Вступ

1. Поняття неосудності та обмеженої осудності

2. Досудове слідство у кримінальних справах неосудних та обмежено осудних осіб

2.1. Загальна характеристика провадження досудового слідства у справах неосудних та обмежено осудних осіб

2.2. Особливості провадження досудового слідства у справах неосудних та обмежено осудних осіб

Висновок

Список використаної літератури

В Кримінально-процесуальному кодексі України багато уваги приділяється загальним положенням досудового слідства. При цьому виділяються певні особливості розслідування кримінальних справ в залежності в суб’єкта злочину. Так, багато статей  присвячено неповнолітнім особам. Разом з  тим в процесі розслідування кримінальних справ слідчим досить часто трапляються випадки, коли злочини вчинюються неосудними та обмежено-осудними особами. Значний відсоток злочинів вчинюється особами, які вчинили злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіли на душевну хворобу, що позбавило їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони повинні підлягати покаранню.

Відповідно процедура розслідування злочинів, які вчинені неосудними та обмежено-осудними має свої певні особливості.

Головна мета роботи полягає в дослідженні методики досудового розслідування у справах неосудних та обмежено осудних. Для того, щоб досягти поставленої мети, нам потрібно, насамперед, визначитися з поняттями «осудність», «неосудність» та «обмежена осудність». Саме це і буде першим завданням роботи. На наступному етапі роботи нам потрібно розглянути особливості досудового слідства у кримінальних справах неосудних та обмежено осудних осіб. При цьому потрібно дати загальну характеристику досудового слідства в даних справах та визначити особливості такого провадження.

Об’єктом дослідження виступає досудове слідство у справах неосудних та обмежено осудних. Предметом дослідження виступають положення КПК та КК України стосовно розслідування кримінальних справ, суб’єктами злочини в яких виступають неосудні та обмежено-осудні.

Методами розслідування є порівняння, аналіз, синтез, дедукція, індукція тощо.

Для того, щоб визначитися з поняттям неосудності та обмеженої осудності, нам потрібно розглянути поняття осудності. Для цього потрібно звернутися до кримінального права.

Осудність є передумовою кримінальної відповідальності й покарання. Як кримінально-правове поняття осудність не визначалась КК 1960 р. Новий КК законодавчо закріпив це поняття і дав його визначення. У ст. 19 сказано, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними [2]. Таким чином, осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину.

У цілому, осудність - це не тільки фактична передумова, але й юридична підстава вини і відповідальності. Сукупність таких ознак, як вік кримінальної відповідальності й осудність, є підставою для визнання особи суб'єктом злочину.

Обмежена осудність як кримінально-правова категорія є різновидом осудності. КК 2001 р. уперше законодавчо закріпив поняття обмеженої осудності. До цього часу проблема обмеженої осудності мала переважно теоретичний характер. Відповідно до закону (ст. 20 КК) обмежено осудною визнається така особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують обмежену осудність, можна називати формулою обмеженої осудності. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про обмежену осудність. Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв'язку з ним. Отже, недопустимо за межами такого діяння ставити питання про обмежену осудність. Поняття обмеженої осудності визначається за допомогою трьох критеріїв: медичного, психологічного та юридичного [13, 124].

Медичним критерієм є психічний розлад. На жаль, у законі не конкретизовані хоча б загальні ознаки медичного критерію. Тому розкривати зміст цього критерію можна по-різному. До медичного критерію треба відносити хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості (наприклад, епілепсія, олігофренія, психопатія, неврози).

Психологічний критерій виражається в нездатності особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. У законі не передбачено ступінь обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Цим, по-перше, ігнорується факт існування розбіжностей за тяжкістю проявів психічних розладів, які передбачають обмеження здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними; по-друге, унеможливлюється визнання обмежено осудною будь-яку особу, яка має хоча б незначні розлади психіки. Тому психологічний критерій потребує певного уточнення. Він повинен передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними [14, 140].

За обмеженої осудності відбувається кількісна зміна свідомості, при збереженні її якості. Усвідомлення фактичних обставин вчиненого обмежено осудною особою суттєво знижується, стає неповним внаслідок значних кількісних змін свідомості, які викликані хворобливими розладами психічної діяльності. Це суттєве обмеження свідомості вказує на глибину психічного розладу і виражається у формулі обмеженої осудності через психологічний критерій. Психологічний критерій може виражатися двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (нездатна у повному обсязі розуміти фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки); 2) вольовою - особа нездатна повною мірою керувати своїми діями.

При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і навпаки. А також може бути суттєво обмежена і здатність усвідомлювати свої дії, і здатність керувати ними.

Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те, що у кримінальному законі між ними стоїть і єднальний («та»), і розділовий («або») сполучники.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК суспільно небезпечного діяння (злочину), ознаки якого відбивають психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність [10, 72].

Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), б) вказане діяння передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин, в) діяння вчинене особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність; г) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від норми).

Лише за наявності усіх трьох критеріїв особа може бути визнана обмежено осудною.

Важливе значення має те, що будь-який психічний розлад межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який психічний розлад свідчить про обмежену осудність. Тобто, обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи й зумовили злочинний характер діяння.

Визнання особи обмежено осудною є прерогативою суду, однак із змісту ч. 2 ст. 20 КК це чітко не випливає, оскільки в ній йдеться про те, що визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання [2].

Вчинення злочину обмежено осудною особою треба визнавати скоєним при пом'якшуючих покарання обставинах, хоча з тексту закону це також не випливає. Правова природа обмеженої осудності полягає у тому, що вона є пом'якшуючою покарання обставиною, яка передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.

До обмежено осудної особи за необхідності суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

Поняття неосудності є протилежним поняттю осудності. Кримінально-правове поняття «неосудність» вказує на неможливість покладання на неосудного вини і, отже, притягнення його до кримінальної відповідальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Із законодавчого визначення неосудності випливає, що питання про неосудність особи виникає лише у зв'язку із вчиненням нею суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК.

Законодавча формула неосудності складається з трьох критеріїв: юридичного, психологічного і медичного.

Юридичним критерієм неосудності є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, за наявності доказів скоєння його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.

Психологічний критерій неосудності, на відміну від такого ж критерію осудності та обмеженої осудності, полягає у негативному змісті його інтелектуальної і вольової ознак.

Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності означає, що особа не могла (нездатна була) усвідомлювати свої дії (бездіяльність), тобто усвідомлювати фактичний характер своїх діянь та їх суспільну небезпеку [9].

Вольова ознака неосудності полягає у неможливості (нездатності) особи керувати своїми діями (бездіяльністю). Для наявності психологічного критерію неосудності достатньо однієї із зазначених ознак. Підставою для такого твердження є сполучник «або», який стоїть між інтелектуальною і вольовою ознаками розглядуваного критерію неосудності у ст. 19 КК.

Причиною нездатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними є наявність хоча б однієї з ознак медичного критерію неосудності.

Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи, що вчинила передбачене КК суспільно небезпечне діяння, одного з різновидів розладу психічної діяльності. Роль медичного критерію неосудності - передбачити всі можливі клінічні форми хворобливих розладів психічної діяльності (психотичного рівня), Що виключають можливість особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Такими розладами (ознаками) закон (ч. 2 ст. 19 КК) називає:

а) хронічне психічне захворювання; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки [2].

Хронічним психічним захворюванням є довготривале захворювання психіки, що має тенденцію до наростання хворобливих явищ (наприклад, шизофренія, прогресивний параліч, епілепсія, маніакально-депресивний психоз). У деяких випадках захворювання може протікати у формі окремих приступів, але при припиненні цих приступів стійкий психічний дефект зберігається.

До тимчасових розладів психічної діяльності психіатри відносять різноманітні форми порушення психічної діяльності, що можуть тривати певний час і закінчуються повним видужанням (наприклад, реактивні стани, патологічний афект, патологічне сп'яніння).

Недоумство - це уроджений (олігофренія) чи придбаний (деменції) хворобливий стан психіки, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності. Виділяють три ступеня олігофренії: найбільш легкий - дебільність; середній — імбецильність; важкий -ідіотія. При ідіотії та імбецильності людина завжди визнається неосудною. Практика показує, що дебільність у легкій формі в принципі не виключає стану осудності та обмеженої осудності.

Іншим хворобливим станом можуть визнаватися розлади психічної діяльності, які не підпадають під ознаки перших трьох категорій психічних захворювань. Це, наприклад, маревні явища на ґрунті важкого інфекційного захворювання.

Для визнання особи неосудною необхідно, щоб був встановлений факт вчинення нею суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, наявність доказів скоєння його саме цією особою (юридичний критерій) та наявність хоча б однієї ознаки медичного критерію та однієї ознаки психологічного критерію.

Оскільки для визначення психічного стану конкретної особи (підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного) необхідні спеціальні знання, то у випадках наявності у судді, слідчого, адвоката обґрунтованих даних, що ставлять під сумнів осудність чи обмежену осудність особи, що вчинила передбачене КК суспільно небезпечне діяння, у справі призначається судово-психіатрична чи комплексна психолого-психіатрична експертиза [8, 79].

Відповідно до закону (ч. 2 ст. 19 КК) особа, яка перебувала під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності [2].

Разом з тим можлива ситуація, коли особа під час вчинення такого діяння була осудною, але до постановления вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню (ч. 3 ст. 19 КК) [2].

Дослідження даного питання потрібно розпочати з детального аналізу статті 417 Кримінально-процесуального кодексу України. Саме положеннями цієї статті визначається порядок провадження досудового слідства в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності або обмеженої осудності. Окрім цього в цій статті передбачається порядок провадження досудового слідства у справах про злочини осіб, які вчинили його у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку [4].

Головним в цій статті є посилання на те, що вищеописані провадження проводяться органами досудового слідства за правилами, передбаченими статтями 111 - 130, 148 - 222 КПК України [4].

За ст. 417 КПК при досудовому слідстві провадяться всі необхідні слідчі дії для всебічного і повного з'ясування обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння і особи того, хто його вчинив, а також обставин, які характеризують цю особу та її психічне захворювання [4].

По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, які підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Ця постанова разом з справою надсилається прокуророві.

Відповідно до ст. 113 КПК розслідування починається після порушення кримінальної справи. Як виняток, у невідкладних випадках дозволяється до прийняття рішення про порушення кримінальної справи провести огляд місця події, щоб з'ясувати наявність підстави для такого рішення, і, за наявності для того підстав, кримінальну справу в таких випадках має бути порушено негайно (ч. 2 ст. 190 КПК), і застосувати накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку [4].

Порушення кримінальної справи у більшості випадків означає визнання факту вчинення злочину і є підставою для провадження розслідування. Постанова про порушення кримінальної справи є правовою основою для проведення слідчих і процесуальних дій, спрямованих на розкриття злочину. Вона зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора вжати в межах своєї компетенції всі передбачені законом заходи зі встановлення подій злочину, осіб, винних у його вчиненні й до їх покарання.

Розслідування має проводитися швидко, щоб своєчасно виявити і закріпити докази, необхідні для правильного вирішення кримінальної справи. Це є важливою умовою виконання завдань боротьби зі злочинністю, забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу. Тому кримінально-процесуальний закон передбачає досить стислі строки досудового слідства [12, 84].

Згідно зі ст. 120 КПК досудове слідство у кримінальній справі повинно бути закінчено протягом двох місяців. До цього строку входить час з дня порушення кримінальної справи до дня направлення її прокурору з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження досудового слідства.

Кожна слідча чи інша процесуальна дія слідчого або особи, що провадить дізнання, повинна фіксуватися в одному або кількох процесуальних документах, форму яких визначено законом. Ці документи повинні зафіксувати підстави, місце, час і порядок проведення слідчої чи процесуальної дії, її результати, засвідчити всебічність, повноту та об'єктивність дослідження обставин справи, законність і обгрунтованість прийняття органом розслідування процесуальних рішень, забезпечення прав учасників процесуальної дії.

На етапі провадження першочергових, невідкладних слідчих дій при провадженні невідкладних першочергових слідчих дій з'ясовують та уточнюють обставини вчиненого злочину, виявляються і фіксуються його сліди, встановлюють коло осіб, причетних до вчинення злочину, якщо можливо і необхідно, проводять затримання підозрюваного, посилений пошук джерел, з яких можна отримати найбільш повну інформацію про механізм події злочину. Дані, отримані процесуальним і непроцесуальним шляхом, використовують для побудови версій, намічають узгоджені плани спільної подальшої діяльності [9].

Подальше розслідування для виділення сукупності доказів, що дають можливість прийняти рішення про притягнення конкретної особи як обвинуваченого є логічним продовженням першого. Можливе висунення нових версій, розширення кола осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Поряд із цим накопичують і перевіряють докази, досліджують і уточнюють обставини, що дозволяють точно сформулювати і правильно вибрати запобіжний захід.

Процесуальні дії щодо притягнення як обвинуваченого, застосування запобіжних та інших заходів процесуального примусу полягають у формулюванні постанов про притягнення як обвинувачених конкретних осіб, забезпеченні, якщо це необхідно, участі в справі захисника, виклику або доставлення обвинувачених, пред'явленні обвинуваченим для ознайомлення висновків експертиз, застосування запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

У ході роботи групи на цьому етапі може бути не встановленим місце знаходження окремих осіб, що підлягають притягненню як обвинувачені.

У разі, якщо притягнення таких осіб як обвинувачених уже відбулось і оголошено їх розшук, можуть бути проведені різні процесуальні й оперативно-розшукові дії, спрямовані на встановлення місцезнаходження цих осіб, особливо якщо вони переховуються.

На етапі провадження розслідування з метою збору доказів, дають можливість прийняти рішення про форму закінчення досудового слідства, перевіряють показання обвинувачених, уточнюють всі обставини, що входять у предмет доказування, забезпечують отримання доказів, які дозволяють дійти правильного висновку про форму розслідування.

Необхідність здійснення оперативно-розшукової роботи, отримання і використання слідчим інформації, що її здобуто непроцесуальним шляхом, у цей період зростає.

Закінчення розслідування як заключна частина роботи по справі включає в себе процесуальні дії з кінцевої систематизації матеріалів справи, оцінки зібраних доказів, пред'явлення матеріалів для ознайомлення учасниками процесу, формулювання кінцевого рішення, оформлення підсумкового процесуального документа і направлення справи, оперативно-розшукова робота, як правило, припиняється. Лише в окремих випадках може знадобитися проведення окремих оперативно-розшукових заходів.

У цей період може тривати оперативно-розшукова робота щодо пошуку зниклого злочинця і схованих цінностей, попередження нових злочинів і запобігання спробам перешкодити нормальному завершенню розслідування.

Особливості проведення досудового слідства полягають у наступному:

-участь захисника у таких справах є обов'язковою з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби (п.5 ч.1 ст. 45 КПК);

-відмова від захисника може бути прийнята тільки у випадках обґрунтування її такими мотивами, які особа, що проводить дізнання, слідчий визнають вартими уваги. Причому в такому випадку захисник замінюється іншим у встановленому законом порядку (ст.46 КПК);

-психічний стан особи визначається судово-психіатричною експертизою (ст.76 КПК);

-особа, визнана психічно хворою, не притягується як обвинувачений, а якщо особа визнана психічно хворою після притягнення її до відповідальності як обвинуваченого, цей акт втрачає силу;

-у цих справах не складається обвинувальний вирок;

-слідчі дії за участю таких осіб проводяться тільки у випадках, якщо їхній психічний стан це дозволяє [15].

У випадках, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний не може сам реалізувати своє право на захист через фізичні або психічні вади, захисник обов'язково має брати участь у справі, допомагаючи такій особі здійснити це право. Це вказано в статті 45 КПК [4].

Законодавець визначив, що захисник вступає в процес з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення, але й передбачив, що обов'язкова участь захисника допускається і з іншого моменту - коли буде встановлена наявність у особи фізичних або психічних вад. Іноді для цього необхідно зібрати додаткові документи про виконувану особою роботу, про її освіту, спроможність оцінювати свої дії, характеристики про поведінку, відомості про лікування, про розлади здоров'я, пам'яті тощо. Буває доцільним проведення експертиз, підтвердження стану здоров'я медичними документами, оскільки наявність психічних або фізичних вад не завжди є очевидною, такі вади можуть бути скритими або тимчасовими. Наявність їх не завжди є обов'язковою підставою для участі захисника, оскільки згідно з законом це мають бути такі фізичні або психічні вади, які не дають можливості особі належним чином здійснювати свій захист.

Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист" № 10 від 7 липня 1995 р. звернув увагу на те, що питання про допуск захисника у справах про злочини осіб з фізичними або психічними вадами вирішується в кожному конкретному випадку залежно від того, чи позбавляють ці вади можливості здійснити право на захист. Рішення щодо наявності підстав для обов'язкової участі захисника приймає особа, яка проводить дізнання, слідчий, суддя, суд у кожному конкретному випадку [6].

До осіб, зазначених у п.2 ч.1 ст.45 КПК, відносяться не тільки німі, глухі, сліпі, це можуть бути також особи з іншими фізичними чи психічними вадами. Згідно зі ст.144 КПК пред'явлення обвинувачення глухим, німим, сліпим, а також особам, які визнані обмежено осудними, та їх допит проводяться завжди в присутності захисника [4].

Оскільки функціонують спеціалізовані медичні і психіатричні заклади для забезпечення запитів судочинства, ці експертизи належать до числа судових: для вирішення проблем, сформульованих у пп.1, 2, 4 і 5 статті 76 КПК, проводяться судово-медичні експертизи, а для вирішення питання про осудність (п.3) - судово-психіатрична експертиза. Отже, в нашому випадку проводиться судово-психіатрична експертиза. Відповідно непризначення у передбачених ст.76 КПК випадках експертиз є ознакою істотної неповноти дізнання або досудового слідства, яка не може бути усунена в судовому засіданні, і підставою для повернення справи на додаткове розслідування.

Тут доцільно зупинитися більш детально на проблемних питаннях.

Однією з підстав для сумніву щодо психічної повноцінності обвинуваченого найчастіше може бути відсутність зрозумілих приводів та мотивів злочину, а також особлива жорстокість його вчинення. Існує думка, що при скоєнні вбивства проведення психіатричної експертизи є обов'язковим з того міркування, що характер вбивства і пов'язані з його вчиненням дії злочинця часто виходять за межі звичайних уявлень про психічно нормальну людину.

Найпоширеніший вид судово-психіатричної експертизи осіб, які знаходяться під слідством, — вирішення питань про осудність або неосудність особи. У відповідності з основними положеннями кримінального права України відповідальність за вчинення злочину несуть особи, які є осудними. Осудність, таким чином, є передумовою вини. Хворобливі розлади вищої нервової діяльності, що полягають у конкретних клінічних ознаках — симптомах психічних захворювань, можуть призводити до порушень складних соціальних взаємовідносин хворого, патологічних порушень його поведінки, наслідком чого і є суспільне небезпечні діяння. У той же час ці хворобливі явища позбавляють людину можливості свідомо ставитись до своїх вчинків, регулювати їх і тому виключають її осудність. Таким чином, поняття «неосудність» як негативне щодо терміна «осудність» визначає сукупність умов, викликаних хворобою, які виключають кримінальну відповідальність особи внаслідок порушень її психічної діяльності [20, 51].

Умови неосудності, якими керується суд і щодо котрих повинні давати висновки експерти-психіатри, встановлені законом і виражені в так званій формулі неосудності, яку ми описували в першому питанні.

У випадках осудності експерти-психіатри (частіш за все це комісія) приходять до висновку: «Громадянин Н. міг усвідомлювати свої дії і керувати ними. Діяння, що йому інкримінується, вчинив поза будь-яким тимчасовим розладом психічної діяльності, в стані, під час якого міг усвідомлювати свої дії і керувати ними». Саме така відповідь експерта-психіатра констатує осудність, тобто передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності

Однак закон передбачає обставини, що пом'якшують вину осудної особи, яка скоїла тяжкий злочин проти іншої особи, наприклад, вбивство. Так, обставиною, що пом'якшує вину, є вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого. Під дану формулу підпадає психічний стан фізіологічного афекту (від лат. affektus — душевне хвилювання, пристрасть) — сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкими змінами важливих для суб'єкта життєвих обставин і супроводжуваний яскраво вираженими руховими проявами.

Вирішення слідством та судом питання про наявність у осіб стану фізіологічного афекту в момент вчинення злочину не можливе без застосування спеціальних знань у галузі психології. Діагностику цього стану здійснює експерт-психолог. Судово-психологічна експертиза фізіологічного афекту проводиться, як правило, після судово-психіатричної експертизи, тому що її об'єктом є «психологічна діяльність психічно здорових осіб, визнаних судово-психіатричною експертизою осудними».

Найчастіше перед експертами-психологами органами попереднього слідства і суду порушується питання про встановлення фізіологічного афекту в момент вчинення інкримінованого діяння (за деякими даними, 2/3 від усіх призначених ХНДІСЕ судово-психологічних експертиз за 1998—1999 pp.). В більшості випадків експерти-психологи не дають висновків про стан названого афекту, але буває і навпаки. І тут виникає парадокс. Сенс його в наступному.

Як правило, висновок експерта-психіатра не викликає сумніву ні у слідчих, ні у суду. Висновки ж експерта-психолога інколи заперечуються не тільки адвокатом потерпілого. Буває, навіть, що юристи-практики піддають сумніву сумлінність експерта-психолога. І, дійсно, важко уявити, що громадянин Н., який скоїв тяжкий злочин і знаходиться під слідством, з висновку експерта-психіатра «міг усвідомлювати свої дії і керувати ними» (тобто повністю осудний), з висновку ж експерта-психолога — «знаходився у стані афекту під час вчинення діяння, що йому інкримінується». Якщо суд бере до уваги висновок експерта-психолога, то обвинувачений заслуговує на пом'якшення покарання. Чи не перевищує експерт-психолог межі своєї компетенції? Ні. Парадокс, на наш погляд, тільки здається [20, 52].

З одного боку, якщо уважно прочитати висновок експерта-психіатра, то виявляється, що дієслово «міг» свідчить про принципову можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними Експерт-психіатр, таким чином, ніби-то прогнозує висновок експерта-психолога: якщо міг усвідомлювати..., то не виключена можливість сильного душевного хвилювання у здорового, осудного суб'єкта, тобто можливість фізіологічного афекту.

З іншого, юрист-практик інколи змішує «фізіологічний афект» з «патологічним», встановлення якого дійсно знаходиться в компетенції психіатричної експертизи, і є «гострим короткочасним психічним розладом, що виник раптово і характеризується глибоким запамороченням свідомості; бурхливим руховим збудженням з автоматичними діями; неповною або майже повною амнезією вчинених дій» . Людина, яка скоїла в такому стані суспільне небезпечне діяння, визнається психіатрами, як правило, неосудною [8, 94].

Плутанину може викликати загальність термінології: «патологічний» і «фізіологічний» - обидва афекти; і той й інший - основа для раптового виникнення сильного душевного хвилювання; обоє характеризуються руховими автоматизмами, які призводять до численних пошкоджень (поранень) і наступної амнезії, забуття деяких моментів того, що відбувалось із суб'єктом слідства. «Винний» і законодавець, який підкреслює раптовість виникнення сильного душевного хвилювання. Юрист-практик точно додержується формули «раптове сильне душевне хвилювання...» і схильний визнавати фізіологічний афект тільки в її рамках. Але законодавець не наводить термін «раптовість»

Часто в судово-слідчій практиці, а значить і в практиці судово-психологічної експертизи трапляються так звані «комулятивні афекти», що характеризуються поступовим накопиченням афектогенних переживань, які тільки збільшують тенденцію до розрядки (афективного вибуху). Наприклад, К. скоїла вбивство свого чоловіка, задушивши його поясом від одягу. Спільне життя, особливо в останні декілька років перед тим, що сталося, було для К. та її дочки від спільного шлюбу важким. Чоловік майже кожного дня був у стані сп'яніння, дорікав дружину тим, що вона не працює, бив її, але дочку не чіпав. К. з ним не розлучалась, тому що не хотіла, щоб дочку, як і її саму в дитинстві, називатимуть «безбатченкою». Вона доглядала п'яного чоловіка, а коли той бився, бігала до сусідів разом з дочкою. В день, коли сталася трагедія, все повторилося, але на цей раз чоловік не тільки ображав та бив її, але підняв руку і на дочку. К. погано пам'ятає, як штовхнула п'яного чоловіка на ліжко (він впав обличчям вниз), як накинула йому на шию пояс і держала до того часу, поки той не затих. Опам'ятавшись, кинулась до сусідів, викликала міліцію. Після проведення судово-психологічної експертизи, яка встановила комулятивний афект, К. засудили на два роки позбавлення волі.

Заслуговує на увагу і «слідовий афект» — глибоке порушення емоційного стану, що не відрізняється тимчасовою негайністю (раптовістю) виникнення. Його як обставину, що пом'якшує вину, законодавець не бере до уваги. Вважаємо це справедливим не для всіх випадків. «При розумінні раптовості як негайності сильного душевного хвилювання оцінці підлягають лише зовнішні ознаки поведінки потерпілого і реакція обвинуваченого. Між іншим, афект належить до психічного стану, що виник більш або менш раптово для самого суб'єкта переживання, чим, до речі, пояснюється важкість свідомого гальмування розвитку цього стану і його зовнішнього прояву» . Негайність виникнення афекту у відповідь на подразник психологічно не завжди можна вважати обов'язковою ознакою цього стану. Його регулююча функція — полягає у створенні специфічного досвіду — афективних слідів, які визначають вибір наступної поведінки щодо ситуації та її елементів, які раніше викликали афект» [17, 54].

І ще треба вказати на один парадокс. Висновок про можливість усвідомлювати і керувати своїми діями підлітком-органіком (олігофреном в легкій формі дебільності), а також підлітком із затримкою психічного розвитку, обумовленого соціальними факторами, дає експерт-психіатр. Припустимо, що висновок позитивний. Завдання експерта-психолога відповісти на запитання слідчого або суду: чи відповідає розумовий розвиток підлітка в момент вчинення протиправного діяння (частіше за все вбивства) його паспортному віку, тобто кількості прожитих років.

Експерт-психолог після ґрунтовного обстеження такого підлітка може зробити висновок, що його розумовий розвиток не відповідає паспортному віку (він значно нижчий), і підліток не в повній мірі міг усвідомлювати свої дії, віддавати собі звіт про них і керувати діями, особливо, якщо злочин скоєний в групі, і підліток знаходився під жорстким впливом її лідера. Юриста-практика, як правило, не задовольняє така відповідь. І знову посилання на психіатра. І це незважаючи на те, що і в юридичній, і в психологічній літературі неодноразово підкреслювались правомірність і законність такої відповіді експерта-психолога.

Наприклад, дівчина 16 років, що страждала олігофренією в легкій формі дебільності, допомогла матері вбити сусідку за те, що та довго не віддавала взяті у борг гроші. Експерт-психолог у висновку вказав на захворювання дівчини, але дав відповідь, що на момент вчинення злочину вона могла усвідомлювати свої дії і керувати ними. На примітивному, соціально-побутовому рівні, навіть, розумове відсталий підліток розуміє, що вбивати погано. А ось відсутність здатності абстрактно мислити, несформованість моральної та правової свідомості, підвладність матері та інші показники дозволили експерту-психологу зробити висновок, що в момент вчинення діяння обвинувачена за своїм розумовим розвитком не відповідала паспортному віку, тобто 16 рокам. У справі призначалась повторна психіатрична експертиза, яку, до речі, експерти-психіатри відмовились проводити, і повторна «поглиблена» (за визначенням суду) психологічна експертиза. Комісія експертів-психологів підтвердила даний раніше висновок. Але обласний суд так і залишився незадоволений. Це незважаючи на те, що майже всі юристи європейських країн у постановах для проведення судово-психологічної експертизи давно відмовились від питання діагностування відповідності розумового віку підлітка його паспортному віку. На погляд психологів, відповідати чи не відповідати більш молодшому віку можуть деякі окремі ознаки розумового віку, а не весь вік в цілому та й соціальну зрілість підлітка не можна не брати до уваги [20, 52].

Осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину. Відповідно, неосудна особа – це особа, яка не усвідомлює свої діяння під час вчинення злочину.

Обмежено осудною визнається така особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Обмежена осудність має три критерії: юридичний, психологічний і медичний.

Поняття юридичного критерію містить усі суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність), передбачені КК України, згідно з визначенням злочину. Під психологічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Медичним критерієм є хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які проявляються переважно розумовою недостатністю, афективними або вольовими розладами. Інакше кажучи, це межові психічні розлади (психічні аномалії).

Положеннями статті 417 КПК України визначається порядок провадження досудового слідства в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності або обмеженої осудності. Такі провадження проводяться органами досудового слідства за правилами, передбаченими статтями 111 - 130, 148 - 222 КПК України.

Водночас такі провадження мають ряд особливостей, до яких потрібно віднести наступні: участь захисника у таких справах є обов'язковою з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби (п.5 ч.1 ст. 45 КПК); відмова від захисника може бути прийнята тільки у випадках обґрунтування її такими мотивами, які особа, що проводить дізнання, слідчий визнають вартими уваги. Причому в такому випадку захисник замінюється іншим у встановленому законом порядку (ст.46 КПК);  психічний стан особи визначається судово-психіатричною експертизою (ст.76 КПК);  особа, визнана психічно хворою, не притягується як обвинувачений, а якщо особа визнана психічно хворою після притягнення її до відповідальності як обвинуваченого, цей акт втрачає силу;  у цих справах не складається обвинувальний вирок; слідчі дії за участю таких осіб проводяться тільки у випадках, якщо їхній психічний стан це дозволяє.

1.Конституція України від 1996 р.

2.Кримінальний кодекс України від 2001 р.

3.Цивільний кодекс України від 2003 р.

4.Кримінально-процесуальний кодекс України

5.Постанова Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»

6.Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист" № 10 від 7 липня 1995 р.

7.Анікіна Н.В., Біленчук П.Д., Зубань М.А., Ромашко А.В. Психологічна експертиза в слідчій практиці : Навчальний посібник .-К.: Українська академія внутрішніх справ , 1993 .

8.Колесник В.А.Судова психіатрія: курс лекцій .-К.: Юрінком Інтер, 2000.

9.Криміналістика. Підручник / за ред. В.Ю. Шепитька. – Харків: Одісей, 1998. – 453 с.

10.Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, - Х., 2001. – 416 с.

11.Михайленко М.М., Нор В.Т., Шибико В.П. Кримінальний процес України. — К.: Юрінком Інтер, 1992. -  634 с.

12.Найдьонов В.В., Олейник П.А.Керівництво для слідчих (Частина перша).- М.: Юридична література , 1981.

13.Науковий коментар кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, А.С.К., 2001. — 1104 с.

14.Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України .-К.: Юрінком, 1994.

15.Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу   України .-К .:Юрінком , 1997.

16.Практика судів України з кримінальних справ (2001— 2005) / За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса; Укладачі: В. В. Сташис, В. І. Тютюгін; — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 464 с.

17.Приходько Т. Фізіологічний афект — одна з підстав визнання особи обмежено осудною // Право України. – 2001. - №1. – С. 53-55

18.Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. – К.: А.С.К., 2003. – 1120 с.

19.Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А.С.К., 2003. – 1056 с.

20.Ячина А. Призначення судово-психологічної експертизи при розслідуванні справ // Право України. – 2001. - №1. - С. 50-53