Неділя, 20 лютого 2011 11:05

Українська мова професійного спрямування

Інститут: Одеський державний університету внутрішніх справ
Лекція: “Українська мова” (за професійним спрямуванням) 

“МОВО РІДНА, СЛОВО РІДНЕ”
Віками народ витворював собі мову. Від звука, слова - до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна українською, своєю мовою. Серед них - світові шедеври. Українське слово зажило визнання і шани серед близьких і далеких народів. Україна створила мистецтво, визнане в усьому світі. Україна дала людству геніальних мислителів, поетів. Українська нація - сформована, цивілізована, працьовита, талановита. І ця нація перестає бути нацією. Відхрещується від себе, від своєї мови, від того, що є скарбом душі і думки. Розчиняє свою сутність у чужій, перемішується з нею, намагається стати однаковою з нею, приймаючи її мову, зрікаючись своєї. А можливо, це не так і страшно? Можливо, українець, вивчивши російську чи будь-яку іншу мову, може стати повноцінним митцем, громадянином, виразити себе в чужому слові, створити шедеври світового мистецтва, вселити в них душу?
Ну, що б, здавалося, слова...
Слова та голос - більш нічого.
А серце б'ється, - ожива,
Як їх почує! -
писав Тарас Шевченко.
Чому ж людське серце так відчуває рідне слово?

Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!.. -
сказав великий поет. Бога сприймаємо як природу, як істину, її найвищу суть. Отже, мова - явище природне. Природою вона дається людині, як характер, темперамент... 'Мова - це психофізична функція, що переживає такий самий складний процес еволюції, як і організм людини, і, отже, найтісніше пов'язана з розвитком мислення, ініціативи... Мова - це не просто звуки, відтворені відповідними м'язами відповідних органів. Це голос народу, неповторного тембру й інтонації, це один з факторів спадкового механізму, який виокремлює ту чи іншу спільність у всесвітньому многоголоссі як самостійну індивідуальність. Втрата слуху веде до втрати тембру, а отже, власного голосу, що кінець кінцем нівелює народ як неповторне, оригінальне явище.
Оскільки мова як станова ознака самого поняття нації є тією своєрідною перфокартою, в якій закодована пам'ять усіх поколінь, історія народу, анкета його родоводу, неперехідні моральні цінності, закони пращурів, біоритми національного інстинкту, психофізична структура етичного типу, то, зрозуміло, втрата мови вільно чи невільно веде до щезання й самої нації.
Що протиприродне взагалі... Як примус згори зректися своєї мови, так і добровільна відмова від неї - акт однаковою мірою протиприродний", - читаємо у статті Бориса Олійника (Літ.Україна. - 1989. - 21 груд.).
Людина у своєму розвитку постійно прагнула до істини, до самовдосконалення, проходячи через терни, помиляючись. Ідея про новий ідеальний суспільний лад поєднувалася із створенням однієї мови. Одна мова на весь світ - чим не приваблива ідея? Адже всі люди походять від одного кореня, як і мови. Але ж мови поставали одночасно. Кожна мова самозародкова у спільному корені. І всі поєднані. Слов'янські мови входять у велику сім'ю індоєвропейських мов. Але в тій сім'ї є і балтійські (литовська, латвійська, старопруська); і германські (німецька, англійська, датська, шведська, норвезька); і романські (італійська, французька, румунська, молдавська, іспанська, португальська, утворені на основі латинської) мови...
У глибоку давнину спільнослов'янська мова виробила риси, які виділяли праслов'янську мову серед інших індоєвропейських мов. У кожній нації, народності, як і в їх мовах, виробляла природа своєрідне, лише їм притаманне. Говорити чужою мовою легше, ніж думати, думати легше, ніж переживати. Може, тому, що переживання завжди дуже глибинні, часто не керовані людиною. Людина в переживаннях стає істинно природною, сама собою. Переживання ідуть від сутності людини, виражаючи її психофізичний стан, її природу і неповторність. Підмінити мову мовою не можна. Російське слово "звезда" і українське "зірка" - це не одне й те саме, оскільки поняття зірка пов'язане з такими поняттями, як зір, зрак, жар, зримо, зрілість, зріст... Якщо русифікований українець вжив слово "звезда", він звузив смисловий спектр до одиничного значення. Із слова вивітрилася його біографія. Воно втратило свою глибину, повноту та багатовимірність. З російської "звезды" в українській свідомості не вийде голограма. Буде лише одна площина. "Я певен, - говорить Павло Мовчан, - що слова відбиваються, відпечатуються духом своїм, своєю багатовимірністю у всьому матеріальному світі. Повнота слів - це повнота світу. Ущербність мови, ущербність зденаціоналізованої свідомості - це ущербність і людська і всього світу. Асимільована свідомість оперує лише оболонками слів, себто морфемами та симемами за визначенням П.Флоренського, але не сутнісними ядрами слів. А це вже не природна мова, не її природне функціонування, а завчене, механічне користування нею. Через те й говоримо зараз про неймовірне пониження як мовне, так і моральне... Всяка ж механічність призводить до мертвотності" (Літ.Україна. - 1989. - 23 листоп.).
Збіднення мов, звуження значення слів, заміна природної мови, приналежної лише даній нації, іншою збіднює і нації, і людей. Оскільки мова - природне явище, то збіднення її суперечить природі людини, впливає на свідомість людини, народу, людства.
"Адже мова, - пише далі П.Мовчан, - це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позна¬читися на зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм пам'яті... Якщо замість сорока найменувань криги у балкарців чи тридцяти назв снігу в ненців вживатиметься лише одна - просто сніг і просто крига, то, зрозуміла річ, це не може не позначитися на всіх параметрах того чи того генотипу. І зникнення чотирьох з половиною тисяч слів з активного словника балкарців, як свідчить літературознавець Фатіма Улієбієва, це цілі геологічні зсуви в національній свідомості, національній психіці. Про такі "геозміщення" можемо говорити і ми, українці, чия мова розвивалася неприродно-однобічно, розвивалась у бік надмірної художності. У нас практично відсутня мова міста, наукова мова, мова канцелярська, мова технічна..."
Де причини духовного зубожіння? Де причини морального падіння людей? Збіднення мов, пам'яті, свідомості призводить до збіднення світу. Втрата рідного спричиняє моральне зубожіння. Людина набула мову, коли випросталася. Потяг людини до вищого відбився і в мові. Мова реагує на всі соціальні, національні деформації. Наруга над нею призводить до моральної ущербності. Звуження сфери вжитку мови - це звуження зони духовності, це деградація. Хто не поважає рідної мови, не поважатиме й інші. Російська мова не збагатилася від того, що нею заговорили різні народи, забувши свої мови. Знецінили свою, то так і до російської поставилися. Російська мова спростилася, спотворилася. З мовами відбувається те саме, що й з людьми: історичне зубожіння. Той, хто оберігає, шанує рідне, поціновує і чуже: мову, культуру, землю, традиції. Хвороба мови -це духовна хвороба людей, хвороба світу. Вакуум заповнюється. І ось з'являються в мові слова-покручі, які спотворюють усю мову, а вона, у свою чергу, збіднює світ, поглинає душу людини. Денаціоналі¬зованою людиною легко керувати, бо вона байдужа, у неї немає рідного, вона ні до чого не прихилена душею, вона не здатна вболівати за рідне, боронити його. А якщо денаціоналізований народ? Приручений, легко керований, бо він з деформованою душею. Такий народ сам здатен поглумитися над іншим і не захистить свого, бо йому байдуже, де жити, яку віру сповідувати, якою мовою говорити...
Першого вересня 1999 р. перед студентами і викладачами національного університету "Києво-Могилянська академія" виступила Ліна Костенко, яка, зокрема, сказала:
Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків. Про це буде в окремій розвідці, а зараз тільки скажу, шо давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані "російськомовні"? Чи відомо їм, що їхню "другу державну" в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?    
Явище вимагає терміна, і воно його одержало.
Справді, "так історично склалося". Нечуваний тиск   русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже, потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика   і  лікування. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.
В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно - накреслити шляхетні обриси своєї культури.
 Натомість людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічне й морально нешеретована продукція, А якісь прицільно ушляхетнені поодинокі з'яви - це результат чисто індивідуальних зусиль як завжди етично зорієн¬тованих інтелігентів (Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. - К., Видавничий дім "КМ Асаоетіа", 1999.
- С.22).
Усім відомо, яка милозвучна й чарівна французька мова. Тим цікавіше дізнатися, якої думки француз про українську мову. Згадаймо П'єра Шевальє, який тривалий час перебував у Польщі й на Україні під час Хмельниччини і навіть командував загоном українських козаків. Він знав українську мову. У своїй праці "Історія війни козаків проти Польщі", що вийшла в Парижі 1663 р., він написав про українську мову так: "Вона дуже ніжна й сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів". "Все можна цією мовою вдіяти, - пише Микита Шумило у статті "Могутня й чарівна", - приголубити, нашепотіти чари, потрясти душу, примусити глибоко задуматися, затужити, а можна й обсипати ласкою радості, захопити нестримними веселощами... дати душі силу та нечувані подвиги. Всесильна, могутня мова Тараса Шевченка" (Укр.мова і літ. в шк. - 1963. - № 7).
Недалекі люди стверджували, що українська мова годиться тільки для зображення простого селянського життя. А яка глибоко філософська поезія Лесі Українки! Які вишукані твори Михайла Коцюбинського!
Найскладніші переживання, найхимерніші настрої найнесподіваніші звиви думок передано гнучкою мовою, здатною проникнути в найпотаємніші куточки людської психіки. Українське слово злилося з музикою у Павла Тичини. Високою простотою і народністю чарують твори Григора Тютюнника і Василя Симоненка.
Рідній мові присвячено чимало віршів. Дуже часто поети висловлюють у них своє вболівання за її долю.
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову заяснів.

А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я.

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови –
Ото була б загибель - смерть моя.
Дмитро Павличко

Я - украинец
Я - украинец, до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его козацкой не лишили речи.

Мне зтот клад передавал отец.
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.

Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной проростали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, й не в угоду моде.

Я растерял, как воду из горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, -
Не знаю языка, сказать по правде...
Простите, сыновья, и, дочь, прости.

Прости мене, прапрадіде-козаче,
Прости мене, мій споконвічний краю,
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю.
Володимир Шовкошитний
Росіяни, на відміну від інших народів, що живуть в Україні, упродовж віків вільно розвивали свою мову, зберігали традиції та звичаї і нині мають високорозвинену національну культуру. Це пояснюється тим, що вони жили компактно, постійно підтримували зв'язки з основним етносом, дбайливо ставилися до своїх культурних надбань. Велику роль зіграла також русифікаторська й великодержавна шовіністична політика царських урядів, що підносила престиж російського люду серед інших народів і народностей.
Український же народ протягом багатьох віків виборював право на свою мову. Політика національного гноблення і русифікації, що її проводив царизм, гальмувала природний процес становлення і розвитку української мови. Та й самого терміна Україна царизм не визнавав, карав тих, хто насмілювався вживати його. Знаходилися історики, які доводили, що українців ніколи не існувало й не існує, що є лише малороси, люди нижчого сорту, а отже, немає й української мови. А втім, уже в часи Київської Русі вживалося слово Україна. Вперше воно згадується в Київському літописі 1187 року, де йдеться про смерть переяславського князя.
З XV ст. всі південно-західні землі, середнє Придніпров'я називали Україною. І мовою українською ("руською") писали офіційні документи, складали пісні, літописи. Але вже тоді царизм заніс над нею сокиру. А скільки чорних дат принесло XVIII століття!
1720 р. - цар Петро І видав указ про заборону на Україні друкувати книги, з церковних книг вимагалося вилучати тексти, писані українським наріччям.
1753 р. - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 р. - Синод розпорядився відібрати українські букварі в тих, хто їх мав.
1775 р. - знищення Запорозької Січі.
Запорозька Січ - це один із світових феноменів, який приваблював багато поколінь дослідників. "Славне Запоріжжя" - казали селяни. "Святих лицарів, захисників вітчизни" оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах. "Розбійники" - стверджували польські шляхтичі.
"Гнездом своевольства" називала Катерина II Запорозьку Січ у своєму маніфесті 1775 р. "Козацька християнська республіка" - сказав Карл Маркс про Запорозьку Січ. Відомо, що Запорозька Січ - це народні збройні сили для захисту рідної землі проти литовських, польських, угорських феодалів, створені на рубежі ХІУ-ХУ ст. У Січ приймали наймужніших людей незалежно від національності й соціального похо¬дження. Наприкінці XVI ст. Січ стала політичним центром українського народу. Роль козацтва була така сильна, що весь український народ у документах XVII-XVIII ст. називали "нацією козаків".
Козаки жили багатим духовним життям. Існували  загальноосвітні школи і школа співу. Серед запорож¬ців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянсь¬кій академії або в західноєвропейських університетах. Серед козаків були співаки, музиканти, поети. Створені  козаками думи і пісні ще й тепер хвилюють нас...  Знищення Запорозької Січі - це не тільки знищення війська. Це - замах на духовний і культурний розвиток
українського народу. У ті чорні часи з'явилося чимало народних дум і пісень, які збереглися до наших днів. Наприклад:

Чорна хмара наступає,
Либонь дощик буде.
Вже ж нашого Запоріжжя
Довіку не буде.

Бо цариця - наша мати
Капуст напустила:
Славне військо Запорозьке
Та й занапастила.
(До речі, ці рядки наводить Григор'єв-Наш у книжці "Історія України в народних думах і піснях" (1918 р.), яка була перевидана лише в часи незалежної України.)
Наприкінці XVIII ст. зникли українські школи, які діяли при полкових козацьких канцеляріях.
Не кращим видалося і XIX ст.
1817 р. - постанова про викладання в західно¬українських школах тільки польською мовою.
1847 р. - розгром Кирило-Мефодіївського това¬риства, початок жорстокого переслідування української мови, літератури, культури.
1862 р. - закриття недільних шкіл.
1863 р. - заборона видання книг українською мо¬вою (циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, в якому він писав: "Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может").
1876 р. - заборона друкувати книги українською мовою не лише на Україні, а й у всій імперії, ввозити їх із-за кордону; заборона друкувати ноти для українсь¬ких пісень; заборона українського театру (Емський указ).
1884 р. - заборона вистав українською мовою у Волинській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській губерніях.
1892 р. - скорочення видання художніх творів українською мовою.
1895 р. - заборона українських книжок для дітей.
1908 р. - Синод видав указ, у якому культурна й освітня діяльність на Україні визнана шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие общественному спокойствию и безопасности..."
Яка ще мова витримала таку наругу? Про цю тяжку історію М.Рильський писав так:
...Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В'язнили, кидали за ґрати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.

Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний,
Але свій дух велично гідний
Як житнє зерно берегла...
Передова інтелігенція Росії не тільки не поділяла політику царизму щодо гноблення українського народу, а й засуджувала її. У 1905 р. мовознавці Корш, Фортунатов, Шахматов виступили за скасування царських указів і циркулярів.
Справжнє національно-культурне відродження українського народу почалося після 1917 р., але воно, на жаль, тривало недовго.
На основі резолюції XII з'їзду РКП(б) Четверта нарада ЦК РКП(б) (червень 1923 р.) накреслила в національному питанні цілу низку практичних заходів, спрямованих на запровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити місцеві мови. Українська мова вперше в історії дістала можливість вільно розвиватися, широко застосову¬ватися, в тому числі в партійних і державних органах. Цей процес на Україні дістав назву українізація.
І на перших порах ці заходи ніби мали успіхи. Але відбувалася подвійна політика. 1926 р. з'явився лист Сталіна "Тов.Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У, що прозвучав як донос на наркома освіти України О.Шумського, який нібито намагався проводити укра¬їнізацію надто швидкими темпами. І почалося. З одного боку, українській мові надавалася свобода, а з другого - ті, хто впроваджував цю політику в життя, були постійно під підозрою. Трохи згодом почалися безпідставні звинувачення, далі і репресії. Сталін нічим не відрізнявся від своїх попередників-самодержців. Був знищений цілий загін української (як і російської) інтелігенції. Не дозволялося досліджувати українську мову, хоч прямих указів про це Сталін, як відомо, не видавав. Усе робилося витончено, завуальовано. Скільки людей, розумних, талановитих, Україна втратила , в ті часи - важко перелічити. А голод на Україні 1920-30-х рр.? А 1938 рік! Три четвертих частини української інтелігенції було знищено.
Негативно позначилася на розвитку української мови й міграція населення.
"Проблема масової міграції надто серйозна, аби нею нехтувати... - пише Павло Мовчан. - Адже було надзавдання - створення нового субстрату радянської людини. Тут не до рахунків. Не до рахунків було ані царю Івану III, який переселив на Московщину з Новгородської республіки понад сім тисяч вільних громадян, вигубивши решту в Ільмень-озері. Так чинив Петро І, який загнав у чухонські болота тисячі козаків, так робила Катерина II, яка заселила українські землі німцями-колоністами, сербами, євреями. <...> Цю традицію переселень підхопив і Столипін, з чиєї ініціативи величезні селянські маси з України перекочували на простори від Кушки до Тихого океану. Цю "добру" традицію підхопив і новий імператор Сталін. Калмики, балкарці, чеченці й інгуші... були захоплені виходом нового "етногенезу". <...> З матеріалів XX з'їзду відомо, що й на українців чекала така ж доля. <...> Не збулося через багатомільйонність населення... Ось тоді й запустили в хід <...> різні найми, вербовки, призначення, оргнабори, комсо¬мольські ешелони. <...> Ці міграційні потоки вимива¬ють з державної скарбниці міліарди карбованців. <...> Наша мова і культурна ситуація великою мірою зумовлена саме цією міграційною політикою. В багатьох містах і містечках доводиться відкривати нові школи російські через приплив іншомовної робочої сили та фахівців. Так, ніби бракує своїх..." (Літ.Україна. - 1989. - 16 жовт.).
13 березня 1938 р. з'явилася Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей". І водночас почалося масове закриття національних шкіл, перетворення їх у російськомовні. Знизився престиж української мови. Село, яке споконвіку трималося своєї мови, звичаїв, традицій, пам'яті, було відірване від землі. Молодь потяглася до міста, де швидко переходила на російську мову.
Сталіну була неприємна Україна сама по собі. Він, прихильник централізації, національне сприймав лише на рівні фольклору. Проте, слід сказати, що саме українці найшвидше піддалися цій політиці, найскоріше відцуралися своєї мови. Хто боровся - загинув... Ясно, що причини - у століттях. Адже Україна практично не мала досвіду державного існування... Та й спорідненість мов української і російської обернулася- проти української. "На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна по національному питанню і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... і жаль, і сором..." - це щоденниковий запис Олександра Довженка від 7 листопада 1956 р. (за кілька тижнів до смерті).
Українська мова для багатьох українців стала другою мовою, а російська - першою. За бажанням батьків діти звільнялися від вивчення рідної мови. Від української відійшли, а до російської не дійшли. У результаті попсувалися обидві мови. Виникло безліч слів, з яких можна було б укласти словник жаргонізмів. Лінгвіст, історик і критик академік Овсянико-Куликовський писав: "Якщо розумовий розвиток дитини спиниться, якщо з дитини вийде людина розумове відстала, недоросток, квола на розум, нарешті, ідіот, то це фатально відіб'ється і на її національному складі. Кволість, блідість, нестійкість національного складу, що спостерігається в суб'єктів інтелектуально недолугих, переходять у його цілковиту атрофію, в ідіотів, котрі являють викінчений зразок "безнаціональності", так що немає можливості спостерегти хоч будь-яку національну відмінність між "ідіотом французьким" і "німецьким", "російським" і "англійським" тощо. Всі національні відмінності тут усунуті - вкупі з розумом. <...> Якщо від цих сумних низів людства звернемося до його світлих верхів і візьмемо людей розумове міцних, людей, обдарованих талантами розумового порядку і так званою геніальністю, то побачимо, що в них національні відмінності виявлені вельми яскраво і що сила й стійкість їхньої національності пропорційна висоті розуму й обдарування".
Вдумуючись у ці слова, ми задумуємось над нашою геть поширеною бездуховністю сьогодні. Криза мовна і криза душевна. Криза політична й економічна. Все звідкись почалось, усе має початок. Втрата приналеж¬ності до рідного спричинює в кінці кінцю такі суспільні вивихи. З мовою зникає душа, з душею - милосердя. З милосердям - все. Без милосердя ґвалтується світ.
Інтернаціоналізм у нас тривалий час трактувався як процес денаціоналізації, хоча насправді це була умисна, спланована і послідовна русифікація. Бути "першосортним" означало бути 'російським"... Мова майже зникла з ужитку, ще кілька років такої політики й залишилася б тільки назва 'Україна' на карті. Українською писалися лише художні твори, які мало хто читав. Разом із мовою Україна втрачала своєрідність і неповторність, свою українську душу, своє майбутнє. Виросло покоління безбатченків, нам байдуже все. А все почалося від втрати СЛОВА... Нині українській мові повернуто статус державної. Але як важко їй утверджуватися. Оживає мова в аудиторії і класі, на сцені і в деяких державних установах.
Історія дала нам шанс. Гріх не скористатися ним сповна. Бути чи не бути МОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб стати нарешті собою, а не придатком до когось, щоб створити незалежну й міцну економіку, багату культуру, науку, духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову.

Запитання для самоконтролю
1. Як ви розумієте твердження 'Мова - явище природне"?
2. Чому зникнення мови призводить до зникнення нації?
3. Чому наруга над мовою, спотворення її призводить до моральної ущербності, деградації суспільства?
4. Що таке єдність мови і мислення?
5. Наведіть приклади висловів видатних людей про багатство, самобутність і красу української мови.
6. Які ви знаєте вірші про нашу рідну мову?