Геополітичний поділ світу двадцять першого століття значною мірою залежатиме від інтеграційних процесів, які зумовлюють виникнення нових наднаціональних утворень. Найбільш яскравий приклад цих процесів – Європейський Союз, східні кордони якого незабаром межуватимуть з українськими. Вагомим чинником міжнародної політики може також стати (принаймні, у відповідності з задумом організаторів) Єдиний економічний простір, до якого Україна має безпосереднє відношення
Європейський Союз без сумніву, можна вважати найбільш успішним проектом регіональної інтеграції в світі. Втім, це далеко не перша спроба західних європейців утворити щось подібне, однак реально матеріалізувати свої наміри вони змогли лише після розпаду Радянського Союзу, коли перестала існувати загроза зі сходу, Німеччина стала об’єднаною і єдиною державою, а потреба у американській ядерній парасольці практично зникла.
Глибокі політичні перетворення у Східній Європі наприкінці 80-х – на початку 90-х років спонукали західноєвропейців до переосмислення питань євроінтеграції, в результі чого в квітні 1990 року президент Франції Ф.Міттеран та канцлер ФРН Г.Коль закликали решту країн ЄЕС до “прискорення політичної побудови Європи” та створення “політичного союзу”. Це стало фактично закликом до започаткування нової політико-економічної панєвропейської структури, що згодом дістала назву Європейський Союз. Відповідні домовленості були підписані в грудні 1991 року у голландському місті Маастріхт. Трактат про ЄС як монетарний, економічний та політичний союз був підписаний у лютому 1992 року, а вже з січня 1993 року почав діяти Єдиний ринок, який усунув бар'єри на шляху вільного руху людей, товарів, капіталу та послуг у рамках Співтовариства. Першу дванадцятку країн-членів ЄС склали, як відомо, Франція, Німеччина, Великобританія, Італія, Іспанія, Португалія, Данія, Ірландія, Греція, Голландія, Бельгія, Люксембург. У січні 1995 року до них приєдналися Швеція, Фінляндія і Австрія.
На сьогодні, після більше десяти років існування, можна вже говорити про певні підсумки діяльності ЄС. Варто сказати, що ця міжнародна структура стала практичним (і досить-таки успішним) втіленням багатовікової (мабуть, ще від Карла Великого і Оттона III-го) тяги європейців до зближення та інтеграції зусиль. На тлі непростих процесів, які нині відбуваються в світі, це дає підстави європейцям до певної міри спокійно готуватися до викликів нового часу.
Однак далеко не все тихо та спокійно у широкому європейському домі. Так, саміт Євросоюзу з першого разу не зміг прийняти першу в історії Конституцію ЄС. На поверхні проблеми лежав конфлікт між Іспанією і Польщею з одного боку – і Францією та Німеччиною з другого. Іспанці і поляки наполягали на тому, щоб всі члени ЄС мали більш-менш однакову кількість голосів при голосуваннях тих чи інших питань, в той час як німці і французи виступили проти такого порядку. Насправді проблема взаємовідносин всередині ЄС, особливо після вступу нових 10 країн, є доволі непростою, і може виявитися у перспективі серйозною перешкодою на шляху до зміцнення європейської інтеграції. Той факт, що на єдину європейську валюту – євро – в 2002 році не перейшли Великобританія, Данія і Швеція – це чи не найбільший головний біль для ЄС, так само як і незадоволення населення, приміром, у Німеччині від того, що доводиться сплачувати величезні кошти до єдиного бюджету в Брюссель. Більш суттєвою проблемою в цьому плані є велика різниця в рівні життя і рівні зарплатні, скажімо, у Великобританії чи Швеції – і в Словаччині чи Литві, які незабаром приєднаються до ЄС. Це, за умови відкритості кордонів, може призвести до значної міграції робочої сили, що в свою чергу зумовить соціальну напругу в окремих регіонах.
Однак, видається, що навіть не ці чинники можуть серйозно ускладнити майбутнє Євросоюзу. Буде помилковим вважати, що Німеччина і Франція у перспективі відмовляться від спроб домінування і виторговування для себе преференцій на європейському просторі. Перші спроби в цьому напрямку вже мали місце, коли минулого року Париж і Берлін, знехтувавши єесівські угоди, перевищили норму допустимого дефіциту державного бюджету. Крім того, після розширення ЄС до його числа увійдуть країни колишнього соцтабору, що, з одного боку, може ускладнити взаємини з Росією (за деякими підрахунками, втрати Росії від розширення ЄС становитимуть близько 300 млн. євро), а з іншого, що є більш вірогідним – сприятиме “диверсифікації” напрямків бачення і шляхів розв’язання тих чи інших проблем світової політики. Відомо, що Польща, а також країни Балтії не приховують свого тяжіння до заокеанського “патрона”, що далеко не завжди подобається багатьом іншим членам Співтовариства, особливо Франції та Німеччині, які “крутять любов” з Росією не лише з меркантильних міркувань. Особливе місце в структурі ЄС посідає найближчий союзник Вашингтона в Європі – Великобританія, яка останнім часом проводить досить виважену політику, прагнучи з одного боку не втратити тісного контакту з Вашингтоном, з іншого – демонструє зацікавленість у напрямку створення такого собі неформального елітного клубу трьох у ЄС, до якого, крім неї, увійшли б Франція і Німеччина. Не зайвим буде згадати, що сукупний ВВП цих трьох країн складає понад 50 % від всього ЄС, що дозволяє їм поводитися досить “розкуто”. Деякі аналітики пояснюють зміну тактики Тоні Блера намаганням зберегти статус після участі Лондона в іракській кампанії, яка викликала гостру критику уряду з боку британців. Все це не обіцяє легкого життя, однак, певно, що альтернативи для Європи вже не існує.
Нинішній рік є значною мірою визначальним для Євросоюзу. Офіційними членами Співтовариства стали десять нових країн: Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Кіпр і Мальта. В цьому ж році мають відбутися чергові вибори до Європарламенту та переобрання складу Єврокомісії, а також почнуться непрості дебати про європейський бюджет на 2007 – 2013 роки. Крім того, цілком ймовірно, що в 2004 році буде ухвалено рішення щодо початку переговорів про вступ до ЄС Туреччини, хоча в цьому питанні більшість аналітиків висловлюють досить песимістичні прогнози. На це є ряд вагомих причин, серед яких і та, що більш ніж 80-мільйонна Туреччина з часом може спробувати претендувати на лідерство в ЄС. Але не дивлячись на всі виклики і протиріччя об’єднана Європа демонструє бажання до більш тісної інтеграції, роблячи при цьому послідовні кроки.
Сьогодні Європейський Союз поряд з США, Китаєм і Росією є одним із чільних гравців світової політики. Проте час з’ясує, наскільки грунтовно підготувалися європейці до випробувань XXI-го століття. Геополітичний поділ світу двадцять першого століття значною мірою залежатиме від інтеграційних процесів, які зумовлюють виникнення нових наднаціональних утворень. Вагомим чинником міжнародної політики у недалекому майбутньому може стати (принаймні, у відповідності із задумом організаторів) Єдиний економічний простір, який до України має безпосереднє відношення. Втім, реалізація цього проекту, як вже говорилося, залежить не лише від волі країн-учасниць, але й від дуже багатьох факторів як внутрішнього характеру, так і від розвитку їхніх зовнішньополітичних зв’язків та можливостей. На 2007 рік заплановано вступ до ЄС Румунії і Болгарії, і, можливо, Хорватії і балканських країн. На жаль в числі названих потенційних кандидатів на членство в ЄС не називається Україна.