Четвер, 11 березня 2010 20:26

Релігієзнавство та інші науки

Не зважаючи на численні пророцтва відносно того, що розвиток науки неодмінно приведе до зникнення релігії, остання продовжує жити в сучасному суспільстві і відігравати в ньому важливу роль. В чому полягає причина історичної витривалості релігії? Що є релігія? Чи можна сьогодні, з висоти сучасного цивілізованого досвіду людства вважати релігію проявами нерозвиненої свідомості, неправильним (спотвореним) відтворенням дійсності в людській свідомості? – Ось ті питання, які сучасне суспільне життя ставить перед соціальними та гуманітарними науками в їх спробах осягнути релігію як суспільно-історичне явище. Релігія - це надзвичайно складне явище тому, що вона тою чи іншою мірою залучає у сферу своїх інтересів питання світобудови, природи та долі людини, людської історії, пізнання, людської поведінки. Внаслідок такого стану речей її розглядають численні науки та напрями наукового пізнання. Водночас виникає потреба зібрати, синтезувати данні цих численних наук. Сучасне релігієзнавство постає такою інтегральною сферою пізнання, яка збирає, систематизує та осмислює релігію в її різноманітних проявах. При тому природною є тісна взаємодія релігієзнавства із різними науками та напрямами наукового пізнання – із історією, культурологією, соціологією, теологією, філософією, природознавством та ін. А її найпершим завданням постає окреслити релігією як складне, багатоманітне, проте цілісне явище, що виконує в історії низку особливих функцій.
Актуальність вивчення релігієзнавства обумовлена передусім не штучними чинниками:
1) без елементарних, синтезованих знань про релігію не можлива повноцінна гуманітарна підготовка в вищій школі, бо релігія пронизує всю культурну спадщину людства;
2) навернення українців до своїх релігійних основ після насаджуваного атеїзму повинно мати орієнтувальне спрямування, щоб не породжувати протистояння на релігійному ґрунті;
3) піднесення духовності, що є начальною потребою часу можливе лише в середовищі людей релігійно розвинутих.
Предметом релігієзнавства є з’ясування суті, змісту та історії, становлення як релігії в загалом, та її окремих віросповідних форм, ролі релігії та церкви в житті людини і суспільства. Основні завдання вивчення дисципліни такі: - Дати певний обсяг знань стосовно релігії взагалі та загально охарактеризувати ті окремі релігії, як особливо впливами на цивілізаційну еволюцію людства; - Показати місце та роль релігії в системі культурних цінностей, в становленні державності та суспільних форм; - Простежити релігійну ситуацію в минулому та сучасному з означенням тенденцій і перспектив її розвитку; - Розкрити проблему свободи совісті та віросповідання в теоретичному і практичному вирішенні; - Окреслити зв’язок релігії з економікою та підприємництвом; - Сприяти формуванню релігійно розвинених людей, виробленню у молоді високих духовних запитів. Релігієзнавство зароджується ще в глибоку давнину. Вже в античні часи робилися спроби вивчити і зрозуміти релігію як таку. До перших релігієзнавств можна умовно віднести: грецького філософа Ксенофана Колофоннського (570 – 478 р.р. до н.е.), римського історика Флавія (37 – після 100 р.р. Н.Е.), індійського імператора Акбара (1542 - 1605), ісламського філософа Аверроеса (1126 - 1198) та ін. Одним із родоначальників релігієзнавства як окремої галузі знань був англійський дослідник Едвард Тейлор (1832 – 1917), який у своїй праці „Первісна культура” описав природу релігії та її еволюцію. Плідно працювали в цій царині також Герберт Спенсер (1820 - 1903), Джон Леббок (1834 - 1913), Джеймс Фрезер (1845 - 1941), та ін. Хоч релігієзнавство разом із теологією (богослов’ям) є двома формами осягнення феномену релігії, плутати їх не треба. Теологія як наука про Бога теж відповідає критеріям наукового знання, але вона переважно займається розробкою певного релігійного вчення, пристосуванням його до нових умов. Релігієзнавство не розробляє, а лише вивчає та аналізує релігію; воно не має такого суб’єктивного спрямування як теологія. Ставити питання „що краще: теологія чи релігієзнавство?” недоцільно. Релігієзнавство, і як наука, і як навчальна дисципліна вивчає лише релігію, але ті чи інші сторони релігії вивчаються цілою системою наук: філософією, історією, культурологією, історією культури. І результати досліджень цих наук використовуються в релігієзнавстві. Ядром теоретичного релігієзнавства виступає „філософія релігії”. До теоретичного напрямку в релігієзнавстві також відноситься „Соціологія релігії” та „психологія релігії”. Крім того, є історичний напрям в релігієзнавстві, або „історія релігії”. В певному сенсі релігієзнавство є своєрідним комплексом взаємопов’язаних наукових, передусім гуманітарних дисциплін. Тому ця наука і дисципліна дозволяє скласти цілісне уявлення про таке складне явище як релігія. А синтезовані знання краще інтегруються та використовуються в інших близьких дисциплінах. Можна сказати, що релігієзнавство допомагає вивченню інших гуманітарних дисциплін.
Релігієзнавство має тісні зв’язки з іншими науками. Найбільш тісним видається зв’язок з філософією.
Взаємозв’язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення. Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є спільним для філософії і релігії? Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.
Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є – відповідних догм і постулатів; по-п’яте, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало – персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.
Релігія та право – дві нормативні системи зі спорідненими характеристиками, що з різних сторін врегульовують життя суспільства і протягом тисячоліть взаємодіють у найрізноманітніших формах. Тому, існує об’єктивна потреба визначення поняття, змісту, видів та соціально-якісної характеристики релігійних норм, аби зрозуміти можливі напрями і перспективи їх розвитку та впливу на механізм регулювання суспільних відносин, тип та форму держави; місце релігійних норм у системі джерел права, їх функції та соціальну цінність. Послідовний теоретико-правовий аналіз зазначених проблем дозволить збагатити та розширити існуючу систему знань про джерела та витоки права.
Релігійні норми, як структурні елементи релігійної системи, регулюють релігійні суспільні відносини; вони є засобом виміру свободи та визначення поведінки віруючих: повноти, доступу реальних прав та свобод, мети ініціативної поведінки; межі припустимих обмежень у діяльності та поведінці віруючих; релігійні норми є результатом нормотворчої діяльності релігійних організацій та громад; нормативність надає релігійним нормам властивостей специфічного характеру координатора та регулятора релігійної діяльності людей; формальна визначеність релігійних норм полягає в тому, що релігійні приписи, релігійні настанови, що походять від церкви, Синоду, Вселенських та Помісних Соборів закріплені у нормативних актах та офіційних релігійних джерелах (Біблії, Корані, Сунні, Кодексі канонічного права тощо); релігійні норми мають форму владного припису, веління, що спираються на авторитет та зацікавленість релігійних організацій (церкви, Соборів) у регулюванні релігійних відносин; надаючи суб’єктам права та обов’язки, релігійні норми встановлюють вимоги належної поведінки тощо.
Соціологія релігії є галуззю соціології та однією з релігієзнавчих наук. Як наукова дисципліна, вона функціонує в контексті соціологічного знання й інших наук про релігію. Перебуваючи на межі соціології і теології, вона враховує суспільну значущість і різноманітність релігійної проблематики, в тому числі й те, чи може бути релігія предметом наукового вивчення, чи не є соціологічний аналіз її вторгненням у заборонену для нього сферу.
Соціологія релігії — галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, ЇЇ вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.
Розглядаючи релігію як соціальний феномен, соціологія релігії спрямовує свій погляд на соціальні аспекти: як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути, завдяки чому вони функціонують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що належить до ритуальних дій тощо. На відміну від філософії, соціологію цікавлять релігійні вірування не самі по собі, а те, що відбувається в суспільстві під впливом релігії. Але вірування не завжди впливають на поведінку: індивід може належати до релігійної групи, не усвідомлюючи суті вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку незалежно від вірувань і навіть всупереч їм, стимулюючи з певних причин дії, які суперечать офіційному вченню. Як спеціальна галузь знань, соціологія релігії є елементом концепції соціального і культурного життя багатьох соціологів класичної епохи. А такі видатні вчені, як Е. Дюрк-гейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський, були одночасно і засновниками соціології, і основоположниками соціології релігії.