Вівторок, 16 березня 2010 20:31

Причини померанчової революції

Прийшовши до влади в 1994 році, Л. Кучма мислив і діяв у категоріях і поведінкових патернах часів застою в СССР. Саме в той період він відбувся як “видатний громадський і політичний діяч епохи розвинутого соціалізму”. Природним чином він переніс свої ментальні й поведінкові стереотипи на крихкий ґрунт молодої національної демократії. Під час першої каденції він адаптував свої справжні наміри до вимог політичного моменту. Зробити це було нескладно в умовах ідеологічної плутанини, занепаду, а потім розколу національно-демократичного руху і моральної розгубленості населення країни.
Великою мірою сприяла здійсненню планів президента і зовнішньополітична ситуація. Безперервні криваві конфлікти на пострадянському просторі, воєнна авантюра США на Балканах, потурання європейським демократіям і подвійні стандарти щодо цього. Ціною горезвісної “стабільності” в океані міжнародних катаклізмів стала побудова держави кримінального авторитаризму. Двоєдиною метою лідера в такій державі є абсолютна влада і безмежна нажива.
Девізом диктатора Франко було: “Друзям — усе, ворогам — закон”. Принципом Леоніда Даниловича стала ідеологічна парадигма: “Мені — усе, решті — мій закон”.
Уже через три роки він збільшив термін свого царювання на рік, вибори 1999 року фальсифікував, перетворив свою адміністрацію в наддержавного монстра з безмежними і нелегітимними повноваженнями. Головний суб’єкт влади, український народ, був перетворений на безсловесний об’єкт маніпулювання масовою свідомістю. А головним інструментом маніпулювання стала неправда: тотальна, цинічна і примітивна. Нам відомі сотні безвідповідальних, непояснених прикладів безпардонної брехні державних діячів і самого гаранта. Народ роками привчали до покірливого сприйняття будь-якої нісенітниці: “Вір будь-якій офіційній інформації. Не сумнівайся в жодному абсурдному твердженні”. Прикладів “щеплень сироватки правди” безліч: “доблесна прокуратура розкриває 92% насильницьких злочинів” (М. Потебенько); “професіонали МВС знайшли убивць Гонгадзе” (В. Смирнов); “Верховна Рада абсолютно деструктивна політична сила” (Л. Кучма); “парламент України — єдиний гарант демократії” (він же); “Найголовніше, що зростання зарплат випереджає підвищення цін” (С. Тигипко) і т.д. і т.п. Будь-які політичні авантюри супроводжуються неодмінним заклинанням “...як у всіх цивілізованих країнах”. Насправді придушення свободи слова настільки обурило журналістів цивілізованих країн, що всі останні роки Л. Кучма значився в першій десятці найодіозніших диктаторів — ворогів демократії в країнах нецивілізованих [5, с. 5].
З 1999 року продукція “міністерства правди” української влади набула ще однієї важливої характеристики: вона стала вторинною. Дуже поважаючи успіхи північного “великого брата” у маніпулюванні суспільною свідомістю, український політбомонд став активно використовувати “передові” технології російських політконсультантів. Великих досягнень у промиванні українських мізків росіяни не домоглися, але це не бентежило ні замовників, ні виконавців. Кучма і компанія продовжували йти слід у слід кривавими стежинами російських політтехнологів: якщо в Першопрестольній після першого туру президентської кампанії конкурента — генерала задобрювали постом секретаря РНБО — те саме робили в Києві; коли в Росії імітували всенародну “довіру” кандидату в президенти — в Україні брали цю свіжу ідею на озброєння; якщо Москва без проблем забезпечила передачу влади прем’єр-міністрові, то і наш “єдиний кандидат” повинен бути прем’єром. Причому ні заїжджих консультантів, ні місцевих працедавців абсолютно не цікавила думка народу. На рівні повсякденної психології маніпуляції влади викликали спочатку здивування, неясне занепокоєння, невдоволення, обурення. “Касетний скандал” довершив ту критичну масу збурення суспільної свідомості, що привела до “бродіння”, а потім і до гострої політичної кризи. Однак настрої обурення, неприйняття лицемірної, принизливої для країни і народу політики не досягли рівня усвідомлення колективних та індивідуальних інтересів, не охопили достатньо широких мас населення [6, с. 27].
А.А. Ткаченко відмічає, що політична криза 2000 року злегка налякала українську владу, але так і не змусила задуматися. А парламентські вибори, безсоромне ґвалтування депутатської більшості переконали в цілковитій власній безкарності і всесиллі.
Із середини 2002 року почався плановий відхід на “заздалегідь підготовлені позиції”. Л. Кучму осяває геніальна ідея, що новому президентові негоже мати абсолютну владу — адже ніхто інший не зможе використовувати її так конструктивно і демократично, як він. І послужливі глашатаї волі гаранта, почали кричати, що тільки парламентсько-президентська республіка (зрозуміло, “як у всіх цивілізованих країнах...”) забезпечить щасливе майбутнє українському народові. Знову заметушились російські політумільці. Разом із “кризовими менеджерами” зі штабу провладного кандидата вони вилили такі могутні потоки брехні на суспільну свідомість, що найбільш прозорливі українські політики відчули реальну небезпеку потонути в цьому ідеологічному болоті. Але московських порадників, чия некомпетентність дорівнювала їхній самовпевненості, нічого не бентежило — “піпли” все проковтнуть, думали вони. У перекладі на людську мову це означало, що “колоніальна свідомість безмовних хохлів беззастережно сприйме будь-яку брехню, успішно випробувану московськими політтехнологами в Росії” [4, с. 32].
Системотвірним стрижнем безприкладного обману був горезвісний адмінресурс. А психологічною основою “передових” технологій стали старі як світ, улюблені всіма диктаторами знаряддя: страх, підкуп, національний розкол. Для початку з єдиного реального опонента влади на виборах стали посилено ліпити образ жахливого націоналістичного монстра. У більш зрозумілій homo sovetikus термінології — ворога народу Ющенка. Років 60—65 тому найпростіше було б убити його в ім’я і за велінням того ж народу. Але відчуваючи, що нині Україна все-таки не УРСР видання 1922 року, вирішили, що досить буде убивства політичного. До жовтня з деякою тривогою помітили, що українці якось не дуже налякані цілком розсудливим й інтелігентним Ющенком, і вирішили все-таки знищити його в буквальному сенсі. Не вийшло, а очікуваний страх трансформувався в явну симпатію більшості виборців. Не дав очікуваного результату і підкуп із “зекономлених” бюджетних коштів. На тлі явного зростання цін й істеричних заяв трубадурів влади про небачене (вкотре вже) піднесення економіки і добробуту люди все чіткіше розуміли, яких масштабів досяг передвиборчий обман. Проводячи ще у жовтні 2003 року соціологічні дослідження у Києві і Київській області, було зафіксувано такий психологічний феномен, як контрсугестія. У червні—жовтні це явище мало вже масовий характер — чим більше влада твердила про свої успіхи, тим менше їй довіряли.
Але ще більш дивним був феномен, який на відміну від контрсугестії ми назвали сугестивною інверсією: не просто несприйняття офіційної інформації, а сприйняття її “з оберненим знаком”. Чим лицемірніше влада паплюжила опозиціонерів, тим з більшою повагою до них ставилися люди. Так, за результатами досліджень у Київській області, індекс уразливості (до певної міри аналог “рейтингу недовіри” у соціологів) Ю. Тимошенко в частини респондентів мав негативне значення, але рейтинговий потенціал деяких лідерів влади також був зі знаком мінус. Респонденти так пояснювали подібні факти: “Якщо весь репресивний апарат кримінальної держави не може довести провини Ю. Тимошенко, значить вона абсолютно чесна. Якщо одіозний політик має такі позитивні особисті якості, як сильна воля, твердість характеру, завзятість, то він особливо небезпечний на найвищій державній посаді”.
А от розкол України, на жаль, дав провокаторам явні переваги. Слід відзначити величезну заслугу в цьому небезпечному намірі відданого адмінресурсу й талановитим розробникам — політтехнологам. Владна вертикаль з усіх сил організовувала інформаційну блокаду опозиції, а підконтрольний їй медійний простір заповнювався позитивним матеріалом на користь провладного кандидата і брудним піаром проти лідера опозиції. Півтора десятка “технічних” кандидатів, а попросту найнятих провокаторів, з ранку до вечора обливали брудом В. Ющенка. У суспільній свідомості українців виникла своєрідна тріщина в сприйнятті дійсності. Та частина суспільства, що мала можливість одержувати хоч якусь іншу інформацію, крім брехливої офіційної пропаганди, усе більше зміцнювалася у своїй позитивній думці про Ющенка. Один з досвідчених українських політиків, до речі, ідеологічний опонент В. Ющенка, говорив: “Коли я спостерігав цілодобову маячню підставних кандидатів на адресу Ющенка, то сам був готовий за нього проголосувати”. Сугестивна інверсія втілювалася у зростання рейтингу В. Ющенка.
У тих областях, де адмінресурс діяв агресивніше (південь і схід України), відбувалися інші психологічні процеси. Слід зазначити, що всебічний, системний підкуп (насамперед на сході) дав свої результати. Людям повертали багаторічні борги з виплати заробітної платіи за рахунок інших областей (зокрема, Київської) частково врозв’язувалися проблеми безробіття, бізнес-еліта, що активно збагачувалася, частину коштів виділяла на соціальні потреби. При цьому людей запевняли, що у разі приходу до влади команди Ющенка все це благоденство припиниться: підприємства продадуть американцям, людей позбавлять роботи, російська мова буде заборонена. За цих умов у свідомості людей виник когнітивний дисонанс — розкол між переконаннями і ціннісними орієнтирами та дійсністю (у даному разі — ілюзорною). Такий стан характеризується тривожністю, агресивністю, психологічною пригніченістю. На цьому тлі свій кандидат сприймається як єдина надія на світле майбутнє, а декларована ним як головна мета стабільність трансформується у впевненість у завтрашньому дні [6, с. 29].
Значну, звичайно, негативну роль у психологічному розколі нації відіграла позиція Росії. Цинічна брехня всіх російських ЗМІ про ситуацію в Україні обурювала і дратувала тих українців, що відчували себе громадянами незалежної країни, а не васальної території Російської Федерації. Одночасно посилювалися патріотичні настрої, розуміння важливості України для Європи, Росії насамперед як прикладу демократії і незалежності. А та частина України, де інформаційна блокада була особливо сильною, де російські мас-медіа мають традиційно високий авторитет, усе більше озлоблялася проти “западенців-нацистів”.
Не секрет, що В. Путін порівняно з Л. Кучмою має серед українців значно більшу повагу й авторитет. Проведені нами у жовтні 2003 року дослідження показали, що цієї думки не похитнули навіть відомі події навколо острова Коса Тузла.
Але непристойна і недалекоглядна метушня російського президента на виборах 2004 року в Україні розчарувала мільйони людей, хоча в декого викликала фанатичний захват. У всякому разі, Путін втратив повагу величезного числа українців і збільшив розкол у суспільній свідомості нації.
Події 22 листопада—26 грудня підсилили або послабили одні психологічні феномени суспільної свідомості і породили нові. Серйозний аналіз психологічних особливостей “помаранчевої революції” проводити передчасно хоча б тому, що такі складні соціальні процеси потребують глибокого всебічного осмислення. Але дещо підсумувати варто вже зараз.
1. Гостра соціальна криза, яку ми називаємо “помаранчевою революцією”, не мала достатніх об’єктивних причин. Справді, економічне становище України цілком задовільне порівняно з іншими пострадянськими державами. Ми не можемо говорити про “крайнє зубожіння мас” або політичний колапс. “Помаранчева революція” унікальна саме тим, що стала наслідком перевороту в суспільній свідомості. Тому багато вчених вказують на те, що її потрібно називати психологічною (на відміну від соціальної) революцією.
2. О. Лах вважає, що об’єктивними факторами (що не залежать від виборців) революції можна вважати діяльність влади, адмінресурсу. Саме Л. Кучма є “генеральним конструктором” революційної ситуації. Він мав намір зробити “як краще” (для себе), а вийшло погано, як ніколи раніше. По-перше, Леонід Данилович неефективний політик, що довели результати його десятилітнього президентства. По-друге, самовдоволена влада уявила себе вершителем доль 48-мільйонного народу і не вважала за потрібне знати його думки, настрої, цінності, переконання [2]. Разом з тим, з даним твердженням не можна погодитися до кінця. На сьогодні Л. Кучмі ставлять у позитив те, що він не пішов на подолання ситуації військовим шляхом, як наприклад було подолано ГКЧП в Росії. Кучмі в актив можна записати і те, що в Україні ніколи не було піднято протистояння Заходу і Сходу, аж до моменту виборів 2004 р. При цьому Ющенко дану ідею не тільки в подальшому не нівелював, а й навпаки, роздув до небезпечних масштабів.
3. Приводом до психологічного розколу суспільної свідомості нації стала груба, образлива неправда, цинічне нехтування всіма моральними нормами, людською гідністю, громадянськими почуттями українців з боку примітивних і зухвалих політтехнологів.
4. В. Ющенко став знаменням революції, але не пусковим механізмом. Обвинувачення Віктора Андрійовича в тому, що він вивів мільйони людей на вулиці, абсолютно безпідставні. Як символ принижених громадянських почуттів він безумовно був каталізатором листопадових подій, але не їхньою першопричиною.
5. Говорити про те, що після 21 листопада нарешті народилася нація незалежної України ще рано. Звичайно, зроблено величезний крок у цьому напрямку. У мільйонів прихильників Ющенка пробудилося почуття національної гідності, гордості, самоототожнення з поняттям “громадянин України”. Але в мільйонів прихильників Януковича когнітивний дисонанс підсилився, і на його тлі виникла потреба афіліації — почуття належності до певної соціальної спільноти (донецьких, луганських, кримських), що відстоює свої групові інтереси. Афіліація в даному історичному контексті не має нічого спільного зі становленням нації, вона якраз відокремлює, психологічно відколює великі маси населення від тієї частини, яка почала усвідомлювати себе єдиною нацією — ексцес сепаратистських настроїв підтверджує це.
6. Унаслідок злочинного нехтування думкою власного народу влада поставила суспільство на край прірви громадянської війни. І все-таки в останній момент завдяки частині тверезих і відповідальних політиків (насамперед парламенту) фатальний крок не був зроблений.