Четвер, 11 березня 2010 20:27

Структура сучасного релігієзнавства

Релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого ви-ходять з глибинних теренів суспільної історії. Соці¬альна природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Про¬цеси прогресивних змін або занепаду духовних цінно¬стей в цілому всього суспільства неодмінно познача¬ються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси ви¬никає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з врахуванням їхнього догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи ін¬ших релігійних ідей.
У релігієзнавстві виділяються два важливі напря¬ми, або розділи, — теоретичний та історичний. Тео¬ретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне ре-лігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому вза¬ємозв'язку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.
Обидва напрями складають цілісну систему нау¬кового дослідження релігії. Однак теоретичні й істо¬ричні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об'єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну сут¬ність релігії та її функції.
Таким чином, одним з предметів релігієзнавчої теорії виступають релігійні вчення — складова части¬на релігійного комплексу. Підкреслимо: релігієзнав¬ство і релігійні теорії за своїм змістом не можуть пов¬ністю збігатися. Релігієзнавство — це галузь науки, що досліджує феномен релігії, а релігійні вчення належать до системи богослов'я (теології), де тео¬ретично обґрунтовуються релігійні цінності.
Однак, крім цих протилежностей, які протистав¬ляють наукові принципи релігієзнавчої теорії і бого¬словські концепції, релігієзнавство і богослов'я мають деякі спільні риси, оскільки вивчають (відповідно з наукової та релігійної точок зору) одне й те саме явище — релігію та її інституції.
Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує суспільно-історичну природу релі¬гії, механізм її соціальних зв'язків з економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу на особистість віруючих у контексті конкрет¬но-історичних умов. На цьому рівні релігія вивчаєть¬ся не як "залишок минулого", а як об'єктивний про-цес, що спирається на відповідні соціальні передумо¬ви і фактори, відображаючи їх в своїх догматах. Отже, релігієзнавство визначає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.
Богослов'я у будь-якій формі виступає системою релігійно-догматичних доказів і обгрунтування над¬природних, "абсолютних" істин, що випливають з не¬обмеженої, надчасової природи Бога. Реліїійні вчення існують також у формі апології (захисту) віровчення і культу від інших релігійних (конфесійних) впливів, руйнування з боку наукового світогляду. Разом з тим богослов'я не ізолюється повністю від суспільства. За допомогою своєї соціальної доктрини реліїтйні авто¬ритети формують суспільну позицію церкви, вимагаючи від віруючих здійснення конкретних соціально-корисних дій, залучаючи до церковних організацій нових членів з різних прошарків суспільства.
У порівнянні з релігієзнавством — системою нау¬кових знань — релігійні теорії не виводять релігію з глибинних надр суспільної історії та практики, а нав¬паки, стверджують богопоходження суспільства. Су-спільство в релігійно-докгринальній Інтерпретації ви¬ступає лише як момент, результат "еманації" (прояву) сутності Бога, його творчої потенції. Виходячи з цих принципових положень, релігійна думка ставить су¬спільний прогрес у пряму залежність від кінцевої реа¬лізації релігійних істин, що викладені в різних церков¬них документах і канонічних книгах.
Таким чином, релігієзнавство і богослов'я — це протилежні, хоча і зв'язані спільним предметом до¬слідження, типи світоспоглядання і світосприйняття, різні системи оцінки духовних культурних цінностей. Тому їх не слід ототожнювати.
Особливого значення набувають питання відно¬шення релігієзнавства до атеїстичної теорії та ідеоло¬гії. Атеїстичні ідеї і норми оцінки релігійних явищ, як відомо, за часів панування тоталітарного режиму в Україні клалися в основу антирелігійної й антицерковної політики. Це призводило до порушення прав лю¬дини, а конституційний принцип свободи совісті ли¬ше декларувався, що породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, правовій політиці держави, створювало напруження у відносинах між віруючими і невіруючими.
Певний час релігієзнавство розвивалося в лоні атеїстичних знань і вважалося їх складовою частиною. В сучасних умовах релігієзнавча наука є самостійною теоретичною дисципліною і за своїми принципами та методами корінним чином різниться від атеїзму.
На відміну від атеїстичних поглядів релігієзнав¬ство вивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних, філософських і психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на конкретні галузі релігієзнавчої науки.
Ядром теоретичного релігієзнавства виступає "фі¬лософія релігії". Під останньою розуміється філософ¬ське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два напрями обгрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія визначається як центральне су¬спільне явище, в релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і матеріа¬лістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішніми закономірностями розвитку). Від іде¬алістичної філософії слід відрізняти релігійну філосо¬фію. З цієї причини неможливо ототожнювати філо¬софію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів філософського ідеалізму (об'єктивного чи суб'єктивного), з конкретною формою релігійної фі¬лософії. Сучасна релігійна філософія представляє су-купність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві, ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах.
Безумовно, релігійна філософія у будь-якій формі виступає специфічним різновидом ідеалізму. Однак вона спирається не на теоретичні постулати філософ¬ське-ідеалістичних систем, а на вихідні принципи ві-ровчення конкретної релігії. Між раціональними фі¬лософськими постулатами і релігійними, містифіко¬ваними принципами віровчення існують досить знач¬ні розбіжності, які не слід ігнорувати.
Релігійна філософія з теологічних позицій також вирішує певні суспільно-політичні й соціальні проб¬леми, прагне вплинути на практичну сферу релігійно¬сті віруючих. Таким чином, у концептуальному від¬ношенні необхідно відділяти філософію релігії від ре¬лігійної філософії, а також від самої теологічної доктрини, на яку спирається релігійне-філософська система.
Філософія релігії локалізує предмет вивчення ре¬лігії. Остання виступає об'єктом філософського знан¬ня насамперед як соціальне явище. Досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її ві-дображення у свідомості людини, особливості форму¬вання релігійних понять, символів і духовних цінностей. При цьому об'єктом філософського вивчення є не тільки сама релігія, а й те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування релі¬гійних вірувань.
Другою, не менш важливою частиною релігіє¬знавства виступає "соціологія релігії". Грунтуючись на загальних положеннях філософії релігії, соціологіч¬ний розділ релігієзнавства вивчає релігію як певну соціальну структуру, складову частину суспільства з властивими їй структурою, функціями, соціальними зв'язками. На соціологічному рівні релігія визнача-ється як соціальна підсистема, яка в межах конкрет¬ної суспільної системи виступає водночас і в якості об'єкта зовнішніх впливів, і в якості суб'єкта свого власного впливу на різні соціальні інституції. Соціо¬логія релігії, базуючись на висвітленні цих питань, досліджує механізм функціонування і соціальної ево¬люції релігійних вірувань і вчень в різних соціальних середовищах, групах віруючих, аналізує особливості їхніх індивідуальних релігійних рис з тим, щоб визна¬чити головні тенденції релігійної ситуації з врахуван¬ням дій тих чи інших соціальних факторів.
Третьою частиною системи релігієзнавства висту¬пає така важлива дисципліна, як "психологія релігії". Релігійні вірування — це не тільки теоретичні погля¬ди, організаційні форми діяльності віруючих. Релігій¬на віра — ядро будь-якої релігійної системи — є фе¬номеном психічного життя з відповідними емоціями, що спрямовані на сприйняття ідеї Бога (або інших аналогічних ідей) і похідних від неї істин. Світ релі¬гійної психології — це особливий внутрішній стан духовних цінностей віруючої людини. Він поєднує релігійні та нерелігійні цінності в складний емоційно-інтелектуальний комплекс світосприйняття. Релігійні почуття, настрої, типи містифікованого мислення складають досить чутливу, динамічну первинну осно¬ву, що, сприймаючи релігійні ідеї, переробляє їх у своїй індивідуалізованій свідомості, впливаючи на на¬прям подальшої еволюції релігійних вчень.
Отже, психологічний аспект релігієзнавства зосе¬реджує увагу на внутрішніх психічних механізмах дія¬льності прихильників різних релігійних вірувань і культів, вивчає їхні духовні цінності та орієнтації, класифікує і систематизує найпоширеніші типи ре¬лігійно-психологічних рис поведінки віруючих. Пси¬хологія релігії є науковою дисципліною, яка за допо¬могою власних специфічних методів психологічного дослідження і психодіагностування поглиблює від¬повідні галузі загальної та соціальної психології сто¬совно психіки людини та її діяльності у сфері релігій¬ності. Особливого значення набувають ці проблеми в контексті психологічного забезпечення адаптації вірую¬чої людини в умовах тих конфліктних ситуацій, коли одні віруючі стають жертвами злочинів з боку інших віруючих з релігійних мотивів або, навпаки, самі стають суб'єктами правопорушень.
Сучасне релігієзнавство включає в себе таке дис¬циплінарне відгалуження, як історія релігії. На відмі¬ну від теоретичного релігієзнавства, що розглядає ре¬лігію у статиці, історія релігії вивчає цей суспільно-історичний феномен в його динамічності, змінах і розвитку. Історизм як методологічний принцип вив¬чення релігії дає можливість проаналізувати станов¬лення, розвиток і еволюцію релігійного комплексу, від первісних форм релігійних уявлень до розвинутих ре¬лігійних систем світового масштабу, порівняльну історію церков, історію релігійних і антирелігійних ру¬хів, церкви як соціального інституту, специфіку релі¬гійного процесу в певних природних, історичних, культурних та етнічних умовах. Відтак історія релігії має свою специфіку і тому постає важливим розділом релігієзнавства.
Таким чином, релігієзнавча наука є комплексом взаємопов'язаних наукових дисциплін (філософія ре¬лігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія ре¬лігії), які за допомогою певних методів теоретичного (теоретичне релігієзнавство) та історичного (історич¬не релігієзнавство) досліджень вивчають релігію як соціальне явище, пізнають закономірності її розвитку і відображення у людській свідомості. Практичний сенс релігієзнавства полягає в тому, що воно допо¬магає людині краще зрозуміти суть релігії, а своїми розробками і рекомендаціями — коригувати основні напрями державної політики щодо дотримання прав громадян у забезпеченні конституційного принципу свободи совісті.
Складність релігії, її органічна вписаність у суспільну історію зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія – це перш за все явище духовне, проте – не лише. Як правило, в структурі розвинених релігій виділяють такі її складові:
сукупність релігійних тверджень, знань, ідей та уявлень (це є так звана релігійна догматична складова релігії; слово “догмат” у перекладі із давньогрецької мови значить – незаперечне, безсумнівне положення); отже, перша складова релігії – це її ідейний (інколи кажуть – ідеологічний) зміст; сюди відносять і теологію – науку про Бога, тобто теоретичну складову релігії;
сукупність релігійних почуттів, станів та емоцій (емоційно-почуттєва складова); для релігії ця складова грає вирішальне значення, оскільки йдеться про такі фундаментальні та суто людські за природою почуття, як надію, віру, любов, про душевні переживання та заглиблення;
сукупність релігійних ритуалів, церемоній та обрядів (обрядова складова або релігійний культ, хоча останній має не єдине значення);
сукупність релігійних органів, організацій та інституцій (інституціональна складова); в даному випадку релігія постає через релігійні громади, об’єднання, клір (священики) і навіть певні підприємства; тут відкриваються юридичні, політичні, економічні, етнічні аспекти реального життя релігії;
нарешті, релігія – це певний спосіб життя, певна поведінка, певне унормування процесів життя; інколи релігійність людини можна визначити за тим, як вона поводиться, що вживає в якості їжі та ін.
Перелік вихідних складових релігії засвідчує: не можна думати, що релігія живе десь лише в наших думках, почуттях та мареннях. Вона живе в реальному суспільстві. В її функціонування включені реальні люди із їх перевагами та недоліками, доброчесностями та вадами. Як сукупність людей та певного типу організацій, вона має зв’язки із політикою, вихованням, економікою. В своїй догматичній складовій релігія плавно переходить у систему життєвих настанов, заборон, вимог; вона вимагає від своїх прихильників виконання певних ритуалів, обрядів, церемоній, а також певного спрямування життя, певного способу життя.