницька опозиція, ско-риставшись з цієї ситуації, усуває княгиню Ольгу від влади і віддає управління країною до рук войовничого, але, як показав подальший перебіг подій, недалекоглядного князя Святослава (964—972 рр.). Якщо спочатку він досить лояльно ставився до християн, то після невдалого походу на Балкани вдався до терору над ними. Після смерті Святослава влада в Києві перейшла до Ярополка (972—980 рр.), княжіння якого в основному присвячене налагодженню зв'язків з західноєвропейськими державами. У 979 р. до Києва прибуло посольство з Риму від папи. Однак воно нічим не позначилося за короткий час правління Ярополка. Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра, під горою, яка нині називається Володимирською горкою.  Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції.
У другій половині 17 ст. в Україні почали виникати релігійні течії православного походження. Найпоширеніша з них – старообрядництво. Старообрядництво (до 1905 р. членів течії називали розкольниками, самоназва – старовіри) зародилися в Росії і набуло самостійного розвитку (поза офіційною церквою) після собору Руської православної церкви (РПЦ) 1666-1667 рр.  цей собор закріпив розкол, засудивши як супротивників Никона (“поборників духовного благочестя”), так і його самого. І тільки в 1971 р. РПЦ зняла прокляття із старообрядців, накладені на них ще в 17 ст.

ЛЕКЦІЯ 6. ПРОТЕСТАНТИЗМ.
Відповідь на перше питання треба починати із розповіді про Реформацію.  Реформація – це рух, який виник у 16 ст. за реформу католицької церкви, що згодом став загальноєвропейським і був підтриманий різними верствами населення. Він став важливим етапом боротьби буржуазії ряду країн проти феодалізму.    В епоху Реформації на арену боротьби виходив новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними.  Перша спроба буржуазної революції відбулася у формі релігійної боротьби, оскільки почуття і свідомість мас були загалом сформовані церквою. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, мусив набути релігійного забарвлення. Саме в цей час на противагу феодальному католицизму розвинулася "протестантська єресь”. Виступаючи проти католицької церкви як невід'ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували її посередницьку роль між людиною і Богом, культову практику, догматичні положення. Протестантизм (лат. ргоtеstаns — той, що заперечує, незгідний).
Людина для протестантизму — уже не є ланкою над-особистісної спільноти, як вважало середньовічне християнство. Індивідуалізація, властива буржуазній епосі, висуває таку перебудову релігійних уявлень, за якої людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у релігійне переживання, а її особиста віра — єдиний шлях спасіння. Богослужіння в протестантизмі гранично спрощене і зводиться до проповіді, молитов, співів псалмів. Богослужіння, друкування Біблії здійснюються національною мовою.
Відповідаючи на друге питання треба охарактеризувати спільні для віровчення протестантизму принципи: спасіння особистою вірою – спасіння людини залежить не від обрядів, дотримання свят, пожертвувань на користь церкви, а лише у спокутну жертву Христа; абсолютне визначення наперед – Бог іще до створення світу вирішив питання про спасіння кожної людини, а тому не віра і не добрі справи впливають на її долю після смерті. Богообраність людини виявляється в доброчесності, побожності, успішній діяльності, покірності; священство всіх віруючих – кожний християнин, будучи вибраним і хрещеним, отримує “посвячення” на надприродне спілкування з Богом, право проповідувати і здійснювати богослужіння без посередників (церкви, духовенства); виключний авторитет Біблії – її вивчення і тлумачення є першим обов’язком кожного віруючого; заперечення верховної влади папи; національний характер протестантської церкви – вона виникла в умовах формування буржуазних націй.
 Відповідні зміни сталися в культі протестантизму: було відхилено молитви за померлих, поклоніння святим і різноманітні свята на їхню честь, вшанування реліквій, мощей та ікон, скасовано монастирі й чернецтво, спрощено обряди, скорочено кількість релігійних свят, що їх відзначають католицизм і православ’я.
У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих форм. Найпомітніші напрями протестантизму — лютеранство і кальвінізм, які разом з англіканством виникли в XVI ст., давши поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанству. Усі вони належать до ранніх течій у протестантизмі. Пізні течії виникли у XIX—XX ст. — методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники. Більшість поділяє загальні віросповідні принципи.

ЛЕКЦІЯ 7. ІСЛАМ. КОРАН.
Іслам – наймолодша світова релігія, виникла на початку 7 ст. Термін “іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим (з араб., мусульманин). Звідси – друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще “магометанство” (від імені її пророка Мухамеда). Батьківщина ісламу – північно-західна частина Аравійського півострова – провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина.
Розглядаючи період зародження ісламу, необхідно висвітлити гостру соціально-політичну боротьбою, розпад первіснообщинного ладу та формування класового суспільства на Аравійському півострові. Для захисту від сосідів (Візантія, Іран) потрібно було об’єднати всі аравійські племена. Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісного ладу.
У той час ідеї монотеїзму, що відповідали потребам об'єднання племен, проповідувалися людьми, які називалися ханіфами. Ханіфи висловлювали бажання народу, який страждав від міжплемінних ворожнеч і війн та прагнув мирного і забезпеченого існування. Завдяки проповідям людинолюбства, гуманізму певна частина ханіфів здобула великий авторитет. Серед них своєю активністю і талантами вирізнявся Мухаммед (близько 570—632 рр.), який і відіграв роль засновника нової релігії. Мусульмани вважають, що через нього Аллах передав людству зміст Корану. У віці 40 років Мухаммед став проповідувати нову релігію відкидаючи багатобожжя, а поклонятися тільки одному Богу Алаху. До його старань ставилися насторожено. Унаслідок релігійних незгод у липні 622 р. Мухаммед і його учні переїздять до сусіднього міста Ясриба, яке в подальшому дістало назву Медини (з арабської — місто Пророка).  У Медині популярність пророка швидко зростала, поза Мединою також. У 630 р. він з тріумфом повернувся до Мекки. Пророк захворів і помер 8 червня 632 р. По преданням, він помер від яду. 
Після смерті Мухаммеда розгорнулася боротьба за владу у середовищі мусульман. Її очолив халіф — спадкоємиць, наступник пророка. Перші чотири халіфа або належали до найближчого оточення Мухаммеда, або були його родичами. Згодом утвердилися династії Омейядів (661-750 рр.) та Аббасидів (750-1258 рр.). володіння халіфів швидко розширювалися. У середині 8 ст. халіфам належали землі від Атлантичного океану на заході до Індії та Китаю – на сході, від Північної Африки на півдні до Закавказзя на півночі. У 10 ст. халіфат розпався на окремі держави, а в 13 ст. перестав існувати.
Розглядаючи питання священі книги мусульман, відповідач повинен вказати, що джерелом віровчення іслама являється Коран, який мусульмани вважають вищим і найбільш повним із священих писаній. Коран — перша письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догматичні положення, правові норми, обряди, ритуали, традиції арабів. Текст Корану складається із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських". Текст Корану не міг цілком задовольнити потреб ранньофеодального суспільства у теологічних, світоглядних і юридичних знаннях. Тому в VII — VIII ст. було створено Тафсіри — коментарі до положень Корану, а також Сунну (з арабської — шлях, зразок, приклад). Сунна — це збірник висловлювань Мухаммада та хадисів (оповідей) про його діяння, що скла-дається з шести томів. Якщо положення Корану потребують тлумачень і міркувань, то в Сунні викладено факти, які чітко прокоментовано: спогади про Мухаммада, оповіді очевидців його виступів і вчинків, роздуми богословів щодо них. На хадиси Сунни як на важливий аргумент посилаються навіть під час прийняття юридичних рішень. Проте для нормування суспільного життя релігійних положень Сунни виявилось недостатньо. Так сформувалася складна релігійно-юридична система шаріат (з арабської — правильний шлях до мети) — звід му-сульманського права, який регулював і регулює нині всі сторони життєдіяльності віруючих, зокрема і релігійний культ. Шаріат нормує ставлення правовірних до Аллаха, відносини з іншими людьми — як віруючими, так і невіруючими, а також визначає міру та форму покарань винного при порушенні норм шаріату. Віруючі розглядають його як збірник обов'язкових правил поведінки, в яких не можна сумніватися. І дійсно, у шаріаті є релігійно-догматичні, культові, політичні, економічні (виробничі, торгові, кредитні тощо), моральні, правові, шлюбні, побутові, звичаєві норми, а також ті, що стосуються харчування.
У віровченні ісламу можна визначити такі основні догмати: віра в єдиного Бога – Аллаха; віра в пророків та посланництво Мухаммеда; вчення про священну війну з невірними – джихад або газават (війну за віру); віра в святенність Корану; віра в ангелів і демонів; віра в безсмертя душі; віра в загробне життя; віра в кінець світу; вчення про приреченість, наперед визначеність. Культові особливості ісламу зумовлюються п'ятьма «стовпами» віри — настановами і принципами, яких мусульманин повинен послідовно додержувати. Шахадат — головна молитва (вислів), яку мусульманин повинен виголошувати у важливих випадках: «Немає жодного іншого божества, крім Аллаха, а Мухаммед — посланець Аллаха». Намаз — щоденна канонічна молитва. Закят — систематична сплата податку на користь нужденних мусульман. Закят доповнюється садаком – добровільним пожертвуванням. Ураза — суворе додержання посту протягом місяця рамазана. Хадж – паломництво до священних місць ісламу.
У ісламі багато свят і пам’ятних дат відзначають у нічний час. Важливими мусульманськими святами є: Курбан-байрам – свято жертвопринесення, пов’язане з хаджем; Ураза-байрам – свято розговіння, пов’язане із закінченням місячного посту рамадану; Мав люд – свято дня народження Пророка Мухаммеда; Міраж – свято вознесіння Пророка на небо;  Лейлят аль-кадр — ніч на 27 рамадану, цієї ночі нібито було послано текст Корану; Лейлят аль-бараа — популярне народне свято, яке зберегло риси давнього новорічного святкування. Щотижневим святковим днем у мусульмен вважається п'ятниця. В ісламі існує низка заборон щодо їжі: не вживати м’яса померлих тварин, крові, свинини й всього, що заколото без звернення до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб ножем заборонено, його належить тільки ламати. Не рекомендується знімати шкірку з яблук, персиків, слив. Не схвалюється надмірне вживання води та ще великими ковтками. Перед початком і після  вживання їжі треба молитися.  
Гострі суперечки з питань верховної влади, сутності Бога, віри, природи Корану та інші заклали підґрунтя для виникнення окремих течій в ісламі. Внаслідок цієї боротьби утворилися два напрями ісламу – сунізм та шиїзм. Сунізм об’єднав прибічників Омейядів, шиїзм – прибічників та нащадків Алі. Згодом сформувалася секта хариджитів, яка заперечувала владу обох угруповань. Вже у 8 ст. склалися п’ять основних релігійно-політичних напрямків: суніти, шиїти, хариджити, мутазиліти і суфізм. Своєю чергою, кожен із з цих напрямків розділився на групи, школи, громади.
       ----------------------------------------------------------------------

ЛЕКЦІЯ 8. НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ.
Відповідаючи на перше питання, студент повинен зазначити, що нетрадиційні релігії – це віросповідні рухи і створенні ними організації, які вийшли за межі національних і світових релігій, перервали існуючу релігійну традицію і створили нову, плюралістичну. У 70-х рр. вони поширилися в США і Західній Європі як проява глибоких кризових процесів та масового розчарування молоді в традиційних релігіях та церквах. Переважають три типи нетрадиційних релігій: одні з них виникли на основі християнства; другі під впливом східних релігій (головним чином індуїзму та буддизму);  третя група – це об’єднання, що займаються психотерапевтичними сеансами і процедурами. Розглядаючи характерні особливості нерелігійних організацій, треба звернути увагу на те, що усі неорелігії, незважаючи на їхню різноманітність, становлять єдину ідейну течу, мають спільні характерні ознаки: а) прихильники неорелігій – це в основному молодь та люди віком до 45 років, середнього класу, як правило, ті, що мають добру освіту; б) у складі громад переважають городяни; в) лідер неорелігій вшановується як особа, наділена містичними якостями; г) особливістю культів є також несприйняття існуючого соціального устрою, демонстративна втеча від дійсності; д) прихильники неорелігій вдаються до самоізоляції від родних, ж) характерним для культів є й типовий спонукальний мотив: це — гроші; з) неорелігії містять запозичення із релігійно-культурних традицій різних народів і різних часів: з індуїзму, язичництва Київської Русі тощо; к) прихильники цих громад майже не беруть участі у національно-релігійному відродженні, яке відбувається, зокрема, у нашому суспільстві. Виняток становить лише РУНВіра.
Розглянемо найбільш поширені в Україні нові культи зі стислим викладом їхніх догматів та особливостей культу.
Церква обєднання (уніфікації) – одна з найвпливовіших серед сучасних нових культів.  Глава церкви Сан Мен Мун (корейський проповідник). 1973 р. Мун прибув у США, щоб поширити своє вчення, викладене у книзі "Божественний принцип". Теологія Муна зосереджена на вченні про трьох Адамів і трьох Єв. Мун вважає сім'ю творінням нечистої сили, оскільки Єва зогрішила з сатаною, що прийняв було вигляд змія, і прирекла людський рід на довгі страждання. Христос (другий Адам), як і наші прародичі — Адам і Єва, народжений безгрішним, але не встиг виконати свою місію — вступити у шлюб з ідеальною земною жінкою і породити очищених від гріха "досконалих" дітей. Оскільки Мун також безгрішний, то разом зі своєю дружиною він складає справжню сім'ю. Тільки вступивши до неї, людина може врятуватися. Звідси — обряди масових шлюбів, що справляють глибокий емоційний вплив і подібні до військових парадів. Послідовники релігійного вчення Муна досить активно проводять місіонерську діяльність. Вони можуть підійти до людини на вулиці й заговорити з нею про все, що її цікавить, — спорт, політику, релігію, їхня тактика полягає в тому, щоб завоювати увагу й довір'я. У комунах послідовників вчення Муна заборонено вживати алкоголь, тютюн, наркотики тощо. Віруючи зобов’язані постійно працювати, щоб дістати матеріальні засоби для обєднання людей всіх віросповідань у єдину божественну сім’ю.
Міжнародне товариство свідомості Крішни ("Рух Харе Крішна"), засновано 1966 р. у Нью-Йорку вихідцем з Індії Абхай Ширан Де. Розглянемо ідеологію кришнаїтів, щоб пояснити феномен їхньої популярності. Віровчення і культ "Руху Харе Крішна" ґрунтуються на індуїзмі та буддизмі.
Рядовий крішнаїт, як правило, далекий від філософсько-релігійних ідей індуїзму. Від нього вимагають лише не вживати наркотики, алкоголь і тютюн, бути вегетаріанцем і промовляти мантри (молитви) та гімни. Крішнаїтська свідомість ніби існує всередині кожної людини, її необхідно збудити.  Людина повинна виконувати свій обов'язок, але бути байдужою до його кінцевого результату, тоді вона перебуває в єдності з волею Крішни. Послідовник вчення "свідомості Крішни" повинен відмовитися від усіх світських інтересів, суспільних обов'язків. Половину свого прибутку він повинен віддати "служінню Крішні і його підлеглим".
Церква сайєнтології.  Слово "сайєнтологія" в перекладі означає "науковчення”.  Церква сайєнтології  прагне синтезувати дві речі: основи природничо-наукових знань у галузі психології та психотерапії й релігійні уявлення. Засновник "церкви сайєнтології" Лафаєт Рональд Хаббард народився 1911 р. в американському штаті Небраска. У 1950 р. було опубліковано книгу Л. Р. Хаббарда "Діанетика: наука про душевне здоров'я".  Одночасно з виходом "Діанетики" Хаббард зумів організувати широку мережу психотерапевтичних сеансів, обіцяючи корінне поліпшення. Згідно з теорією Хаббарда, можна відкрити єдину причину психозів, неврозів, насильств і розладу в соціальному житті, а також — у нежиті. Причина полягає у невмінні управляти роботою власного мозку, нерозумінні його "божественної сутності”. Людині, яку вдається зацікавити, пропонують на вибір різноманітні програми Церкви.
Віра багаї — релігія послідовників Багаулли, ім'я якого перекладається як "Слава Господа". Виникнувши 1844 р. в Ірані. Певну оригінальність мають віровчення і культ Багаї. В них центральне положення займає принцип єдності людства. В ході свого соціального розвитку людство проходить різні стадії. Світова єдність, вчить Багаулла, є останньою стадією соціального розвитку людства на його шляху до зрілості. Послідовники Віри багаї вірять, що всі великі релігії світу божественні за походженням. Всі вони були повідомлені Богом в  різних місцях і в різний час. На думку багаї, кожна людина має право вирішувати самостійно, звертатися чи ні їй до Бога. Багаулла вчить, що тіло людини повинно підпорядковуватися її душі. У Вірі багаї відсутні професійні служителі культу.  Кожний багаї є вчителем своєї релігії і вважає за свій обов'язок розповсюджувати вчення. Багато уваги в етичній доктрині Віри багаї приділяється проблемам сім'ї та вихованню дітей. Верховним і центральним органом Віри багаїв – є Всесвітній Дом Справедливості, який знаходиться на горі Кармель у місті Хайфа (Ізраїль).
 РУНВіра. Рідна Українська Національна Віра — є реформованою дохристиянською вірою України-Русі. Перше обґрунтування цього віровчення було зроблене у працях професора В.Шаяна — вихідця з України, який емігрував до Канади,— насамперед у «Вірі предків наших». Ця книга є священною для рідновірців — тих, хто визнає РУНВіру. У цьому релігійному русі в середині 60-х рр. сформувалася група на чолі з Л.Силенком. Вони створили ОСІДУ РУНВіри — Об'єднання Синів і Дочок України РУНВіри, осередки якого виникли у США, Канаді, Австралії, Англії, Німеччині, Новій Зеландії, а тепер — і в Україні. Прихильники РУНВіри не визнають многобожжя (політеїзм) і обстоюють монотеїзм — вірують в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога (Дателя буття).  Їхнім Святим Письмом є «Мага Віра» Л.Силенка.  Крім «Мага Віри», існує катехізис РУНВіри «Навчання. Пісні. Молитви».  Л.Силенко вважає, що багато релігій існує в світі у зв'язку з тим, що існує багато різних розумінь Бога. Але Бог, незалежно від того, як хто його називає і розуміє, один, і кожному народові він надав можливість розуміти його по-своєму. Народ, який розуміє Бога (свою національну віру), правильно визначає свій життєвий шлях, свої закони моралі, свої святині, обряди, традиції. Прихильники РУНВіри дотримуються обрядів, пов'язаних з культом сонця, культом природи, культом землі, культом предків. Важливу роль в обрядах РУНВіри відіграють молитви і пісні.
Велике Біле Братство. Ця релігійна організація сформувалася в 1990 р. у Києві як незалежна громада Посвячених, що об'єднувались навколо Міжнародного інституту душі «Атма».  Її засновниками були Ю. Кривоногов — колишній кібернетик, кандидат наук і М.Цвигун, за фахом лікар-терапевт. Протягом 1992 — 1993 рр. братство готувалося до «другого пришестя Христа», коли Христос мав відвідати Київ — «Новий Єрусалим». Поява Ісуса Христа мала нібито відбутися під час однієї з проповідей Білого Братства, яке збиралося показати його людству і не дати розіп'ята вдруге. Потім мав настати Суд Божий, на якому суддею буде Ісус Христос, а по праву і ліву руки від нього сидітимуть Юоанн Свамі та Марія Деві. Саме після цього суду й розпочнеться «золотий вік». Згодом в ролі Ісуса Христа мала виступати М.Цвигун. Для підготовки членів громади до пришестя і з метою контролю над ними відкривалися таємні скити, в яких оселяли віруючих. Члени громади вели відчужений спосіб життя, розірвали зв'язки з сім'ями, не працювали, не вчилися, довго постували. Антигромадська діяльність Білого Братства зумовила чимало негативних наслідків. Непоправної шкоди завдано здоров'ю багатьох людей, їхній психіці — не лише членів братства, а й їхнім родичам. До того ж порушувався громадський порядок, зруйнувалися родинні зв'язки. Держава втратила і втрачає повноцінних громадян. Тому керівники братства були притягнуті до кримінальної відповідальності, їх справу передано до суду. Однак судовою справою історія братства не закінчилася. Звільнені з розподільників МВС, виписані з лікарень члени братства знову поновлюють свою небезпечну діяльність і організаційні структури.

ЛЕКЦІЯ 9. РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В УКРАЇНІ.
Розглядаючи перше питання слід зазначити, що вагомим чинником релігійного піднесення в Україні є особливості нашого суспільного буття. Найважливіші серед них такі: розбудова ринкових відносин, входження країни в правовий простір, ліквідація центризму, ідеологічної од-номанітності. Релігія завжди обстоювала і обстоює одвічні людські цінності. Завдяки цьому вона була опорою у збереженні побутової культури народу. З санкції держави релігійні організації мають усі не-обхідні умови для повнокровної діяльності. Українська держава повертає віруючим будівлі, які колись належали релігійним організаціям, сприяє у спорудженні нових та реконструкції старих культових приміщень. Нині релігійні організації досить ефективно використовують права, надані Законом «Про свободу совісті та релігійні організації». Створюються та посилено розгортають свою діяльність такі релігійні інституції, існування яких раніше було в Україні безпосередньо або опосередковано заборонено. Це, зокрема, понад 90 місій, близько ЗО братств та 4,6 тис. недільних шкіл.
Останнім часом значно зросла кількість віруючих, змінилося ставлення до релігії представників різних верств суспільства. Повернення до релігії відбувається передусім за рахунок молоді. Особливо високий інтерес до релігії виявляють шістнадцяти-вісмнадцятирічні. Сам по собі підвищений інтерес людей до релігії — це ще не глибока віра в Бога, коли, наприклад, страх перед Богом стає для людини «джерелом життя», терпіння засвідчує любов до Бога, а знання і дотримання «Слова Божого» є умовою набуття благодаті та ін. Нинішня ж релігійність є в основному показовою, декларативною, більш емоційною, ніж усвідомленою.
Розглянемо виникнення та еволюцію  релігійних напрямків в Україні. Православ’я на українських землях було започатковане ще за часів Київської держави. Митрополитом був, як правило, грек, представник Візантії. Київські князі намагалися змінити це становище. У 1147 р. собо-ром єпископів був введений на митрополичу кафедру князівський ставленик Климент Смолятич. Після падіння Київської держави 1240 р. під навалою монголо-татар київський митрополит Кирило залишив Київ і оселився у Владимирі-на-Клязьмі. У 1299 р. його наступники перенесли митрополичу кафедру до Владимира, а 1325 р. — до Москви. Але на українських землях, попри невдоволення суздальсько-московських князів, були створені спершу Галицька митрополія, а XIV ст. — Литовсько-Руська митрополія, кафедра якої знаходилась у Києві, що сприяло збереженню православ'я українського народу. Тяжкі часи для українського православ'я настали після приєднання українських земель (Галицьких, Волинських, Київських) у XVI ст. до Польщі, бо це призвело до фактичного занепаду Українського православ'я. Відновлення українського православ'я відбулося на початку XVII ст. У 1620 р. єрусалимський патріарх із допомогою Київського братства та Запорозького козацтва висвятив у Києві шістьох кандидатів на чолі з митрополитом Іовом Борецьким. У ЗО—40-х рр. XVII ст. за митрополита П. Могили українське православ'я набрало сили завдяки національно-визвольній боротьбі українського народу. Цей розвиток в умовах фактичної автокефалії, самоуправління тривав майже 200 років. У 1686 р. Київська митрополія була приєднана до московського патріархату, що привело до страчення національних рис православ’я на Україні. У середині XIX ст. демократична громадськість України знову почала ставити питання про автокефалію українського православ'я. Цей рух посилився в 1906—1907 рр. і набув розвитку й підтримки серед віруючих після Лютневої революції 1917 р. У 1930 р. Українську православну церкву було знищено ("самоліквідовано") за сфабрикованою справою "Спілки визволення України". Наприкінці 80-х рр. боротьба за відродження Української автокефальної церкви відновилась і завершилася 1989 р. створенням УАПЦ та проголошенням у Києві 1990 р. Українського православного патріархату.
Найбільшого поширення католицизм набув в роки експансії Речі Посполитої на Правобережній Україні в XIV — XVIII ст. Він став панівною релігією, всі інші були лише терпимими.  Польські органи влади надавали католикам значних привілеїв. Тому частина православних українців прийняла католицизм. Національно-визвольна боротьба українського народу в XVII ст. значною мірою відбувалася під антикатолицькими гаслами. На еволюцію римо-католицької церкви справляли вплив  соціально-політичні зміни, що відбувалися в Україні, зокрема входження до складу Польщі та Австро-Угорщини.        У цей час католицизм зміцнював свої позиції: будувались нові костьоли, активно діяли католицькі ордени. Після жовтневого перевороту 1917 р. громади католиків існували в Україні в регіонах компактного проживання прихильників католицького віровчення. Контроль за церквою здійснювали місцеві органи влади. Здобуття Україною незалежності істотно вплинуло і на становище римо-католицької церкви. Католицькі громади беруть активну участь у житті суспільства, підтримують державотворчий процес.
На території України перші громади греко-католиків сформувалися наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. після проголошення Брестської та Ужгородської церковних уній. Серед українського населення були і прихильники унії, і її противники, які боляче сприймали порушення традицій релігійно-церковного життя. Одним із методів залучення до греко-католицизму став примус. Уніатство (греко-католицизм) — не самостійна релігійна течія, а релігійне формування, створене римською курією, православними ієрархами, політичними діячами держав, де панував католицизм. Греко-католицизм не мав ні власної багаторічної церковної традиції, ні самостійної релігійної доктрини, його догмати були цілком запозичені у католицизму. Оскільки релігію народні маси сприймали через обряди, то другою складовою уніатства стала в основному православна обрядовість. Після входження України до складу Росії (1654 р.) на території, що відійшла від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє існування. Уніатська церква залишилася тільки в Галичині, де протягом 1900 1944 рр. Її очолював митрополіт Андрій Шептицький. У складних соціально-політичних умовах післявоєнних років, сталінського терору в Галичині та на Закарпатті виникла ідея скасування унії. Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається статутом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (1991 р.), догматами віри
  Протестантизм на українських землях поширився у XVIII ст., а надто після оприлюднення 1763 р. маніфесту Катерини II "О дозволении всем иностранцам,в Россию вьезжающим,  поселиться в которьіх губерниях они желают".                                                                                                                                                                                                                                                                            
Це обумовлено тим, що разом із заснуванням поселень західноєвропейських колоністів (німців, голландців, швейцарців та ін.) на землях Чернігівської губернії та півдня України  значний прошарок серед них становили протестанти з Європи (лютерани, меноніти та ін.), які зазна-вали у своїх країнах переслідувань за релігійні переконання. Угорська колонізація Закарпаття опричинила появу кальвіністів. Насильне пересе-лення естонців — учасників протестантського руху до Криму обумовило поширення методизму. З другої половини XIX ст. протестантські громади в Україні створювалися завдяки активній діяльності протестантських місіонерів. Отже, поширення протестантизму в Україні відбувалося за певних історичних умов та існування певної віротерпимості, відсутності на той час гострих міжконфесійних конфліктів. На сучасному етапі певного поширення в Україні набули такі протестантські церкви: баптизм, адвентизм, єговізм.
Перші історичні згадки про іудеїв на теренах України датуються 44 р. н. е., а у вітчизняних літописах — Х ст. Історія їхнього життя, як і інших народів, що віддавна оселились в Україні, складається як із сприятливих періодів, так і часу лихоліття. Великих поневірянь довелось зазнати євреям у царській Росії, а згодом у СРСР, коли нехтувалися їхні права і свободи, утискувалась самобутня культура, обмежувалась діяльність церкви. На іудаїзмі в СРСР надзвичайно негативно позначилася Велика Вітчизняна війна, під час якої нацистами було знищено багато євреїв. Антирелігійна кампанія 50 — 60-х рр. у СРСР спрямовувалась проти всіх конфесій, зокрема й іудаїзму, прихильників якого обвинувачували у зв'язках із зарубіжними сіоністами, а церковних активістів — у фінансових зловживаннях. Сучасні умови незалежної України сприяють розвитку єврейського етносу, який підтримує розбудову правової держави, прагнення її керівництва увійти в європейське і світове співтовариство, мати всебічні цивілізовані відносини з різними країнами, зокрема й з Ізраїлем, де мешкають понад 200 тис. вихідців з України.
Перші відомості про іслам, мусульманський світ наші предки отримували під час торговельних подорожей і військових походів. Першу мечеть в Україні було зведено в м. Остеню за велінням князя Костянтина Острозького (XVI ст.) для татар-мусульман, що були у нього на службі. Поява ісламу в Криму пов'язана з приходом монголо-татар у 1223 р., там був утворений улус (намісництво) Золотої Орди.  Після завершення золотоординського періоду Кримський улус виокремився в самостійне державне утворення, на основі якого і виникло незалежне татарське хан-ство. Мусульманські громади в різний час існували в Хаджибеї (Одеса), Азанеї (Азов), Акермані (Білгород-Дністров-ський), Ачи-Калс (Очаків), Кам'янці-Подільському. У 20—30-х роках XX ст. в Україні під тиском радянської влади було закрито мечеті, мусульманські школи, майже весь мусульманський актив було репресовано. У 1944 р. з Криму було виселено майже 189 тис. татар. Нормалізація життя мусульманських громад почалася в Україні з проголошенням незалежності. Нині іслам в Україні представлений трьома Духовними управліннями — ДУМК (Духовне управління мусульман Криму), ДУМУ (Духовне управління мусульман України), ДЦНМГУ (Духовний центр незалежних мусульманських громад України)..