Давньосхідна держава, будучи рабовласницькою, являла собою організацію панування над рабами і дрібними виробниками — селянами і ремісниками. Основне її завдання полягало в охороні рабовласницької власності і відповідної форми експлуатації величезної маси рабів і незаможної частини вільного насе¬лення, в придушенні, у разі необхідності, їх опору.
Характерними рисами механізму давньосхідних держав були: 1) домінування в системі державних органів переважно тих з них, які пригнічували: збройні си¬ли, поліція, в'язниці, суди і інші організації рабовласників; 2) його простота — він не був таким громіздким, як, наприклад, механізм сучасної держави. Це підтримувалося з допомогою релігії.
Зокрема вершиною Давньоєгипетської держави був цар-фараон (від слова «перо», що в перекладі з єгипетської означає «високий будинок», в єврейській транс¬крипції «паро», а в грецькій «фараон»), якому приписували божественну гід¬ність. Цар - бог за життя і після смерті, нащадок бога. Цар не вмирає, а «за¬ходить у свій вічний горизонт».
Фараону належала вся повнота законодавчої влади. Він здійснював законо¬давство одноосібно, йому допомагали в цьому лише вищі сановники країни («радники царських наказів»). Всі зобов'язані були сліпо коритися його нака¬зам. Фараон стояв також на чолі усього адміністративного апарату. Йому на¬лежала вища судова і вища військова влада. Як нащадок богів, посередник між богами і людьми фараон був також і верховним жерцем.
Аналогічним було становище глави держави — імператора і в Китаї. Він також обожнювався. Тут держава протягом віків формувала уніфікований сві¬тогляд, прославляючи правителя, підтримувала міф про божественне похо¬дження імператора — «сина неба». Вища законодавча влада була однією з ва¬жливих ознак його широких повноважень. Правитель сам очолював централі¬зований багатоступеневий бюрократичний апарат, а всі імперські чиновники, незалежно від рангів і постів, були під його суворим контролем.
Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фарао¬ни спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосеред¬жуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царсь¬ких скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царсь¬ких робіт, його називали "начальником усієї держави, півдня і півночі", "начальником усіх вельмож", йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Релігійна ідеологія підтриму¬вала високий престиж візира, його оголосили "пророком справедли¬вості", верховним жерцем бога Тота, бога законів і порядку, і вірили в те, що його устами говорить сам бог Тот, який, в свою чергу, є візиром бога Ра.
Князі Стародавньої Індії не мали, зазвичай, навіть законодавчої влади. Вони не могли самочинно видавати закони — їх складали брахманські шко¬ли в кожній місцевості, князівстві. Закони діставали релігійне освя¬чення, і князь повинен був тільки стежити за їх виконанням. Ця об¬ставина сповільнювала державно-правовий розвиток у Стародавній Індії. Крім того, наявність такої могутньої жрецької касти робила неможливим підпорядкування релігії інтересам держави. Радше було навпаки.
Брахмани мали монопольне право тлумачити закони, давали вка-зівки і поради людям інших каст щодо їх застосування. їх обов'язком було постійно вивчати Веди (священні книги) і навчати їх інших, при¬носити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Жер-твопринесення, як і інші явища соціального буття, що не обходилися без участі брахманів (шлюб, народження, смерть), супроводились склад¬ними обрядами, ритуалами. За їх виконання брахмани брали велику плату.
За вченням брахманів, між ними і кшатріями повинна існувати тісна співпраця і взаємодопомога: "Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому і в потойбічному світі".
Брахманів вважали володарями усього живого і мертвого на землі, усі їхні бажання виконували безвідмовно. Особу і майно брахмана вва-жали недоторканими, а будь-яка образа, поранення, вбивство тягнули за собою суворі покарання, здебільшого мученицьку смерть. Винятко¬ве становище брахманів, постійні дорогі жертвопринесення, яких ви¬магав брахманізм від усього населення, освячений ним кастовий устрій, вчення про переродження душ, згідно з якими душі померлих не по¬трапляють у загробний світ, а відразу відроджуються в іншому тілі (за¬лежно від суми позитивних і негативних вчинків, здійснених за життя, особливо щодо брахманів — отже, після смерті людина за заслуги пе¬ред богами і брахманами може народитися представником іншої, ви¬щої касти) — усе це викликало у суспільстві рух протесту, який знай¬шов відображення, зокрема, в нових релігійних течіях — буддизмі та джайнізмі. Обидві ці течії відкидали авторитет Вед, заперечували кас¬товий поділ. Вони твердили, що всі люди рівні, а долю людини визна¬чає сума добрих і поганих справ предків. Способом для досягнення щасливого життя і потомства є не дотриманя законів і наказів кож¬ної з каст, а чернечий спосіб життя, незаподіяння зла живим істотам тощо.