Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає до¬говір (ч. 2 ст. 151 ЦК УРСР, статті 11, 511 ЦК України). Поняття договору роз¬кривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'яз¬ків. За ст. 184 ЦК України правочином визнається дія осіб, спрямована на на¬буття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатосторон¬нім правочином (договором) є погоджена дія двох або більше сторін. Тому договором визнається домовленість двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків (п. 1 ст. 628 ЦК України).
Отже, договірним  взаємовідносинам між партнерами властиві такі ознаки: 1) в договорі ви¬являється воля не одного партнера, а двох чи кількох, причому волевияв¬лення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних ци¬вільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняєть¬ся від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.
Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зо¬бов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язан¬ня з волі його учасників.
Як юридичний факт договірні взаємовідносини належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення ци¬вільних прав або обов'язків. Проте їх роль не обмежується тільки тим, що вони впливають на динаміку цивільних правовідносин (породжують, змінюють або припи¬няють їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності, добросовісності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. У цьому розумінні договірні відносини ви¬ступають засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.
У нинішніх умовах особливо зростає роль договірних правовідносин як універсальної та най-доцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роз¬державлення і приватизації таким відносинам належить чільне місце серед форм, що ви¬користовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).
Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утво¬рення таких організацій стає установчий договір. В установчому договорі зас¬новники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпо¬рядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо. З переходом до ринку роз-ширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковують¬ся відносини з тимчасового володіння і користування майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та ор¬ганізаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).
Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні мо¬делі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної твор¬чості. Договірна форма використовується і для відступлення виключного права на знаки для товарів і послуг, права на нерозкриту інформацію (ноу-хау). Розши¬рення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових органі¬зацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадя¬нами.
Розкриваючи значення договорних відносин, слід підкреслити і його функції як правово¬го засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин.
До функцій договірних відносин відносять:
Ініціативна функція договірних відносин полягає в тому, що як результат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.
Програмна-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивнос¬ті та ініціативи.
Інформаційна функція договірних відносин виявляється в тому, що завдяки чітко сформульова¬ним умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обгрун¬тованого рішення з цього спору.
Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов'язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).
Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.
Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регулятивною функцією договірних відносин як правового засобу регулювання правовірної поведінки учасників ци¬вільних правовідносин.
Переведення економіки України на ринкові засади і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, коли основна маса товаровиробни¬ків-підприємств, господарських товариств, кооперативів, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалі¬зуються на ринку товарів і послуг здебільшого на договірних засадах. Шлях до ринку супроводжується звуженням адміністративно-планового впливу держави на діяльність господарюючих суб'єктів і, отже, розширюється свобода договору в майнових відносинах, що регулюються нормами цивільного права.
Важливою характеристикою договірних партнерських взаємовідносин є свобода договору. Вона, крім можливості вибору контрагента та визначення змісту договору, включає також: а) вільний вияв волі особи на вступ у договірні відно¬сини; б) свободу вибору сторонами форми договору; в) право сторін укладати як договори, передбачені законом, так і договори, які законом не передбачені, але йому не суперечать; г) право сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору; д) визначати способи забезпечен¬ня договірних зобов'язань; е) право встановлювати форми (міри) відповідальнос¬ті за порушення договірних зобов'язань тощо.
Договір як дво- чи багатостороння угода (правочин) є виявом волі двох чи кількох сторін (осіб). У ньому, по-перше, кожен із учасників виражає зовні свою внутрішню волю, намір досягти певного правового результату. Однією з умов дійсності правочину є відповідальність зовнішнього вияву волі учасника (волеви¬явлення) його справжній внутрішній волі або твердому намірові досягти певних юридичних наслідків. У договорі виявляється не лише воля однієї особи (сторо¬ни), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом мають збігатися і відповідати одне одному. Погодження волевиявлення учасників у про¬цесі укладання договору відбувається шляхом вчинення ними ряду послідовних дій, а саме: пропозиції укласти договір (оферти) однієї сторони і прийняття про¬позиції (акцепту) іншою стороною. Оферта та акцепт розглядаються як обов'яз¬кові стадії, що їх проходить укладання будь-якого договору.
Свобода договору виявляється також у можливості особи вільно обирати собі партнера у майбутньому договірному зв'язку. Залежно від характеру та виду до¬говору ним може бути: продавець чи покупець за договором купівлі-продажу, до¬віритель чи повірений за договором доручення, замовник чи підрядник за дого¬вором підряду тощо; це може бути як юридична, так і фізична особа, як український, так і зарубіжний партнер тощо.
У сучасних умовах розширюється свобода вибору контрагента у тих госпо¬дарських зв'язках, де раніше такий вибір обмежувався законом. Так, господа¬рюючий суб'єкт може укладати тепер договори на розрахунково-касове обслуго¬вування з кількома комерційними банками.
Свобода вибору сторонами форми цивільно-правового договору теж є виявом договірної свободи. Форма договору є способом вираження волі сторін на вступ і перебування у договірних відносинах. Прибрання сторонами договору певної форми, зокрема письмової, забезпечує (за належного визначення відповідних умов у тексті договору) чіткість і визначеність у взаємовідносинах учасників, запобігає виникненню можливих спорів з приводу наявності самого факту укла¬дання договору або його змісту. Нотаріальне посвідчення і державна реєстрація окремих видів договорів покликані, з одного боку, забезпечувати державний контроль за правомірністю вчинюваних сторонами дій, а з другого — допомагати самим сторонам та органам, що розв'язують спори, у з'ясуванні юридичної при¬роди договору та його правових наслідків.
Проте на свій розсуд сторони можуть обрати найпростішу (усну) форму до¬говору навіть у тих випадках, коли закон передбачає для цих випадків просту пи¬сьмову форму, але без наслідків недійсності договору при недодержанні письмо¬вої форми. Усна форма, безумовно, неприпустима при укладенні договорів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація.
Свобода вибору сторонами форми договору полягає також у тому, що коли згідно із законом або угодою сторін договір має бути укладений у письмовій фор¬мі, він може бути оформлений як шляхом складання одного документа, підписа¬ного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття замовлення до виконання.
Свобода договору включає в себе й вільне визначення сторонами його умов, у яких фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. Свобода договору вияв¬ляється також у можливості укладення сторонами договору і визначення його змісту за моделлю, яка не передбачена чинним законодавством, але й не супе¬речить йому. Останніми роками арсенал договірного регулювання майнових від¬носин поповнився новими видами договорів (лізинг, аудит, факторинг, франчайзинг), які раніше наше законодавство не регламентувало.
Але закон не може містити вичерпного переліку договорів як актів вільного вияву волі та ініціативи суб'єктів. Тому сторони можуть укладати між собою як договори, що передбачені законом, так і договори, які хоч законом не передбаче¬ні, але йому не суперечать. Це випливає зі ст. 4 ЦК УРСР, пунктів 1 і 2 ст. 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов'язки виникають із тих дій осіб, що передбачені законами та іншими правовими актами, а також із тих їхніх дій, які не передбачені ними, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Це правило стосується також договорів та інших правочинів, не передбачених законом.
Логічним продовженням свободи сторін на вступ у договірні відносини та ви¬значення змісту договору є право на зміну чи розірвання договору. Допускаючи у принципі можливість зміни або розірвання договору за угодою сторін, закон ра¬зом з тим не передбачає окремого порядку зміни чи розірвання цивільно-право¬вих договорів. Оскільки угода про зміну чи розірвання є додатковою до основно¬го договору або абсолютно новою, вона може укладатися в тому самому порядку, який встановлено для укладення договорів. Особливі правила діють стосовно зміни чи розірвання господарських договорів (ст. 11 Господарського процесуаль¬ного кодексу України). Щодо моменту, з якого договір вважається зміненим чи розірваним, то ним є момент укладення відповідної угоди між сторонами, якщо інше не випливає з цієї угоди або не зумовлено характером змін, внесених у до¬говір. Якщо ж договір змінено або розірвано судовим рішенням, то його слід вва¬жати зміненим або розірваним з дати набрання чинності даним рішенням.
Статтею 178 ЦК УРСР встановлено перелік видів (способів) забезпечення зо¬бов'язань: неустойка (штраф, пеня), застава, порука, завдаток і гарантія, а за новим ЦК України передбачено також притримання (ст. 596). Оскільки названі способи забезпечення переважно встановлюються угодою сторін у формі окремо¬го договору або як умови (елементи) основного договору, сторони мають право на власний розсуд обрати будь-який з перелічених способів забезпечення зобов'язаннь. Більше того, новий ЦК України (ст. 548) надав сторонам право об¬рання й інших, не передбачених законом способів забезпечення зобов'язань. Це теж є принципом договірної свободи.
Існують певні межі для вільного розсуду сторін і при покладенні відповідаль¬ності за порушення договірних зобов'язань. Зокрема, на власний розсуд сторін передано вирішення питання щодо вибору і застосування форм відповідальності за порушення договору (відшкодування збитків, неустойки, завдатку). Зростан¬ня ролі договору в регулюванні приватно-правових відносин зумовлює розширен¬ня можливості для сторін на свій розсуд формулювати умови договору про неус¬тойку, якщо вона не передбачена законом, визначати її розмір, порядок обчислення, умови застосування тощо.
Проте свобода договору не є абсолютною (необмеженою): вона існує в рам¬ках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають грунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості.